Депутатська робота, церковне служіння, поїздки у прифронтові райони й розмови з людьми, які повертаються з війни, для Андрія Пехотіна стали частинами однієї справи. Він переконаний: церква не може залишатися осторонь того, чим живе країна.
Нещодавно депутата Рівненської обласної ради обрали старшим капеланом області. Тепер разом із командою він прагне розвивати капеланське служіння та завершує будівництво центру для ветеранів і їхніх родин.
– У радянські часи існував стереотип, що церква відокремлена від держави, – говорить депутат Рівненської обласної ради Андрій Пехотін. – Зараз це взаємопов’язані поняття.
Церква християн віри євангельської «Жива вода», де я вже десять років служу дияконом, допомагає людям і державі. Ще з 2015 року ми активно підтримуємо військових і цивільне населення, яке перебуває у прифронтовій зоні. Наша допомога вимірюється сотнями тонн гуманітарних вантажів і духовним служінням. Останні два роки активно займаємося реабілітацією наших захисників.
Четверо депутатів з однієї родини
На перше місце у своєму житті Андрій Пехотін ставить Бога і сім’ю. Вона є для нього основою та підтримкою. Дружина, дві доньки – Божена і Дана – надихають його і дають сили рухатися далі. Прикладом у житті для пана Андрія є насамперед батько Василь Федорович.
– Ми виросли в багатодітній сім’ї, нас шестеро братів і сестер, – говорить мій співрозмовник. – Батько став для нас прикладом любові до Бога, церкви, дружини, дітей і загалом до людей.
Усе життя він був активним підприємцем і громадським діячем. Зокрема, створював і розвивав осередки Народного руху України та Української народної партії у Клесові й Сарненському районі. Уперше його обрали депутатом Сарненської районної ради ще в 1990-х роках. Нині він залишається депутатом цієї ради. Це вже його п’ята каденція. Батько також балотувався до Верховної Ради. До речі, в нашій родині було четверо депутатів. Свого часу мандати Клесівської селищної ради отримали старші брат і сестра.
Андрій Пехотін іде шляхом батька. Він такий самий цілеспрямований, наполегливий у досягненні мети й завжди готовий прийти людям на допомогу. Свій політичний шлях починав як депутат Клесівської селищної ради. До такого кроку його спонукали місцеві жителі: «Давай, іди в раду, ми в тебе віримо!»
Тоді, за його словами, в місцевій раді переважала стара комуністична гвардія, яка гальмувала прогресивні рішення. Лише після того, як до Клесівського органу місцевого самоврядування прийшла молодь, ситуацію вдалося змінити.
– У мене з’явилися однодумці, – пригадує пан Андрій. – Я пояснював опонентам, чому потрібно проводити декомунізацію, перейменовувати вулиці, передусім центральну вулицю Леніна – на вулицю Свободи.
Згодом він став одним з ініціаторів створення Клесівської громади – однієї з перших на Рівненщині. Нині вона успішно розвивається.
На політичну активність молодого Андрія Пехотіна звернули увагу впливові політики. Він очолив осередок партії «Самопоміч» у Сарненському районі. Найбільшим випробуванням стали дострокові вибори до Верховної Ради, під час яких він балотувався від партії «Голос». Тоді дуже сподівався на перемогу. Але люди віддали голоси тому, хто пропонував їм видовища і гречку.
У виборчих перегонах пан Андрій посів п’яте місце. Це стало для нього розчаруванням. Водночас він здобув цінний досвід політичної боротьби.
Коли Андрію Пехотіну запропонували сформувати команду партії «За майбутнє» на вибори до обласної ради, він погодився, бо побачив у цьому перспективу. До команди увійшли авторитетні люди з незаплямованими біографіями. Зокрема, аграрій Володимир Чайка, дружина загиблого Героя Небесної сотні Вікторія Опанасюк, сімейний лікар Валерій Редько, підприємець із Березнівщини Олександр Рудь.
Фракція «За майбутнє» в обласній раді нині налічує дев’ять депутатів. Андрій Пехотін входить до її керівного органу.
Він очолює постійну комісію Рівненської обласної ради з економічних питань і комунальної власності та працює директором комунального підприємства «Управління майновим комплексом» Рівненської обласної ради.
