По той бік медалі: про шлях від першого татамі до паралімпійської збірної та життя, в якому спорт не закінчується після роботи
Коли спортсмен виходить на татамі, тренерові залишається зовсім небагато. Місяці підготовки вже позаду, усе, що можна було відпрацювати, відпрацьовано, і тепер кілька хвилин можна тільки дивитися, підказувати й чекати. І хвилюватися – часом сильніше, ніж той, хто стоїть у центрі татамі.
– Спортсмен кожен за себе хвилюється, а тренер – за всіх. Якщо спортсменів п’ять, то ти в п’ять разів більше переживаєш, – каже Іван Іваницький. – Напевно, тренером я хвилююся більше, ніж коли виступав сам.
Йому 36. За плечима – власна спортивна кар’єра, звання майстра спорту України з дзюдо, роки у тренерському штабі національної паралімпійської збірної, Паралімпійські ігри, чемпіонати світу та Європи. Серед тих, кого він готував, – чемпіонка світу і Паралімпійських ігор Анастасія Гарник. Удома поруч людина, яка теж добре знає ціну паралімпійської медалі, – його дружина, дзюдоїстка Юлія Іваницька.
З 1 жовтня у спортивній біографії Івана з’явилася ще одна роль – директор Рівненської дитячо-юнацької спортивної школи №4. Та нова посада поки мало змінила звичний ритм його дня. Після роботи він перевдягається в кімоно й переходить до спортзалу.
– Далі треную. Сам теж борюся зі спортсменами, ділюся досвідом. Просто часу на зал стало трохи менше.
«Йдем з нами»
Іван Іваницький народився і виріс у Львові. У дзюдо потрапив у вісім років – майже випадково. Старший на три роки брат ходив у різні секції й одного дня опинився на дзюдо. А потім покликав молодшого: «Йдем з нами. Подивишся».
Був 1998 рік. Зал містився в підвалі неподалік львівського вокзалу. Нове місце спочатку особливого захоплення не викликало – незвично, незрозуміло, все чуже. Та минуло зовсім небагато часу, і відбулися перші змагання.
Іван займався менше за багатьох суперників. На ньому був білий пояс, а у фіналі навпроти стояв хлопець із жовтим – досвідченіший і сильніший. Іван виграв.
– Пам’ятаю, брат із другом сидять: «Ти що? Ти виграв? Як ти виграв?» Для мене це була перша медаль. Я десь пів року тільки походив. Грамоту дали – це було дуже круто.
Для восьмирічного хлопця цього виявилося достатньо, щоб захотіти повернутися в зал. Спершу наступного дня, потім ще раз, а далі дзюдо поступово стало частиною життя.
– Якось я втягнувся. І до сих пір у дзюдо.
Втім, після першої нагороди не почалася безперервна низка перемог. Навпаки – був довгий період, коли успіхів майже не було. Іван бачив, як виграють друзі, сам їздив на турніри – і програвав. На тренуваннях усе виходило, технічно почувався добре, а на змаганнях раз по раз залишався без медалі.
– От це найтяжче. Їдеш на одні змагання – програв. На другі – програв. На чемпіонат України – програв. І бажання відпадає.
Сьогодні, коли перед ним стоять діти, засмучені після першої чи п’ятої поразки, він добре знає цей стан. Знає й те, наскільки легко саме в такий момент вирішити, що спорт – не твоє.
– Це тяжкий період. Але з другого боку – він загартовує. Я розумію: якби тоді не залишився, то й не досягнув би того, що було далі.
Велику роль, каже, відіграли наставники, які залишалися поруч тоді, коли щоденна робота ще не давала помітної віддачі. Справжні успіхи прийшли вже у 19–20 років. На чемпіонаті України Іван виконав норматив майстра спорту.
– Напевно, це найбільш знаковий момент моєї спортивної кар’єри. Я дуже цього хотів. Але чи вірив, що саме тоді виконаю? Напевно, ні. Якось пішла боротьба, виграв у дуже сильних суперників, серед них були чемпіони України.
