А за вікном була зимова ніч

Сніг ішов цілий день. І зараз, увечері, став іще більш густий і лапатий. Сніжинки чіплялись одна за одну і малесенькими грудочками прилипали до дерев, кущів, людей, роблячи їх якимись кумедними в цьому сніговому вбранні.

Вона дивилась у темну браму вікна, бажаючи побачити, як він буде швидко йти, затуляючись від снігу. Та вже початок десятої вечора, а чоловік мав бути десь біля шостої. З роботи йому йти 22 хвилини, і старався завжди йти пішки, щоб «подихати».

А де ж ти зараз «дихаєш»? Може, знову пішов до своєї матусі скаржитись на своє життя, яке, з його погляду, так і не склалось? Але чому він так вважав? Весілля було таке гарне. Раділи друзі, родичі, весь завод. Кращий бригадир і молодий спеціаліст-економіст, чудова пара гарних молодих людей, які нібито були закохані.

Щоправда, до весілля дійшли дуже скоро. Чого ж тягнути? Виділили їм кімнату. Через рік і донечка порадувала всіх. Він вступив до інституту заочно, вона закінчила. Жили весело і гарно від сесії до сесії.

Може, і їй варто піти до свекрухи і поговорити втрьох? Але про що? Про що говорити? Що він частенько затримується допізна на роботі, бо в нього то курсова, то нова ідея, і її треба обговорити з фахівцями, то йому потрібно щось там прилаштувати, і він сидить зі своїми хлопцями в тій машині до півночі? Не може вона зрозуміти, навіщо йому все це. Працював би собі спокійно, як і всі, та йому дай творити щось нове. Може, ця така робота й обтяжує їхнє життя? А може?.. Ні, вона не хоче думати про погане.

Дочка вже спить. Сусіди теж вгамувались. Вона не лягатиме, а піде теж до свекрухи.
І якщо він там, то поговорять, як кажуть, начистоту. Одягнулась швидко, боячись, що він застане її за цим, і вийшла з будинку. Сніг просто таки ліпив. Тут недалеко. От тільки по відкритому простору перейти міст, а далі вже буде затишно.

Під мостом пройшов потяг на Київ, хтось кудись іде, і сніг – не завада. На тому кінці мосту з’явилися дві постаті, і вони теж не бояться снігу. Їм сніг прямо в обличчя, а їй у спину. Вони весело сміються, він старається затулити її собою, щоб сніг не летів їй в обличчя. Вони все ближче й ближче до неї. Тепер вона бачить знайоме пальто і шапку. Ні-ні, це не він. На його супутниці червоне пальто з білим пухнастим коміром і також біла шапочка. Коли сніжинки падали на її обличчя, він своїми губами їх знімав, а пані щиро сміялася з цього, бо всіх сніжинок не переловити.

Проходячи повз них, вона все-таки перехопила його погляд – такий відкритий, холодний і чужий. Ноги ніби прикипіли і не хотіли рухатись далі, а це була середина мосту. За мить їй здалось, що вона стала якоюсь маленькою і що їй уже не потрібно нікуди йти. Але й повернути назад і йти за ними не було сили, хіба що вниз…

Зіщулившись, поволі рушила далі. Почула кроки за спиною. Так, то він! Зараз він наздожене її, візьме за плечі і скаже: «Ходім додому, це ж Лариса Петрівна з планового. Вона мені допомагала, і я мусив її провести, тим паче що через міст нам обом переходити треба». Ось уже зовсім поруч чути кроки, ось він порівнявся з нею. Але ніхто не бере її за плечі, то просто якийсь перехожий. І їй пригадалося те, що було колись. Тоді справді так було. А зараз зовсім інша ситуація. Чому інша? Вона нічого не знає. Але знає точно, що вдома спить її донечка, і, хай там що, вона повинна повернутись додому і ростити свою донечку, віддати їй нерозтрачену любов.

Вона різко повернула назад. Їх уже не було на мосту. Сніг став ущухати, і вона могла йти випроставшись і з піднятою головою.

Алла МЕЛЬНИК

м. Рівне

Діліться корисною інформацією з друзями:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.