Після дзвінка з фронту вона зрозуміла: просто допомагати вже недостатньо

Орина Витовщик із Корця починала з маскувальних сіток і посилок на фронт. Але після однієї розмови з військовим зрозуміла: допомога потрібна не лише там, де стріляють, а й тут – людям, які щодня вчаться жити у війні.

Він говорив рівно, без пауз – так, ніби переказував щось буденне. Дивився в камеру і сказав: «Орино, нам люди треба. Нема кому воювати. А все інше – ми якось». Вона подзвонила у звичній справі – збирали посилку, хотіла уточнити, що ще додати. Але розмова раптом пішла інакше. Після цих слів усе ніби стихло. Стало зрозуміло: те, що вона робить, важливе, але цього недостатньо. Зупинятися вона не збиралася.

Орина Витовщик живе в Корці – невеликому місті, де майже всі знають одне одного по імені. За роки повномасштабної війни тут змінилося багато, хоча зовні все ніби залишилося тим самим. Вона працює з дітьми і дорослими, веде творчі заняття, допомагає проживати травматичний досвід, координує громадські ініціативи, займається волонтерством. Тепер більше працює з тим, що не видно, – зі станом людей. У неї багато ролей, але вона не намагається розставляти їх за важливістю. Просто робить те, що вважає потрібним.

Руки, яким є робота, не так тремтять

Лютий 2022-го. Орина, як і тисячі інших, пішла туди, де можна було зробити хоч щось – до сіток. Але дуже швидко стало зрозуміло: цього замало. У громаді з’явилося понад дві тисячі переселенців. Сім’ї з дітьми, жінки без чоловіків, старші люди, які ніколи не виїжджали далі райцентру. Вони не знали нікого тут, не мали куди себе подіти, дивилися в стелю чужих квартир. Діти блукали вулицями – мовчазні, насторожені, ніби тимчасові. 

– Я тоді подумала: треба табір. Просто табір. Щоб діти були разом, щоб їм було куди піти вранці, – згадує вона. 

Це рішення не було випадковим. До війни Орина роками працювала з підлітками, вела гуртки, організовувала виїзні табори в лісі. Знала, як це працює зсередини. Влітку 2022-го Центр дитячої та юнацької творчості, де вона вже була директоркою, відкрив безкоштовні денні табори. Малювання, ігри, прогулянки містом, майстер-класи, поїздки на екскурсії, в парк. Туди приходили різні діти. Замкнуті, налякані, ті, що здригалися від різких звуків. І ті, кому ніби байдуже до всього.

Через кілька днів вони знайомилися, починали говорити, сміятися, переставали боятися тривог. У когось уперше виходило щось намалювати – і він біг показувати: дивись, я зміг. Мами з Херсонщини і Донеччини дякували за прості речі: за спокій, за розмови, за те, що діти знову стали дітьми. Наступного року табір повторили – довший, із підтримкою місцевої влади і допомогою підприємців. Молодіжні табори, які Орина відновила у 2025-му після перерви, працюють інакше. Тут інша логіка. Тут вчать бути разом. Гаджети майже не дістають, день розписаний від ранкової зарядки до вечірнього вогнища. Підлітки, які приїжджають із виглядом людей, яким усе одно, поступово втягуються: починають говорити, брати на себе відповідальність, проявляти ініціативу. “Вони вчаться бути дорослими, але з розумом”, – говорить Орина. 

Від скепсису – до практики

Наприкінці 2023-го тренерка і засновниця Академії фінансової грамоти Ольга Ігнатьєва від Спілки жінок Рівненщини провела в молодіжному просторі методичний захід для освітян з ігрових технологій. Орина прийшла зі звичним упередженням: настільні ігри здавалися їй дитячою забавкою, чимось несерйозним. Але щось тоді перемкнулося. 

– Я послухала, як Ольга горить цією справою, розповідає про можливості цього інструменту – і просто закохалася в цей напрям, – зізнається Орина. 