Допомога фронту – від Миколаєва до Чернігова
Допомога Збройним силам України стала нагальною потребою для Клесівської громади та Церкви християн віри євангельської «Жива вода» ще у 2015 році.
– Представники нашої церкви, зокрема пастор і я, неодноразово виїжджали в гарячі точки, – продовжує пан Андрій. – А коли розпочалося повномасштабне вторгнення, ми стали працювати ще активніше. Пасажирським бусом евакуйовували людей із Бучі, пізніше – зі сходу України.
Першу поїздку здійснили в березні 2022 року на Запоріжжя. Від побаченого були шоковані. Маріуполь тоді перебував у ворожому оточенні, але не здавався. Ми зустрічали колони біженців із дітьми, які втікали від «русского мира». Годували їх, роздавали найнеобхідніші речі. На прохання людей евакуйовували їх до Дніпра і Кривого Рогу.
Коли із Запоріжжя їхали до села Кам’янське, на блокпосту під час перевірки документів нас почали накривати мінами. Лише дивом, із Божою допомогою, залишилися живими. Але ця небезпека нас не зупинила, а навпаки – додала рішучості. Ми бачили, що наша допомога на сході дуже потрібна, тому їздили туди щомісяця, а інколи й частіше. З часом охопили прифронтові території від Миколаєва до Чернігова.
У перші місяці повномасштабної війни дефіцит товарів для військових і цивільних був величезним. Тому везли матраци, подушки, взуття, маскувальні сітки та інші необхідні речі. Усе це надходило через благодійні фонди різних церков. Тож нам не довелося окремо створювати власний фонд, щоб офіційно отримувати вантажі з-за кордону.
Коли полум’я війни охопило Україну, конфесійна конкуренція і змагання за те, хто кращий, зникли. Почалася тісна співпраця з православними, католиками та представниками інших конфесій.
Майже два роки безперервно працювала церковна кухня: ліпили вареники й пельмені, готували голубці. Для виготовлення тушкованки для військових придбали автоклави та вакууматори. Друзі з-за кордону, які приїжджали до Клесова, були приємно вражені масштабами нашої роботи. Від них ми почали регулярно отримувати продукти, одяг і засоби гігієни.
У той час багато волонтерів їздили на схід, не маючи зв’язку з військовими частинами: розвантажували привезене у прифронтових селах і поверталися назад. Ми ж працювали через церковну мережу. Разом з іншими протестантськими конфесіями координували адреси доставок, щоб не дублювати одне одного. Бо хаотична робота – це зайві кілометри дороги і втрачений час. Чітка координація з перших днів повномасштабної війни допомагала уникати несправедливого розподілу гуманітарної допомоги.
«Наша головна мета – бути поруч»
У Рівному діє обласний осередок громадського формування «Капеланський патруль – Захід». Андрій Пехотін служить капеланом у цьому формуванні з 2022 року. Починав рядовим капеланом, пройшов тримісячне онлайн-навчання, переважно з викладачами зі Сполучених Штатів, їздив на фронт, щоб здобути знання й досвід, необхідні для розмов із військовими та правоохоронцями.
У квітні цього року старші капелани України обрали Андрія Васильовича старшим капеланом Рівненської області. Тепер капеланів у такому статусі в області троє. Загалом на Рівненщині працюють понад 30 капеланів.
– Капеланський рух найактивніше розвивається саме в армії. Зараз у штатах батальйонів і бригад є священнослужителі, – розповідає Андрій Пехотін. – Це питання вже законодавчо врегульоване і в правоохоронних органах. Тому ми проводимо заняття та бесіди також із працівниками поліції, Служби судової охорони, пенітенціарної служби і ДСНС на Рівненщині. Адже вони теж постійно перебувають у психологічному напруженні.
Міністерство охорони здоров’я вже затвердило положення, яке регулює капеланську діяльність у сфері охорони здоров’я. Загалом інститут капеланства має бути представлений у різних сферах.
«Капеланський патруль – Захід» нині активно реалізує проєкт із реабілітації ветеранів за допомогою риболовлі. У планах – надати новий імпульс розвитку капеланського служіння на півночі області.
