Щовечора Надія сиділа в барі. Повертаючись з роботи, не поспішала додому, а сідала за крайній столик, жартуючи з офіціантками, замовляла кухоль пива. Насправді ж пива не любила, але треба було якось вбити цей довгий вечір! Постійні відвідувачі – місцева алкашня, а якщо часом і опиниться тут нормальний чоловік, то майже завжди в компанії власної жінки. Тому Надії нечасто щастило підчепити гарного коханця. Але хіба це було їй потрібно?
Сиділа в барі, доки в очах не починали розпливатись обриси навколишніх предметів, а обличчя не перетворювались на білі плями. З однією з тих плям поверталась додому. Щоразу з іншою. Мабуть, неважливо, аби не сама…
Надя любила свою велику трикімнатну квартиру. Тут вона народилась, тут промайнуло щасливе дитинство. З цієї квартири виходила вона у весільній сукні, а щасливий наречений підхопив на руки й умчав у білому кабріолеті – до Палацу шлюбів.
Тато тоді ще жартував: «Сашко, ти добре подумав? Куди ж ти так поспішаєш? Тікай, доки не пізно!» В цій квартирі робив свої перші кроки Сашко-молодший, коли Надя пішла від чоловіка. Батьки підтримували її, брат Коля, молодший на два роки, завжди був найкращим другом, спільником в дитячих розвагах, вірним «зброєносцем» і повіреним усіх Надійчиних таємниць.
Надія боялась повертатись додому. Коли приходила твереза (а це було дуже рідко!), сідала за стіл у залі і дивилась в очі своїм рідним. Вони ніколи її не засуджували, посміхались тепло і все розуміли. Проте вона не могла змиритись, дивилась на портрети батька, матері і брата, перев’язані чорними стрічками, і питала крізь сльози: «Чому? Чому ви всі мене залишили? Хто дасть відповідь?»
Першим пішов тато. В прямому сенсі – пішов і не повернувся. Тіло знайшли через місяць, за міліцейським протоколом – «загинув за нез’ясованих обставин»… Мама не витримала татової смерті, тихо згасла на Надійчиних руках… А ще через деякий час в Москві на заробітках помер Коля, двометровий красень-здоровань, теж з невідомої причини. Ці «невідомі причини» лякали найбільше! Може, і вона невдовзі помре?..
Син уже давно живе у бабусі, батькової матері. Інколи навідується додому, коли точно знає, що Надя твереза і вдома сама. Сашко вже дорослий, навіть занадто як на свої 15 років, розуміє її і не засуджує, але й жити з матір’ю не бажає. Ні до кого поспішати з роботи, нікому готувати їсти, ніхто не розрадить, не змусить повернутись до сьогодення… Одна тітка Ніна, татова сестра, інколи навідуючись, казала Надійці: «Та прибери ти свій «мавзолей»! Не можна жити серед портретів небіжчиків. Думай не про минуле, а про майбутнє!» Проте й вона не сміла познімати і сховати портрети в чорних рамах, наштовхуючись на німий протест згорьованої племінниці.
На тітчині слова Надійка лише гірко посміхалась. В минулому залишились любов і щастя, тепло і радість… Попереду вже нічого доброго не чекає.
Дивно таке чути від 33-річної жінки. Та ніхто й не чув. Надія намагалась про це не думати. Взагалі – не думати ні про що… Так легше… І коли одного дня з’ясувалось, що вона вагітна, не замислюючись ні на мить, вирішила народжувати. Одразу з’явилося безліч порадників. Одні співчували, інші підсміювались, лиш в одному були спільні: «Не треба тобі цієї дитини! Та й від кого вона?» «Хіба важливо, від кого? Моя!» – вперше за останні роки сміялась Надя. Була впевнена, що роститиме дочку чи сина сама, бо батьком її ще не народженої дитини був 22-річний хлопець Вадим, кудлатий «рокер», закоханий винятково в «Арію» і свій мотоцикл. Надія була вдячна юнакові і нічого від нього не чекала.
Як не дивно, Вадик нічого не мав проти батьківства, всі дев’ять місяців підтримував Надю, хоч про одруження мови не було ніколи. Надія дуже змінилась: кинула палити, почала слідкувати за здоров’ям, читала тільки добрі книжки з гарним фіналом. Але все одно не поспішала додому…
Чи кохала вона Вадима? Мабуть, ні. Ставилась до нього з ніжністю, як до дитини, проте не думала про нього, як про супутника життя.