На початку 2024-го надійшла пропозиція пройти навчання на ігропрактика. Вона подала заявку – і пройшла. А в другій половині того ж року вже сама координувала в Корецькій громаді проєкт «Ігротрансформація» – для підтримки жінок вразливих категорій в умовах війни. Через настільні ігри, за три години за столом, учасниці вчилися розуміти власні емоції, долати стрес. Наприкінці кожного заняття – рефлексія: чому я вчиняю саме так, а не інакше? Одна переселенка, яка тікала від обстрілів, раптом зрозуміла, що для неї змінилося в пріоритетах. Не відразу – але розібралася. Жінки з цих зустрічей почали дружити вже після завершення проєкту – місцеві, переселенки, сільські. Утворилася спільнота. 

Тепер Орина веде ігрові сесії й у власній студії «Актив» – для дорослих, підлітків, дітей. Місце, яке вона відкрила не як бізнес, а як відповідь на потребу: щоб людина могла прийти і відчути, що її тут почують. Не лекція, не консультація. Просто місце, де можна бути.

Вона просто відчинила двері

Навесні 2022-го до неї прийшли дві студентки – сестри Загоруйко, Наталя і Настя. Перші тижні великої війни, Київ позаду, вони повернулись додому і не знали, що з собою робити. У міській раді їм сказали: йдіть до Орини – вона займається молоддю. Їх було двоє. За кілька тижнів довкола них зібралися інші. Почалися кіновечори, благодійні квартирники, спортивні забіги. До літа це вже була спільнота. Згодом – громадська організація «Простір жіночих можливостей «АктивнаЯ». У Центрі з’явився молодіжний простір «КоТуса». Орина дивилася на це і розуміла: вона нічого не вигадала. Дала місце, де це могло статися. Одна з тих, хто зайшов у ці двері, – Аліна Тупаєць. Спочатку учасниця, потім керівниця гуртка, згодом – людина, яка пішла за нею після звільнення. Тепер працює з дітьми в Рівному. Час від часу телефонує – порадитися, коли треба прийняти рішення. 

– Менторством я це не завжди назву, – каже Орина. – Але, мабуть, так воно і є. Людина шукає орієнтир, а ти просто йдеш поруч. 

Оринине навчання у Школі менторства лише оформило те, що вона й так робила роками: бути поруч без плану наперед, не приходити з готовими відповідями, не тиснути. Порад підліткам зазвичай не бракує – їм бракує уваги, в якій не треба захищатися.

Між мовчанням і словами

Із військовими починати було найтяжче – і не тому, що страшно. А тому, що всі навколо відмовляли: не варто, не лізьте, ви не фахівці, можете нашкодити. У той час у регіоні ще й саму цю тему намагалися обходити. Орина разом із Ольгою Осипчук – сертифікованою арттерапевткою, членкинею їхньої організації – все ж почали проводити творчі заняття для бійців у місцевій лікарні. 

– А поки фахівці з’являться – хто? – пояснювала вона. – Робили просте: малювання, ліплення, розмову. Давали рукам роботу, а думкам – трохи тиші. Без спроб одразу говорити про тяжке, без «лікування» – обережно, крок за кроком. На початку заняття – пустий погляд. Ти говориш, а вони ніби крізь тебе дивляться. А наприкінці вже питають: що це за місто? А де тут можна порибалити? 

Риболовлю вона теж організовує – приносить вудки, відводить до річки. Хлопці сидять на березі, іноді мовчки, без жодного плану чи очікуваного результату. Просто сидять – і цього виявляється достатньо. Одного разу під час знайомства військовий раптом заговорив про побратимів, які помирали в нього на руках. Без підготовки, без переходу. Слова пішли самі – і сльози теж. Орина слухала і розуміла: зупиняти не можна, але й просто мовчки це залишити не вийде.

