fbpx

Артист театру з Рівного щоразу виходив на сцену як уперше

Діліться корисною інформацією з друзями:

Дороги стелилися Володимирові СНІЖНОМУ не завжди квітами різних барв, і не часто вони були радісними на безмежних просторах життя. Він присвятив театру все своє життя.

Віддав йому бурхливі роки своєї молодості і поважного довголіття. Жив ним, страждав, переживав, радів і сумував. Виносив на суд глядача свої ролі, що тішили його. Пропускав через себе болі й радості своїх героїв, їхні здобутки і перемоги, розчарування, іноді свої незадоволення.

7 днів у ТелеграміСвіжі новини для тих, у кого мало часу

Новини які не потрапили на сайт ми розміщуємо в Телеграмі

Кожного вечора освідчуватися театру – це непросто. Щовечора виходити на сцену як уперше, а грати – як востаннє. Щоб переконати глядача своєю грою, в першу чергу треба впевнити в цьому себе. Аби повірили тобі, треба передусім самому переконатись у власній вірі в свого героя.

Актор – професія залежна. І з цим не можна не погодитися. Бо при цьому все має свій вплив: те, як формується репертуар, відношення до сучасної теми, до класики, місцевих авторів, гастролі, виїзні вистави… Важливу роль відіграє і зацікавленість, небайдужість самого актора, його самовіддача. Такі якості якнайкращим чином притаманні акторові Володимиру Сніжному, талант якого розкрився саме на сцені Рівненського музично-драматичного театру, єдиного в його житті театру, якому він не зрадив, якому він освідчувався до останніх своїх днів.

Та чи розкрився він тут до кінця?

Почалося все з раннього дитинства у Білій Церкві, що на Київщині, де 1 січня 1937 року народився Володимир Сніжний.

Післявоєнне дитинство часто було холодним і голодним, незатишним і не завжди радісним. Але домашній затишок із останніх сил та як могла створювала мама, Тетяна Артемівна. Вона завжди була поруч у найскрутнішу хвилину, від чого ставало радісно й тепло на душі. А в її стомлених очах блищала іскра світла і надії на краще майбутнє її дитини.

Перше знайомство з театром відбулося під час навчання в семирічці, коли вчителька початкових класів Ганна Степанівна повела весь клас подивитися вперше у житті виставу «Попелюшка», що йшла на сцені Київського обласного театру імені Миколи Садовського. Цього захоплення, що полонило його назавжди, він не забував ніколи. Саме з тих пір захопився театром. Був активним учасником шкільних художніх колективів: співав у хорі, танцював, декламував вірші, грав у драматичному гуртку.

Згодом директор місцевої школи Зоя Михайлівна звернула увагу на талановитого хлопця і допомогла йому екстерном здати іспити та отримати середню освіту. А після семирічки Володимир Сніжний навчався в ремісничому училищі. В тому самому, де свого часу навчався майбутній космонавт Павло Попович. Потім працював слюсарем на місцевому заводі «Сільмаш». Ця робітнича професія викристалізувала в ньому такі риси, як відповідальність, наполегливість, допомогла змужніти. І він цим пишався. Тут юнак стає активним учасником аматорського драматичного колективу Палацу культури заводу. Назавжди запам’ятаються і його перша роль Миловзорова у виставі Олексія Островського «Без вини винні», перші уроки гриму Людмили Григорівни Лістичої, перший успіх, який не затьмарив його молодечого горіння. Глядач був захоплений грою молодого робітника, а друзі радісно сприймали його дебют і всіляко підтримували. Служба на Чорноморському флоті зміцнила його силу і дух, загартувала фізично. А флотська дружба – міцна і надійна – випробувала його як людину, щирого і доброго товариша.

Однак сила мистецтва перемогла. Молодеча впертість привела вже зрілого Володимира Сніжного до Київського театрального інституту імені І. Карпенка-Карого на курс відомого режисера, професора Михайла Михайловича Карасьова. І тут – нове випробування.

«Якось одного разу під час занять, – згадував Володимир Сніжний, – Михайло Карасьов сказав: «Діти, які виросли у неповноцінних сім’ях, не можуть бути акторами!». А я виріс без батька…»

Я й без того, будучи найстаршим на курсі, відчував себе серед тих дітей незручно, мені було ніяково… А тут раптом почув від свого Учителя таке, що мене ще більше «затиснуло». Десь через півроку навчання почав задумуватись, як я тут опинився і навіщо. А коли ми завершували І курс, Михайло Михайлович, роблячи аналіз кожного студента, сказав про мене: «Вам потрібно звільнитися від Вашої «фламандської стриманості». Я був би щасливий, якби Ви мені зараз вилізли на люстру і щось там виробляли». Коли ж під час репетиції на сцені Гамлета він довів мене мало не до істерики, я ледь не розколотив портал! Аж тоді відчув себе абсолютно вільним. Після того призначив Михайла Карасьова своїм Батьком».

