Що спільного між Рівним, індонезійсько-українським словником, книгою про футбол і Китаєм? На перший погляд – нічого. Насправді спільним знаменником тут є рівнянин Михайло ІЖИК, який працював у Піднебесній, склав словник та нещодавно презентував книгу про рівненсько-волинське футбольне дербі.
Волинське дербі: погляд з Рівного
Нещодавно в Рівному презентували книгу «Волинське дербі: погляд з Рівного». Її автор, Михайло Іжик – дуже різностороння людина: мовознавець, перекладач, мандрівник, кандидат філологічних наук, укладач першого в історії індонезійсько-українського словника. Крім того, він член Українського географічного товариства, а ще у свої 32 роки встиг побувати в більш ніж 30 країнах світу.
– Як у тебе, мовознавця, зародилась ідея написати книжку про футбольне дербі?
– Однозначно не на порожньому місці. Мій батько – вболівальник з багаторічним стажем. Від нього я не раз чув уривчасті історії про волинсько-рівненські баталії. Ось так і з’явилася цікавість: чому саме Луцьк, які були передумови і що стало причиною такого безкомпромісного протистояння?
Писати справді було про що, адже футбольне протистояння Рівного та Луцька, як виявилося, одне з найдавніших в Україні – тягнеться з 60-х років минулого століття. При цьому воно маловідоме за межами обох областей.
Мені думалося, що про все це є чимало матеріалів, адже дербі має давню історію. Однак знайшов про нього лише окремі стислі статті. Вирішив об’єднати інформацію , яку мені вдалося «накопати», та дослідження інших. Результат – книжка, де впорядкована інформація про волинсько-рівненське дербі. Зібрати статистичні дані було простіше, оскільки вони є в інформаційному просторі. А ось живі історії очевидців давалися дещо складніше. Втім мені здається, що все вдалося, оскільки кожен футболіст і вболівальник, з котрими я зустрічався, сприйняли мою ідею схвально і допомагали хто чим міг.
– Чи вболіваєш ти ще за когось, крім «Вереса»?
– У Рівному не дуже великий спортивний вибір – футбол, баскетбол, мініфутбол, спідвей, волейбол. І всі ці команди мені однаково рідні. Тому тема рівненського спорту для мене завжди актуальна. Приємно повертатися до рідного міста й підтримувати своїх. Я палкий вболівальник рівненського «Кардинала», БК «Рівне» – ще починаючи з часів легендарного «Пульсара», десь із 2000-х років.
Раніше Україну плутали з Узбекистаном
– Ти кілька років працював у Китаї, в українській редакції Міжнародного китайського радіо. Саме там і вирішив створити книгу про футбол, і видав її за свої гроші. Як ти потрапив до Піднебесної?
– Вперше я приїхав до Китаю у 18 років, це було влітку 2006-го. Проходив мовне стажування в Хейлунцзянському університеті в місті Харбін. Тоді був вражений ставленням китайців до іноземців, зокрема до студентів. Все було організовано на найвищому рівні. Щоправда, тоді місцеві плутали Україну – у них часто виникали асоціації, що це місто в Росії або взагалі Узбекистан. Ситуація вже дуже змінилась: китайці чудово знають, що таке Україна, активно співпрацюють і мають бажання поглиблювати співпрацю з нами.
– А чи важко було адаптуватись у Китаї? Це ж зовсім інша культура, навіть їжа не така, до якої ми звикли.
– Чим раніше людина потрапляє в іншу країну, тим простіше їй прилаштуватися. Так само з вивченням мови: чим раніше дитина починає вивчати, тим простіше їй адаптуватися до іноземного мовного середовища. Зовсім по-іншому складається з китайською кухнею: вона або дуже подобається, або взагалі не сприймається. Золотої серединки тут, на мій погляд, просто немає.
– Кажуть, що в Китаї є робота для іноземців, обов’язки яких зводяться до відвідування кафе і ресторанів?