Особливо хотілося чорного пояса – до нього доходять далеко не всі, хто колись уперше переступив поріг залу. Іван дійшов.
Від спаринг-партнера до тренера збірної
З паралімпійським дзюдо він познайомився задовго до переїзду в Рівне. Йому було сімнадцять, коли особистий тренер Олександр Бавшин почав залучати своїх вихованців до навчально-тренувальних зборів паралімпійської команди. Молоді дзюдоїсти ставали спаринг-партнерами спортсменів із порушеннями зору і допомагали їм готуватися до головних міжнародних стартів.
– З 2007 року я вже їздив сюди, в Рівне, на збори. Ми, львівські хлопці, приїжджали й допомагали збірній готуватися до Паралімпійських ігор, чемпіонатів світу. Відповідно, й самі росли, бо боролися з дуже сильними спортсменами.
Так він майже десятиліття був поруч із командою. Пекін, Лондон, Ріо – ще не як тренер, а як спаринг-партнер, який приїжджав на збори й працював у залі.
У 2016 році Іван переїхав до Рівного. Тут уже була важлива частина його особистого життя – майбутня дружина Юлія, одна з найдосвідченіших українських парадзюдоїсток. У її кар’єрі – три паралімпійські медалі, зокрема бронза Токіо. Коли Юлія виступала, чоловік був і серед тих, хто її готував.
Тренувати близьку людину, зізнається, було непросто не через сімейні стосунки, а через напруження великого спорту. Чим ближче головний старт, тим гостріше спортсмен реагує на невдачі й тим важливіше наставникові самому не піддатися емоціям.
– Навантаження велике, відповідальність велика. Тим більше Паралімпійські ігри – це такий самий найвищий турнір, як Олімпійські. Спортсмен переживає, щось не виходить, атмосфера нагнітається. Тут тренеру головне самому не включитися в ці емоції.
Одну сутичку він пам’ятає досі майже посекундно. Токіо. Юлія бореться за бронзову медаль із японкою. Біля татамі працює головний тренер Михайло Романкевич, Іван сидить на трибуні, але мовчати не виходить.
– Я так кричав і підказував, що організатори підходили й просили мене поводитися тихіше. Але там уже залишалося секунд двадцять-тридцять, Юлія вигравала, і я тільки думав, щоб вона не припустилася помилки. Тому, чесно кажучи, організаторів у той момент уже майже не слухав.
Юлія медаль втримала.
У 2018 році Іванові запропонували стати тренером національної паралімпійської збірної з дзюдо. На той час цю команду він знав зсередини вже понад десять років.
– Я всіх знав. Від спарингу так і прийшов до тренерської діяльності.
Того ж року він поїхав на чемпіонат світу вже в новій ролі. Потім були десятки міжнародних стартів, чемпіонати Європи та світу, Паралімпійські ігри в Токіо й Парижі. Зростала відповідальність, але ставлення до тих, із ким працював, залишалося приблизно тим самим.
Досвід Івана давно не обмежується національною командою. Паралельно він працює з дітьми й підлітками, бачить, як по-різному вони розкриваються, тому до ранніх прогнозів ставиться обережно. Каже, що по шестирічній дитині майже неможливо визначити майбутнього чемпіона.
– Буває, дивляться: цей сильніший, більше підтягується – значить, буде чемпіоном. А проходить час, і все змінюється. Є діти уважніші, є ті, хто краще дослухається до тренера. Ми працюємо зі всіма, а потім вони, знаєте, як грибочки вилазять: один раптом показує результат, за ним – інший. І не завжди це саме ті діти, на яких спочатку робили найбільшу ставку.
Серед тих, хто ріс у нього на очах уже в Рівному, – Роман Савчук. Іван почав працювати з ним, коли хлопцеві було близько семи років. Нині Романові шістнадцять, він неодноразово ставав чемпіоном України, і тренер бачить у ньому великий потенціал.
Саме з Романом пов’язаний і один із найтяжчих епізодів останніх років. На першому для хлопця Кубку Європи Іван дивився на його боротьбу й розумів: сьогодні може бути медаль.
