На початку червня в єгипетському курортному місті Хургада акула напала та з’їла чоловіка живцем поблизу берега. Як виявилося загиблий – громадянин Росії. І ця тема з Єгипту стала однією з найбільш резонансних в українських ЗМІ.
Жертвою виявився 23-річний Володимир Попов з Архангельської області Росії. Родина хлопця купила квартиру й уже кілька місяців мешкає у комплексі British Resort в Хургаді. Загибель чоловіка викликала лавину мемів і жартів про «бойову акулу» у соціальних мережах.
Однак з часом чимало українців почали обговорювати, чи допустимо жартувати над смертю. Дехто писав про те, що українці стають більш жорстокими та не проявляють співчуття. Інші кажуть про те, що всіх росіян неправильно сприймати як громадян країни-агресора.
Ми теж спробували розібратися, чи можна жартувати про смерть громадянина країни, яка розпочала повномасштабне вторгнення у лютому 2022 року? Чи стають українці «зграєю» (як дехто писав в мережі)? Чи не перетворюємося ми самі на агресивних істот?
- Чому люди мають схильність в складні часи ділити все на “чорне” та “біле”?
- А коли ми радіємо з того, що акула десь в Єгипті з’їла людину, з нами щось не так?
- Тобто ці меми і жарти – це спосіб розрядки?
- Чи можемо ми, враховуючи набутий досвід, вплинути на майбутні покоління?
З таким питанням ми звернулися до Олександра Аврамчука, кандидата психологічних наук, доцента кафедри клінічної психології Українського католицького університету.
– Чому люди мають схильність в складні часи ділити все на “чорне” та “біле”?
– У часі виснаженості від ковідних викликів до додаткового вантажу воєнного часу, цілком природньо очікувати, що психіка людини буде прагнути заощадити ресурси. І один з варіантів такого заощадження наша схильність ділити все на радикальні категорії (у психології є відповідний термін – дихотомічне мислення): чорне та біле, зло й добро, правильно та неправильно, все або нічого.
Це не є чимось дивним і не свідчить про те, що з людьми щось не так. Такий механізм є цілком природний та у складних обставинах дозволяє зберігати певну цілісність й сталість, діяти послідовно, щоб «вижити» й «подолати». Уявімо, що ми тривалий час їдемо по темному тунелю, зі слабким освітленням та несправним навігатором. Світло, яке з’являється попереду дає нам надію, що тунель завершується. Усі інші варіанти, що може бути за світлом попереду здебільшого ігноруються. Й світло, що наближається нам на зустріч сприймається нами як безапеляційно «хороше». З іншої сторони «темрява» сприймається як протилежне, й не сприймай ми її як щось означене й чітке – «зло» чи «небезпеку», ми б постійно наражали себе на ризик, сумніви й невизначеність.
Єдине, що за умов виснажуючих обставин цей механізм стає загостреним і втомлена нервова система буде радше звертатися до нього, ніж шукати варіант альтернативи. Особливо з огляду на звірства й нелюдяні рішення про які відомо, очікувано, що психіка складе ці асоціації як два плюс два.
І ось ми маємо – людина як вища істота не може чинити нелюдяно, а хижацька гра з безпомічною жертвою це поведінка, яку приписують звірям. Тому недовіра, зневага й поруч з ними радикальний гнів до російського народу, не є ознакою того, що українці «погані» чи «дегуманізовані», це радше спосіб говорити про свої почуття у можливий і доступний на даний час спосіб. Він відповідає емоційним потребам народу, стає його голосом і додає відчуття контрольованості та мети.
– А коли ми радіємо з того, що акула десь в Єгипті з’їла людину, з нами щось не так?
– Люди мають право ненавидіти і висловлювати свою ненависть. Оскільки гнів, який лежить в основі, дає нам знати, що ми щось втратили чи можемо втратити, нас цілком це може лякати (свідомо чи підсвідомо).
Тому питання про «добрих русскіх», це не про «добро у їх душі чи думках», а радше про те, що їх вчинки, бездіяльність чи типові наративи сприймаються як загроза й небезпека для нас. Оскільки вони шкідливі нашій ідентичності, цінностям чи прагненням до змін, то природньо, що в нас будуть вироблятися своєрідні «антигени». Їх мета знищити «хворобливого агента» й захистити організм від потенційної «смерті». Це як імунна відповідь. Наш організм не запитує у бактерії чи віруса: «Чи з добрими намірами ти прийшов до мене, порушуючи мої кордони?»
Поруч з цим другий механізм заощадження ресурсу й водночас спосіб розрядки – це схильність до цинізму та сарказму.
– Тобто ці меми і жарти – це спосіб розрядки?
– Цинічні меми, коментарі чи зловтішання – очікувані. Вони були завжди, просто змінювався контекст і «дійові особи». Це дозволяє нам скинути баласт некорисної напруги, коли ми відчуваємо образу або гнів щодо чогось. Однак замість того, щоб прямо займатися цими почуттями, ми дозволяємо їм накопичуватися, а з часом спотворювати наше сприйняття світу. Коли ми стаємо цинічними щодо одного аспекту нашого життя, ми поступово можемо розширювати цей настрій на все.
Водночас вони дають можливість завдати «болю» й отримати від цього сатисфакцію у непрямий спосіб, здебільшого безпечний спосіб або ж тоді коли самі безпосередньо нічого зробити не можемо.
Це як варіант помсти (пасивної агресії) коли страва подається холодною й через чужі руки. І знову ж це не є ознакою психічного порушення, як і не свідчить про те, що ми станемо такими як наші сусіди. Це лише говорить про те що ми втомлюємося від безсилля, від очікування, від невизначеності, від не можливості повернути втрачене й багато іншого.
Ризик який я вбачаю, це те, що меми стають переважним способом комунікації між людьми й зміцнюють переконаність, що наш ворог «тупий, жорстокий й прямолінійний». Ми починаємо ігнорувати такі аспекти як «підступність» і «маніпулятивність». Своєю цинічністю і зловтішанням ми самі даємо їм інструмент для маніпуляцій нами, особливо коли наші коментарі під постами у соціальних мережах стають оприлюднені усьому світу.
– Чи можемо ми, враховуючи набутий досвід, вплинути на майбутні покоління?
– На мою думку варто наголосити, що згадані мною механізми як дихотимічне мислення чи схильність до цинізму, хоча й не є хворобливою помилкою психічного реагування, але все ж у довгостроковій перспективі можуть виявитися не корисними. Такий спосіб мислення потім переноситься з ситуації де воно доречне на ситуації нейтральні або ті, що не несуть загрози.
Так, можна очікувати що це впливатиме й на довіру людей один до одного, в межах самої країни. На початку війни ці механізми об’єднували людей – ми бачимо спільного ворога, в нас є надія й мета, наші спільні діяння приносять користь, але, на жаль, старі наративи «недовіри» й «зради» знов повертаються.
Нам важливо пам’ятати заради чого ми відстоюємо свою гідність, усвідомлену громадську позицію та державні кордони, яке спільне та ціннісне майбутнє ми омріємо, які сенси хочемо закласти для майбутніх поколінь.
Час війни мине, рани затягнуться, але здобутий досвід буде проростати у поколіннях й ми не можемо передбачити як ним скористаються наші діти чи онуки. Ми можемо робити все, що від нас можливе «тут й зараз» «…на Богом даній нам землі»
Читайте також: Рівненська психологиня розповіла, чому егоїзм це добре