– Лейчук, слухайте урок! Ви ще не студент Віденського університету! Цю фразу Тетяни Семенівни Піяр я пам’ятаю й через десятиліття. Тоді, у старших класах Рівненської середньої школи №4, мені було страшенно ніяково: через мої розмови перервали урок, зробили зауваження, та ще й згадали далекий і зовсім недосяжний Відень.
Тепер той епізод згадується з усмішкою. Бо з роками найвиразніше залишаються в пам’яті не оцінки й не сторінки підручників, а вчителі – їхні слова, інтонації, характер і ті уроки, значення яких починаєш розуміти значно пізніше. Тетяна Семенівна була саме з таких учителів.
Старші класи в середній школі №4 – саме так у сімдесяті роки минулого століття називали нашу школу в Рівному – були для мене особливим часом.
Школа була невеликою, тож усі добре знали одне одного. Особливо – вчителів. Хто суворий, хто добряк, а хто й не зовсім… І не завжди любов до предмета збігалася зі ставленням до того, хто його викладав.
Я ще з дитинства мріяв стати фотожурналістом, тому найбільше цікавився літературою, мовою, історією, любив географію. Саме ці предмети хотілося знати глибше. Щоправда, на уроках я був далеко не зразковим учнем. Мав звичку щось малювати, писати, а принагідно ще й перемовлятися з другом Віктором Комаром, якого, на жаль, уже немає серед нас.
Так було й того разу на уроці української літератури, коли терпіння Тетяни Семенівни урвалося. Вона стала посеред класу, схрестила руки й вимовила ту саму фразу про Віденський університет. Тоді вона здавалася мені майже вироком. А сьогодні – одним із найживіших спогадів про шкільні роки.
Наша четверта школа взагалі мала свою особливу атмосферу. Розташована майже в центрі міста, вона завжди була на видноті. Загальноміські заходи контролювали прискіпливо, а шкільне життя мало бути активним і помітним.
Щотижня випускали стінгазети, в яких розповідали про події школи. Мабуть, саме завдяки цьому директор і дозволив створити фотогурток. На той час я вже чотири роки займався фотографією в Палаці піонерів та школярів, а в дев’ятому й десятому класах мав у школі власний кабінет із фотолабораторією. Щоправда, на випускних іспитах вона несподівано змінила призначення й перетворилася на перукарню. У ті роки серед хлопців було модним довге волосся. Ми вже почувалися майже дорослими й не поспішали стригтися коротко, як вимагали вчителі.
Перший іспит – фізика. До кабінету заходить директор школи Ксенофонт Карпович Максютинський і пальцем показує на тих, кого не допустять до іспиту, доки не вкоротять волосся. Ситуація була не з приємних. Але вихід знайшовся швидко. Навіщо бігти до перукарні, якщо у фотолабораторії є ножиці, а гребінець знайдеться в кожного? Так добра половина хлопчачих зачісок потрапила того дня під мою руку. Зате всі були допущені до іспиту.
Із Тетяною Семенівною пов’язана ще одна історія – вже без перукарських експериментів, зате теж із випускних іспитів. Її знання і вимогливість не дозволяли нам розслаблятися. Тоді це не завжди подобалося, але тепер розумієш: саме завдяки таким учителям ми й отримували справжні знання.
На державному іспиті з української мови та літератури мій друг сидів поруч і ніяк не міг придумати, що написати у творі на вільну тему. Хлопець, який легко й невимушено розв’язував задачі з алгебри, фізики та хімії, перед чистим аркушем раптом розгубився. Довелося хутко дописати власний твір, а потім ще й допомогти товаришеві. Так я й отримав за той екзамен найвищий бал – шість. Щоправда, фактично на двох.
Особливо добре пам’ятаю й зустріч із Тетяною Семенівною після вступних випробувань до Львівського університету імені Івана Франка. Я вступав на факультет журналістики, склав творчий конкурс та іспити з мови й літератури. У її запитанні було стільки очікування:
– Які оцінки?
Коли відповів, що творчий конкурс склав на «відмінно», а іспити – на «добре», наша розмова вже була зовсім іншою. Мабуть, тоді вона побачила в мені вже не того школяра, якого колись доводилося повертати з мрій про Відень до уроку української літератури. Промайнули роки. Змінилася Україна, змінилися ми самі.
Коли я вже серйозно зацікавився історією Великої Волині, звичаями та обрядами нашого краю, наші дороги з Тетяною Семенівною знову перетнулися. На той час вона завідувала бібліотекою в Народному домі.
З її допомогою з’явилася, як на мене, доволі цікава стаття про рахманів, а згодом – й інші матеріали.
Поступово наші розмови вже перестали бути розмовами вчительки й колишнього учня. Ми обмінювалися думками, інформацією, спогадами, говорили про історію міста, про людей, яких варто пам’ятати, про нашу школу й учителів.
Разом обговорювали, як можна було б увічнити пам’ять про знакові постаті Рівного і про тих, хто багато років віддавав себе школі. Бо час минає, а шкільні роки дивовижним чином залишаються поруч.
Думаю, кожен із нас, випускників четвертої школи, має свої спогади про фізика Степана Васильовича Кривка, мою класну керівницю й учительку мови Ганну Костянтинівну Серган, історикиню Надію Миколаївну Черківську, біологиню Лідію Юхимівну Якобчук, учителя праці Ярослава Павловича Назарчука.
І, звісно, про Тетяну Семенівну Піяр. Колись її вимогливість могла здаватися надмірною, а зауваження – надто суворими. Та з роками саме такі речі згадуються з особливою вдячністю.
А Відень, очевидно, Тетяна Семенівна таки напророчила, бо в цьому гарному місті мені згодом довелося побувати не один раз. Бо хороший учитель залишається з нами значно довше, ніж триває шкільний урок.
Сергій ЛЕЙЧУК, краєзнавець, голова правління Українського товариства охорони пам’яток історії та культури Рівненської області.