– Він виходив і дуже швидко кидав суперників. Без мандражу, чітко робив те, що треба. Я дивився й розумів: якщо так далі піде, ми звідси з медаллю поїдемо.
В одній із наступних сутичок суперник травмував Романові ногу. Спершу серйозність ушкодження не була очевидною, але після повернення додому хлопець уже не міг нормально на неї стати. Попереду мали бути відбіркові старти, чемпіонати Європи і світу, натомість почалися місяці відновлення.
– От це було прикро. Програш – не найстрашніше, що може статися зі спортсменом. Програш можна розібрати, проаналізувати, допрацювати. А травма… Для мене це найгірше.
Зараз цей етап уже позаду. Роман повернувся до занять і готується до наступного чемпіонату України. Іван згадує той Кубок Європи без жалю – тепер для нього важливіше, що хлопець знову може боротися.
Шлях Анастасії
Історія Анастасії Гарник теж могла скластися зовсім інакше. Сьогодні за її ім’ям – титул чемпіонки світу, перемоги на чемпіонатах Європи, золото Паралімпіади в Парижі. У вересні цього року вона привезла з чемпіонату світу в Тбілісі бронзу.
А Іван пам’ятає іншу Настю – ту, якій на початку було просто тяжко.
– У нас доходило до таких конфліктів, що вона казала: «Все, я сюди більше не прийду. Я взагалі в цей зал ходити не буду. Не хочу займатися дзюдо».
Іваницький бачив її можливості. Разом із Михайлом Романкевичем намагався не дати спортсменці обрати довший шлях лише тому, що він легший.
– Є спортсмени, які можуть показати певний результат за три роки. А можуть за рік. Просто цей рік буде набагато тяжчим. Треба вийти із зони комфорту, попрацювати. Якщо є потенціал – навіщо чекати?
Вони притиралися, сперечалися, працювали. Іван сам ставав із Настею в пару. А потім був Париж, де на XVII літніх Паралімпійських іграх Анастасія Гарник виграла золоту медаль у категорії понад 70 кілограмів класу J1.
Для тренера це була не просто ще одна нагорода збірної. Він пам’ятав увесь шлях – від перших тренувань і слів «я більше не прийду» до найвищої сходинки п’єдесталу.
– Я знаю, якою вона прийшла. Знаю, як їй було тяжко на початку. І коли спортсмен проходить із тобою шлях від самого початку й доходить до найвищої нагороди – це дуже емоційно. Дуже приємно.
За підготовку паралімпійської чемпіонки Івана Іваницького нагородили медаллю «За працю і звитягу». Президентську стипендію як тренеру Анастасії Гарник йому призначали після її чемпіонства світу і після перемоги в Парижі.
Та великий спорт швидко переводить увагу на наступний старт. На чемпіонаті світу 2026 року Гарник стала третьою, і для Івана цей результат передусім означає, що є над чим працювати.
– Нема непереможних. Є періоди підйому, є спад. Десь можна спіткнутися. Нічого страшного. Проведемо аналіз, є над чим працювати. Добре, що до основного старту ще є час.
Основний старт – Лос-Анджелес-2028.
Іваницький усміхається, коли формулює старе спортивне правило:
– Якщо спортсмен переміг – це його заслуга. Якщо програв – винен тренер.
Жарт лише наполовину. У великому спорті мить тріумфу майже завжди належить тому, хто виходить на татамі. Його ім’я оголосять у залі, він підніметься на п’єдестал, отримає медаль, заради якої були роки роботи. Наставник залишиться за бортиком.
Іван до цього ставиться спокійно. Коли трапляється поразка, він не шукає винного – шукає причину.
– Ми спілкуємося, дивимося, що не так, допрацьовуємо. Це спорт. У дзюдо зараз надзвичайна конкуренція.
За роки його роботи сильно змінилося й парадзюдо. На великих міжнародних стартах стало значно більше учасників, боротьба за медалі загострилася, і Іванові це подобається.
– Бо саме в конкуренції виростають справжні чемпіони.