 – Є тонка грань між тим, щоб підтримати, і тим, щоб не нашкодити. Іноді я в ній помиляюсь. Але мовчати – гірше. Коли бачиш, як у цьому порожньому погляді з’являється щось живе, стає зрозуміло: це потрібно, – розмірковує Орина.

Туди, де ніхто не їде

У 2024 році, коли з’явився проєкт «Коло-Арт» – артзустрічі для жінок громади, – Орина одразу вирішила: не залишатись у місті. У Корці вже була спільнота, були люди і простір, де вони звикли збиратися. У селах – ні. Вона поїхала туди. Дев’ять старостинських округів. Сільські клуби, жінки між городом і домом, діти поруч, чоловіки на фронті. Спочатку – настороженість. Далі – повільне розмерзання.

 – Приїжджаємо малювати й говорити, а вони дивляться: що за дивацтво в такий час? Але починаємо – і за годину все інакше. Розслаблюються. Сміються. Потім дзвонять і просять приїхати ще. Жінки в селах виснажені ще більше, ніж у містах. Але до них майже ніхто не доїжджає. А самі вони вирватися не можуть – господарство, діти, сезон. Їм потрібно, щоб хтось приїхав і побув поруч. Без порад. Просто поруч. Серед тих, хто приходив на зустрічі, – Наталя Денисюк, переселенка з Києва. Оселилася в Копитові й почала сама збирати сусідок, організовувати поїздки на заняття.

“ Мені б по одній такій Наталі в кожному окрузі”, – каже Орина. І це не образ, а план.

Зміни тут не помітні одразу. Переселенка з Харкова відкрила кабінет масажу. Ольга Дізус із Морозівки, яка починала з занять із сусідськими дітьми вдома, стала керівницею гуртка, вступила в інститут, згодом очолила Центр культури і дозвілля. Дві психологині-переселенки, що колись відвідували ресурсні зустрічі, тепер працюють у Центрі життєстійкості.

Орина не робить гучних висновків – просто переконана: варто людині відчути, що її чують, і вона сама розбереться далі. – Треба говорити вголос, що хочеш зробити. Тоді знаходяться ті, хто підтримує. Перший проєкт для жінок у 2023 році підтримала організація КримSOS. Дитячий простір у Центрі допоміг облаштувати благодійний фонд «Рокада». Молодіжний простір «КоТуса» виріс із двох студенток, які просто прийшли і залишилися. Щоразу це виглядає однаково: спочатку нічого, потім – хтось з’являється. Не одразу. Але з’являється.

Дозволу не треба

Орина ніколи не прагнула бути керівницею. Вела гуртки в училищі, де колись сама вчилась, – і цього було достатньо. Коли запропонували очолити комунальний заклад «Центр дитячої та юнацької творчості», довго вагалась. Боялась, що не впорається. Чоловік сказав коротко: «Іди. Це твоя можливість творити самостійно. Тут не треба чекати дозволу». Вона погодилась. А через кілька років сама пішла з посади. Вибирала між стабільністю і свободою. 

– Я розуміла: фінансово буде непросто. Але хотіла більше. Корець – це важливо. Але відчувала, що можу далі, – пояснює вона. Жіноча рада при міській раді стала для неї першим досвідом відповідальності такого рівня. Спочатку – членкиня, згодом – голова.

Орина не шукала цієї ролі – її туди покликали. На початку великої війни вона оголосила збір – і люди почали приносити. – Ти бачиш, як люди відгукуються, – каже, – і розумієш: вони тобі довіряють. Були моменти, коли хотілося все залишити. Коли чула: «навіщо тобі це», коли сумнівалась у собі, коли з’являвся страх помилитися. Але саме тоді з’являлися інші – з проханням або з ідеєю. – І ти розумієш: не зараз. Фінансова сторона цієї роботи – окрема реальність. Більшість ініціатив тримаються на власних коштах, донатах або грантах, які мають свій кінець. – Чого найбільше бракує? Людей, грошей і часу, – каже відверто. – Якби було більше підтримки – від громади, бізнесу, донорів – можна було б робити більше. Але ми рухаємось так, як можемо, – знизує плечима.