– У 2007 році, пам’ятаю, це було досить поширене явище. Ставлення до іноземців тепер хороше, а тоді було ще кращим. Якщо компанія іноземців сиділа в ресторані, то це апріорі хороший ресторан. Тому китайці вдавалися до всіляких хитрощів, скажімо, наймали іноземців, які тільки те й робили, що ходили по вказаних кафе і ресторанах. Сьогодні це також практикується, однак дедалі рідше та не у великих містах, як-от Пекін, Шанхай, Гуанчжоу, де іноземців дуже багато.
Більше того, простежується тенденція, що до Китаю потрапити стає все складніше і складніше. Років п’ять-шість тому, пригадую, з візами не було жодних проблем, нині ж проводиться певний відбір. Є різні недостойні люди, які потрапляють до Китаю та дискредитують себе і свою країну. Тому небажаних гостей намагаються не впускати до Піднебесної.
12 тисяч кілометрів Китаєм за 28 днів
– Михайле, ти проїхав Китаєм від Пекіна до Лхаси всього за 28 днів, подолавши 12 тисяч кілометрів. Чим запам’ятався цей вояж?
– Та подорож ще чекає свого часу – її потрібно описати дуже ґрунтовно. У мене збереглися щоденники, в яких я намагався закарбувати всі свої враження від побаченого. То був 2011 рік, я навчався на останньому курсі магістратури і мав півроку на підготовку магістерської роботи. Мені вдалося відкласти гроші від перекладацької роботи, і я вирішив поїхати за них до Китаю, щоб побачити ті місця, про які читав чи які бачив на фотографіях.
Я подорожував поїздами, автобусами і автостопом… Мандрівка пройшла просто феєрично. До того ж, здійснилась моя давня мрія – потрапити у Лхасу в Тибеті, яка протягом декількох століть була закрита для зовнішнього світу. Побачив палац Потала – просто неймовірне видовище.
– Ти один з організаторів у Пекіні майстер-класів з різних видів українського народного мистецтва. Як жителі КНР ставляться до нашої культури?
– Китайці дійшли до такого етапу, коли їм цікаво все, що відбувається не лише в Китаї. Бо протягом довгого часу це була закрита культура, орієнтована винятково на себе.
Пам’ятаю, був майстер-клас рівненської майстрині Наталії Дребот. Його учасники були надзвичайно вражені. У них ніколи не було такого досвіду, коли береться писанка, обробляється воском, обпалюється і в одну мить проявляється малюнок. Вони думали, що це якась магія. Сам майстер-клас планувався не лише для китайців, а й для численної української діаспори в Китаї. Окрім того, інформація про проведення таких мистецьких подій швидко розійшлася серед інших іноземців, отож майстер-класи активно відвідували поляки, французи, німці…
Невідомий Китай українською
– Ти вів програму «Невідомий Китай» на Міжнародному радіо Китаю. Про що вона?
– Основна моя робота на радіо полягала в тому, що я перекладав новини, які централізовано надаються всім редакціям: англійській, французькій, російській тощо, з китайської на українську. Але була умова – вести свою рубрику. Тому я обрав таку назву, щоб спростувати стереотипи, які є в українців про Китай. Піднебесна набагато багатогранніша, цікавіша і глибша країна, ніж більшість наших співвітчизників може собі уявити. На власний розсуд обирав теми – ті, що, на мій погляд, були б цікаві українцям – і щотижня в четвер записував програму. Всі ці програми доступні на сайті української служби Міжнародного радіо Китаю.
– Деякі українці не можуть вивчити рідну мову, а ти вільно спілкуєшся китайською, індонезійською. Чому твій вибір впав саме на них?