До самого чемпіонства він ставиться без надмірної романтики. Талант важить, везіння теж, але без щоденної праці далеко не зайдеш. Сам Іван каже простіше – треба «пахати».
Після татамі – директорський кабінет. І знову татамі
Пропозиція очолити ДЮСШ №4 прийшла несподівано. Іван саме готував паралімпійців до чемпіонату світу й, як каже сам, спочатку навіть не встиг як слід обдумати нову роботу.
– Обдумав і вирішив: чому не спробувати? Я спорт люблю. Це моя сфера. Якщо життя дає можливість себе випробувати – чому ні?
З 1 жовтня він – директор школи, де його власного виду спорту немає. ДЮСШ №4 розвиває футзал, гандбол, волейбол, регбі та кульову стрільбу. Для людини, яка майже три десятиліття дивилася на спортивний світ переважно з татамі, це інший масштаб відповідальності.
Перші дні на посаді Іван проводить без гучних обіцянок. Каже, що спочатку хоче побачити школу зсередини, зрозуміти, де можна щось змінити вже зараз, а де потрібен час. Один із головних пріоритетів для нього вже визначився – умови, в яких тренуються діти.
За роки зі збірною Іван побував у багатьох спортивних комплексах світу і зізнається: заходить у хороший зал за кордоном і мимоволі починає придивлятися.
– Думаю: ох, нам би такий. Тут цікаво зроблено, там розсувна система, там ще щось. Хотілося б, щоб і в Рівному були такі зали. Щоб діти приходили й мали справді хороші умови.
Розуміє: зараз війна, можливості бюджетів обмежені й бажане не завжди можна зробити одразу. Тому говорить не про швидку перебудову всього, а про напрям – кращі умови, більше змагань і більше дітей у секціях.
Для Івана дитячий спорт – це насамперед можливість залучити якомога більше хлопців і дівчат. Не кожен стане чемпіоном, але кожен може винести із занять те, що згодом знадобиться далеко за межами залу.
– Дехто думає: якщо ти спортсмен, то обов’язково маєш стати суперчемпіоном. Ні. Спорт дуже багато дає в житті. Наполегливість. Уміння десь перетерпіти, десь настояти на своєму. По собі знаю, наскільки це мені допомогло.
Йому не принципово, яку саме секцію вибере дитина. Навіть дзюдо тут без привілеїв.
– Не кажу, що всі мають ходити конкретно на дзюдо, бо я тренер із дзюдо. Ні. Головне, щоб займалися спортом.
Ще один напрям, який він хотів би розвивати, – доступність школи для людей з інвалідністю та адаптивний спорт. Тут в Іваницького є досвід, якого не отримаєш із методичок. Майже двадцять років поруч із паралімпійцями навчили його дивитися передусім на те, що людина може робити і які умови для цього їй потрібні.
Він розповідає про адаптивне дзюдо, змагання для атлетів із різними порушеннями, про те, як змінюється спортивний світ. У ДЮСШ №4 поки лише думають, що з цього можна реалізувати.
– Нічого не обіцяємо наперед. Але будемо дивитися, що можемо зробити, кого залучити. Я тільки за.
Робочий день директора закінчується, але додому Іван іде не одразу. У спортзалі чекають його вихованці. Він перевдягається, стає в пару, підказує, поправляє, сам входить у боротьбу.
Каже, що тепер часу на це менше. Та залишати тренування не збирається.
– Мені просто це подобається. Думаю, дзюдо вже буде зі мною до кінця. І спорт – до кінця.
Журналіст із понад тридцятирічним досвідом роботи в регіональній пресі. Працює з темами місцевого самоврядування, суспільного життя, історії, культури та розвитку громад. З 2018 року головний редактор газети “Сім днів”
У різні роки був кореспондентом, завідувачем відділу, заступником головного редактора та головним редактором у виданнях «Вільне слово», «Рівне», «Літопис Заходу», «Рівненська газета» та «Сім днів». У 2018–2023 роках очолював редакцію газети «Сім днів» і керував діяльністю ТОВ «Рівненська газета “Сім днів”».
У 2013 році отримав звання Заслуженого журналіста України.