Унікальний почерк долі ректора університету з Рівного

Діліться корисною інформацією з друзями:

Із Степаном Тихоновичем Вознюком – професором, заслуженим діячем науки і техніки України, якому 31 липня цього року виповнилося б 95 років, я мала честь спілкуватися впродовж багатьох років завдяки Ніні Іванівні, його дружині, вчителю-філологу від Бога, відміннику освіти, з якою я працювала в ЗОШ №4.

Ректор НУВГП не раз казав: «Мій науковий доробок знають не тільки в Україні. Але найдорожчий – моя сім’я». В ньому вдало поєднувалися інтелігент, науковець, педагог, сім’янин. Все життя була з ним поруч щирість почуттів, гострота думок. Він умів цінувати в людях організованість, упевненість. Ці прекрасні риси Степан Тихонович уміло і терпляче прививав своїм дітям, онукам і студентам.

На моїх очах набиралися мужності, життєвого досвіду, мудрості сини Ігор та Андрій, онуки Дмитро і Сергій, а правнук Артем дивував сімейство особливою увагою та любов’ю. Все життя Степан Тихонович був вдячний дружині, бо справді вона дала йому крила для досягнення великих вершин у науці. Вони завжди були поруч – і в дні радості, і в смутку. Життя не було встелене трояндами. Науковець втратив батька дуже молодого, племінника, пережив аж три надто складні операції.

Приємно було бувати у цій зразковій родині, бачити, якою взаємоповагою вона наділена, яким неоціненним тактом, гостинністю. Голова родини завжди із вдячністю приймав мої вітання з днями народження, святами. Ця людина з такими вагомими регаліями цілувала мені руку, розпитувала про здоров’я, запрошувала скуштувати смаколики. З ним повсякчас було легко говорити про звичайні, буденні речі.

Приємно було слухати спомини про навчання в польській школі, про спустошливу гітлерівську навалу. Дивувала бездоганна пам’ять про стежки навчання від Кременця, Дубна, Львова аж до Харкова. Це ж треба запам’ятати прізвища ректорів, завідуючих кафедр, товаришів-аспірантів!

Але з особливим блиском в очах ректор розповідав про академіка О. Н. Соколовського, під орудою якого захищав дисертації у колишній столиці України. «То був справді вчений, «коваль» наукових кадрів з грунтознавства», – казав про Вченого майбутній професор.

Кілька разів переглядала по РТБ передачу, підготовлену Р. Хоменюк, яка називалася «Почерк долі» і була присвячена 80-річчю від дня народження Степана Тихоновича. Подружжя, яке звикло все робити на «відмінно», дуже хвилювалося щодо їхньої оцінки успіхів, проблем на життєвому шляху, адже їх слухала і бачила аж 20 хвилин вся Рівненщина. Поцікавилася, як завжди, і моєю думкою. Йдучи до їхньої світлиці, я зустріла свою ученицю, яка у виші «водника» стала кандидатом наук. Ось що вона мені сказала: «Таких людей, як Вознюк, просто не існує. І як чоловіка, і як особистості».

Я милувалася бібліотекою Вознюків, по вінця наповненою світовою класикою. Тримала в руках ордени, медалі, грамоти, яких мав десятки. Знала, що Степан Тихонович досконало володів польською, німецькою, англійською мовами.

66 років наділила доля жити подружжю разом. Джерелом їхнього сімейного щастя була любов. З нього народжується світло, але й воно гасне. Згасла й життєва свіча Степана Тихоновича.

Під час важкої хвороби професора, як могла, морально підтримувала сім’ю. Із трепетом у душі спостерігала, як майже весь клір Свято-Покровського собору разом із архієрейським хором відспівував покійного. Святий храм був майже вщент заповнений керівниками вишів, колегами, очільниками міста, які стояли в журбі, шануючи пам’ять великої Людини, котра залишила по собі нетлінний слід в науці більш як у 30 країнах світу і безмежну любов до рідної землі.

Тетяна ПІЯР