– Ще коли навчався у школі, зрозумів: точні науки не є моєю сильною стороною. Мови ж давалися набагато легше – англійську на достатньому рівні ще у школі освоїв, а хотілося чогось такого нового, важкого, непідйомного. На додачу цікавився східною культурою, тому й обрав для вивчення саме китайську мову. 2008 року з’явилася можливість поїхати по урядовій програмі до Індонезії та почати вивчати, крім китайської, ще й індонезійську мову – щоправда, з нуля. Провчився там рік, залишились приємні спогади, і досі з індонезійською мовою потрошку працюю.
Індонезійська – досить проста мова
– Чи легко було вивчити індонезійську та як прийшла ідея зі словником?
– До Індонезії ми приїхали з колегою зовсім непідготовлені, навіть трішки запізнилися на початок навчання. Всі пари проводилися виключно індонезійською, англійською ніхто нічого не пояснював. Це дуже хороша методика вивчати нову мову – ти потрапляєш у це середовище, і мова засвоюється швидко. Тим паче що індонезійська – досить проста мова, і ми за місяць, можливо півтора, змогли на побутовому рівні розмовляти з місцевими.
Зі словником ще простіше – в Україні всі користувалися російськими або англійськими джерелами. Хотілося, щоб і український варіант був. Робота над словником тривала чотири роки. Сьогодні в українців є можливість вивчати індонезійську з допомогою, можна так сказати, українського джерела. Наприклад, київські студенти, які вивчають цю мову, активно користуються моїм словником.
2013 року Михайло Іжик уклав індонезійсько-український словник, що містить 16 000 слів, які активно використовуються в повсякденній індонезійській мові. Окрім загальновживаної лексики, словник включає чимало понять з різних галузей знань – економіки, юриспруденції, медицини тощо. Понад 1500 акронімів і скорочень, які вживаються в сучасній індонезійській мові, виділені в окремий розділ.
– Чим відрізняються між собою китайська та індонезійська культури?
– Кардинально – в усіх відношеннях. По-перше, письмо абсолютно інше – у Китаї ієрогліфіка, в Індонезії – латинське. В Індонезії більше острівна культура, адже там 17 тисяч островів. Дуже різноманітне населення, етнічні групи… Не те що в Піднебесній, де нема цієї різноманітності. Хоча в Китаї 56 національних меншин, однак вони більш однорідні. Крім того, там дуже велике різноманіття культур: на Суматрі – мусульмани, на Молуккських островах – християни, частина Папуа – це взагалі інша культура.
Кожна школа та університет в Китаї мають по два десятки баскетбольних майданчиків
– Повернемося знову до спорту. В Україні спортом № 1 є футбол, а у Китаї?
– Наймасовіше, безперечно, захоплення баскетболом. Кожна школа та університет мають по два десятки баскетбольних майданчиків – і всі забиті, грають 4х4 на одне кільце! В останні роки почалось активне сприяння розвитку футболу. Оскільки глава КНР Сі Цзіньпін великий фанат цього виду спорту, на нього виділяють величезні кошти, запрошують іноземних фахівців та відомих гравців. Все для популяризації футболу. Постійно проводять матчі ветеранів. Однак такого рівня, як китайцям хотілося б, вони ще не досягли.
Традиційними видами спорту в Китаї є також настільний теніс та бадмінтон. Здається, що кожен там грає у настільний теніс. Людина лише народжується, а вже є потенційним чемпіоном світу.
– Як ставиться твоя сім’я до твоїх постійних подорожей і життя у східних країнах?
– Дуже прихильно. Моя дружина теж китаїст. А познайомилися ми з дружиною на першому курсі – сиділи за однією партою. Коли ми жили в Китаї, то під час відпустки намагалися, як ми це називаємо, «проїхатися по району», тобто відвідати Монголію, Японію, Корею чи іншу східну країну. Кажуть, що два китаїсти в сім’ї – це вже забагато, однак я так не вважаю. Можна сказати, розмовляємо з дружиною однією мовою – українською, однак з китайським присмаком.
Розмову вів Микола ПІКУЛА