Він беріг її від свого болю

Є втрата, про яку вона говорить негучно. Чоловік, якого вона називала своєю опорою, помер чотири місяці тому. Його звали Роман. Він довго хворів – діагноз поставили у 2024 році, восени 2025-го стан різко погіршився, і Орина була поруч до кінця. Роман був тим, хто казав «іди», коли вона вагалася, підтримував у всьому. І водночас не говорив про свій біль – не скаржився, не пояснював, відпускав її працювати навіть тоді, коли їй самій хотілося залишитися. 

– Я весь цей час займалась іншими людьми… – вона замовкає, ковтаючи сльози, а тоді продовжує: – Він мовчав, і я не чула. 

Орина не знає, чи могло бути інакше, але це питання залишилося з нею. Вона віддавала себе людям – і він це розумів, підтримував. Та попри це залишилося відчуття, що чогось вона не встигла йому дати. Не через байдужість – через те, яким було її життя. Тепер вона з цим живе.

 – Коли зникає опора, здається, що все ламається, – вона зітхає. – Я зараз це проживаю. Дала собі час – не кидатися одразу назад, але й не зникати зовсім, бо без цього не зможу. – Мені потрібно це пройти. Щоб потім бути поруч із тими, хто втрачає. Їх стає більше. І саме люди залишаються для неї опорою. – Я віддаю – і від них беру. Дивлюся, як дитина вперше щось зробила і каже: «У мене вийшло», – і цього достатньо. Тримає і коло поруч – команда, з якою вона працює: Ольга Осипчук, яка веде артзаняття; Аліна Тупаєць, яка виросла з учасниці молодіжного руху до партнерки; Галина Жук з інклюзивно-ресурсного центру. Так само – співпраця зі Спілкою жінок Рівненщини, завдяки якій робота давно вийшла за межі одного міста.

Зсередини – інакше

У 2009 році, коли їй було двадцять п’ять, Орина потрапила в страшну аварію. Два роки відновлення. Вона вижила – і довго думала, чому. – Господь мене залишив на цьому світі – значить, моя місія бути корисною. Хтось допомагає мені, підтримує, вчить – і я зі свого боку намагаюся давати це іншим. Мабуть, у цьому і є сенс мого життя. Відтоді кожен її крок – під цим розумінням. Коли вона іноді від цього втомлюється і хоче просто пожити для себе – каже, що ніби губить себе. І повертається.

Сьогодні на фронті – брат Орини і племінник. Брат мобілізований із 2024 року, нещодавно сказав, що їде на схід. Племінник – із кінця 2025-го. Раніше вона допомагала військовим як стороння – хотіла, робила, але не проживала цього зсередини. Тепер усе інакше. – Тепер я знаю, якою буває тиша в телефоні, коли чекаєш. Про роботу після війни вона говорить як про вирішене: вона не зникне, а тільки розшириться.

Військові повертатимуться і не завжди розумітимуть, як жити далі. Родини – як прийняти людину, яка змінилася. Молодь, яка виросла у війні, шукатиме свій шлях. – Арттерапія, ігропрактика, неформальна освіта – це не розвага. Це інструмент. М’який, але глибокий. Їй важливо, щоб Корець і громада залишалися місцем, куди хочеться повертатися: де є можливості для молоді, де старших чують, де люди беруть відповідальність на себе.

 – Якщо нічого не робити, нічого і не зміниться. У цьому місті зараз усе відбувається одночасно: хтось сидить із вудкою на березі – боєць, якому ще недавно не було куди дивитися; в сільському клубі жінка вперше за довгий час сміється зі свого малюнка; дитина біжить до мами і показує, що зробила. –  Орина Витовщик уже думає про наступне.

– Немає такого, чого я не вмію. Є те, чого я ще не навчилася.