Останні тижні перед пологами Надійці було зле: нирки почали відмовляти, та й взагалі почувалась жахливо. Вночі вона не могла примусити себе заплющити очі, довго лежала в холодному ліжку, а потім, загорнувшись у ковдру, залазила з ногами на диван у великій кімнаті і тупо сиділа до ранку в оточенні портретів з чорними стрічками.
Вадик якось швидко збагнув, що з Надією щось коїться. Не розпитував, не посилав до лікарні – просто поселився у неї. Не питаючи дозволу, приїхав з невеликою сумкою найнеобхідніших речей. Надя навіть не одразу зрозуміла, що до чого, бо ж хлопець щодня після роботи відвідував її, привозив фрукти, інші продукти (вона спочатку протестувала, а потім змирилась: хлопчик хоче погратися в доросле життя, то й нехай). І тільки коли, вже виходячи з ванної, побачила чужу зубну щітку поряд зі своєю, Надя почала розуміти, що Вадим сьогодні додому не збирається. Цього ще бракувало! Щоб його матуся телефонувала і сварилась? Рішуче направилась до кімнати і… застигла: Вадик, весело мугикаючи, мив підлогу.
– Що ти робиш? – тільки й спромоглась запитати.
– Хіба не бачиш? Підлогу мию. В домі, де скоро з’явиться маленька дитина, має бути ідеальна чистота.
З цим важко було не погодитись…
Постелила йому в маленькій кімнаті. Вадик не заперечував. Поклав до шафи принесений одяг.
– Ти що, надовго? – знову здивувалась Надя.
– Назавжди. Якщо ти не проти…
– Проти! Що ти собі думаєш? Ти ж…
Та Вадим не дав договорити:
– Не хвилюйся, тобі ж не можна. Все буде так, як ти захочеш…
Цієї ночі Надійка вперше заснула спокійно, відчуваючи себе захищеною і щасливою в міцних і ніжних обіймах коханого чоловіка…
Надя була дуже вдячна Вадиму, відчувала, що він стає щодалі необхіднішим – і боялась цього. Знала, що невдовзі він піде, бо ж вона йому не пара. Він заслуговує на кращу жінку. Починала розмову, та він не хотів і слухати:
«Ти зараз не здатна думати і приймати рішення. Ні про що не хвилюйся! Все буде добре!»
Надія вірила. Так, все буде добре. Але без нього. Вона не руйнуватиме йому життя. Тому й не сприймала Вадика як майбутнього чоловіка. Навіть тоді, коли запропонував одружитись і вона відмовила; і коли випадково побачила в його портмоне свою фотокартку; коли в «швидкій», що везла її в пологовий будинок, Вадим не випускав Надійчину руку і все твердив, що кохає; і коли сперечався з лікарем, який не дозволив бути присутнім на пологах, бо – не чоловік!..
Медсестри перешіптувались за Надиною спиною, а сусідки по палаті трохи заздрили: Вадим щодня передавав квіти, фрукти, а в день виписки його друзі-байкери влаштували справжній парад на честь новонародженого Сергія Вадимовича.
І тільки переступивши поріг квартири, Надя зрозуміла, що Вадим в її житті – надовго. За п’ять днів її відсутності він встиг перетворити маленьку кімнату в неймовірну дитячу: барвисті шпалери, дитяче ліжечко з балдахіном, нові меблі і безліч іграшок! І їхнє фото на півстіни. «Це щоб Сергійко завжди бачив тата і маму», – пояснив Вадик.
А потім були вродини і хрестини, знайомство з родичами – і все так природно й щиро, що Надя якось забула про свій намір не закохуватись у Вадима…
Минуло три роки. Вадим і Надя давно одружені. У Сергійка з’явився братик Володя. Але Вадик жартує: «В нашій родині четверо чоловіків! Потрібна дівчинка!»
Їхня квартира наповнена коханням і дитячим сміхом, теплом, радістю і щастям. Ніщо й не нагадує колишній сумний «мавзолей». Звичайно, пам’ять про рідних навіки залишиться в Надиному серці. Але вона відчуває, що батьки і брат дивляться на неї з неба і радіють…
Маргарита ШЕВЕРНОГОВА