– Ми як священнослужителі не ведемо конфесійної агітації на зразок: «Приходьте до нашої церкви». Наша головна мета – бути поруч. У розмові людина відкривається, виливає душу. Вона хоче почути, як упоратися з моральними травмами.
Комуністичне суспільство тривалий час нав’язувало стереотип, що церква і держава – речі несумісні. Але ж ми живемо в державі. Церква і християнська віра присутні в усіх сферах життя. Віра дає відповіді на ті питання, яких не може пояснити світська наука.
Центр для ветеранів будують у Федорівці
– Ідея створення реабілітаційного центру виникла близько двох років тому, – продовжує розповідь мій співрозмовник. – Ми побачили, що у багатьох наших хлопців, які приїжджають із фронту у відпустку або після бойових поранень за станом здоров’я звільняються з армії, виникають серйозні проблеми з адаптацією до цивільного життя та у стосунках із рідними.
Таких випадків дуже багато. Наприклад, чоловік воює, а дружина перебуває за кордоном. Там вона зустрічає іншого, а він залишається сам. Або буває, що чоловік переконує себе, ніби його кохана зустрічається з кимось іншим. Унаслідок цього розпадаються сім’ї, діти залишаються без повноцінного спілкування з батьками. Ми як капелани виїжджаємо у військові підрозділи, говоримо з бійцями на ці теми. Але бачимо, що проблема лише зростає.
Наші захисники після повернення з війни, якщо не знаходять іншої опори, можуть заповнювати внутрішню порожнечу алкоголем чи наркотиками. Допомогти їм мають реабілітаційні центри.
Наша церква спочатку думала спорудити для них кілька будиночків на березі озера. Але я звернувся до свого знайомого, який опікувався будинком для людей похилого віку. Коли він виїжджав за кордон, ми наприкінці минулого року придбали в нього за доступною ціною приватизовану земельну ділянку в селі Федорівка. Молодь нашої церкви розчистила її від чагарників і дерев, тож тепер маємо дуже привабливу локацію.
Відтоді тут триває будівництво. Власних коштів не вистачає. Тому ми вдячні всім небайдужим людям, які власним коштом привозять щебінь, пісок, пиломатеріали та інші будівельні матеріали. Значну допомогу отримуємо від наших церков у діаспорі, зокрема зі США.
Нам у цій справі допомагає Бог. Розповім одну цікаву історію. Мій батько випадково зустрів знайомого поляка – власника заводу з виробництва вікон – і розповів йому про наш реабілітаційний проєкт. Через тиждень той зателефонував: замовники з Америки заплатили за партію вікон, але вони їм уже не потрібні, тому виробники шукали, кому їх пожертвувати. Через деякий час ми отримали від благодійників ці вікна на значну суму.
Нині готовність реабілітаційного об’єкта становить близько 45–50 відсотків. Завершуються роботи в основній будівлі, де буде зала для урочистих та офіційних заходів, семінарів і бесід. Тут також розмістяться їдальня та харчоблок.
Уже звели чотири з десяти запланованих дерев’яних будиночків. Після завершення будівництва весь реабілітаційний центр зможе одночасно приймати близько 150 осіб. Також облаштували спортивний майданчик.
У планах – створити на території комплексу простір із тваринами. Передбачається, що ветерани зможуть безпосередньо контактувати з оленями та козулями. Одним із видів відпочинку також буде риболовля.
«Для військових кожен наш приїзд – це свято»
Андрій Пехотін продовжує разом зі своєю згуртованою командою їздити у прифронтові райони. Там їх уже добре знають і чекають. Для військових за день готують у двох великих чанах півтори тисячі порцій плову. До речі, і чани, і газові конфорки везуть на схід із дому.
– Для військових кожен приїзд представників Церкви християн віри євангельської «Жива вода» – це свято.
Василь ЗАКРЕВСЬКИЙ
Журналіст із багаторічним досвідом, працює з меморіальними матеріалами про Захисників України, локальними історіями та суспільними темами. У своїх текстах поєднує документальність і уважну роботу з особистими історіями та біографіями.
Працював відповідальним секретарем журналу «Київська старовина» та головним редактором газет «Ірпінський вісник» і «Ірпінь єдиний». Автор кількох книжкових видань. Має досвід соціологічної роботи в КМІС та участі в реалізації медійних проєктів.