Справжня ж акторська школа розпочалася у Рівненському музично-драматичному театрі, коли актор із групою однокурсників-випускників приїхав до нашого міста. Сам Володимир Сніжний стверджував: «Із дев’яти театрів України я вибрав саме Рівненський, бо тут працював головним режисером Андрій Харитонович Семененко, про якого я чув від його учнів по Сумському театру».

Із тієї когорти випускників (їх було семеро) лишилося троє. На сьогодні – Ніна Ніколаєва та Ліна Ізарова-Мельничук. А взагалі випускний курс Михайла Карасьова – 19 хлопців і дівчат – це був зірковий час його як педагога та його студентів: Валерій Шептикіта – народний артист України, працює в «Молодому театрі», Віктор Шулаков – режисер, лауреат Державної премії, народний артист України, Ніна Гіляровська – актриса театру ім. І. Франка, народна артистка України, Євген Мозковий – заслужений артист України, працює в театрі ім. І. Франка, Лариса Потапенко – заслужений працівник культури України, кореспондент Українського радіо, Мирослава Резніченко – заслужена артистка України (перша заслужена артистка на курсі), Алла Нечерда – професор театрального інституту ім. І. Карпенка-Карого, фахівець зі сценічної мови, кандидат наук. У Рівненському ж театрі народні артисти України Ніна Ніколаєва, Ліна Ізарова-Мельничук і Володимир Сніжний.

Отож Володимир Сніжний приїхав до Рівненського театру, так би мовити, «на режисера Семененка». Це був перший головний режисер в цьому театрі, який постарався, щоб всі прибулі молоді актори були задіяні у виставі «Шосте липня». Дуже багато зусиль доклав Андрій Харитонович у роботі над «Варшавською мелодією». Цікаво працювали разом актори і режисер. Це була найкраща роль Володимира Сніжного у парі з Галиною Пащенко. Стартова сходинка, яка вивела акторів на відверту розмову з глядачем.

У цій виставі я вперше побачив Володимира Сніжного. Він мені запам’ятався зовсім юним, енергійним, вдумливим актором. Відтоді наші стосунки були щирими, а спілкування хоч і не частим, але добрим.

На рівненській сцені Володимир Сніжний розкрився як ліричний актор, що притаманно було для його щирої душі, спокійного характеру, великої людської ніжності. Ролі, які він виконував, були сповнені оптимізму, адже кожна з них – це чиєсь прожите життя: коротке, миттєве, але гідне його акторського виконання.

Характерною була роль Омелька у виставі Івана Карпенка-Карого «Мартин Боруля». Це одна з найкращих і найулюбленіших ролей в його творчості. У ній актор передав народну дотепність, простоту, гумор, міркування про життя. Його мужицька філософія не потребувала коментарів, але заслуговувала на увагу.

Письменниця Тетяна Шарова пише: «В усіх спектаклях живе актор щиро і достовірно. І хоч ролі в його героїв були діаметрально протилежні, це не заважало актору проникати в їх суть, прагнути досконалого сценічного перетворення…»; «…і набута акторська майстерність, і зовнішність: бездоганна струнка постава, напрочуд виразні очі, обличчя. Йому пасувало все, все грало на ту чи іншу роль. Відчувалося: Володимир Сніжний – талант по духу. Це підкреслювало його аристократизм».

Володимир Сніжний був цікавим актором у різних ролях – головних, другорядних, незначних. І до кожної з них він ставився відповідально. Вкладав у них все своє уміння, багаторічний досвід, талант актора. Ось як стверджує головний герой вистави «Кін IV»: «Актор ніколи не повинен відпочивати, а повинен завжди тримати себе в тонусі». Це було сказано ніби про самого Володимира Сніжного як про особистість. Актор завжди був у творчому пошуку, прагнув постійного вдосконалення, увиразнення своєї акторської гри.

Як зазначали столичні колеги, якби Володимир Сніжний працював в одному з київських театрів, то він би зміг розкритися більше як актор, бо тут йому ніби «затісно». Але він показав себе у Рівному досить високопрофесійно. Рівненський театр виховав Володимира Сніжного для себе таким, хто крок за кроком піднімався на вершину, долаючи різні творчі та життєві перипетії і в житті, і на сцені. І показував усе це глядачеві, який помітив його, зрозумів та поцінував як людину і як талановитого актора.

Володимир Сніжний пройшов шлях від дипломованого студента-випускника до народного артиста. Від актора-початківця до професійного актора зі своїм неповторним творчим «я». Він і далі б наближався до своїх мистецьких обріїв, але…

Богдан СТОЛЯРЧУК,мистецтвознавець Фото Анатолія МІЗЕРНОГО