Не складає список справ на день і не користується будильником. Від початку великої війни Любов Шелкович не користується будильником. Щоранку, а буває, й уночі, її будять звуки отриманих повідомлень чи телефонні дзвінки військових, волонтерів, благодійників з-за кордону.
Also available in English: Widow of a Ukrainian defender found her place in the chain of kindness
Тоді зіскакує на ноги і хапається за звичні для неї щоденні справи: збирає запити на автомобілі, дрони, технічні засоби, медикаменти – чого і де потребують хлопці на фронті, їде зустрічати гуманітарний вантаж, а інколи й сама вирушає чи то до військових, чи в якусь з країн Європи.
Давно не складає список справ на день
Любов уже давно не складає список справ на день, бо однаково доводиться робити те, що необхідне вже і зараз. Думає тільки про те, щоб усе встигнути. Буває, не маючи за весь день і крихти в роті, лише ввечері, добравшись додому, вип’є чашечку кави. І користуючись нетривалим перепочинком, строчить у соцмережах звіти, підкріплюючи їх фотознімками, про одержану благодійну допомогу, придбаний автомобіль чи техніку, яку відразу адресно переправляє до підрозділів ЗСУ.
Такий шалений темп життя, що не кожному чоловікові по плечу, інколи втомлює фізично, але не підточує дух волонтерки. Навпаки, як запевняє, додає їй снаги. Бо, як зізналася жінка, після втрати чоловіка, серце якого зупинилося через отримані в зоні АТО поранення, збагнула сенс буття в тому, щоб бути корисною для інших. «У моменти відчаю я знайшла шлях, – каже Любов. – Я зрозуміла, що допомога іншим – це і є порятунок. Жити та працювати серед добрих людей, а не занурюватись у свій біль – ось життєвий стимул і відрада».
Відправлений на схід бус назвали на її честь
Волонтерством Любов Шелкович, яка зараз очолює благодійну організацію «Центр людей доброї волі», почала займатися з 2014 року, коли її чоловік В’ячеслав Мірошник, хоча й не був військовим (займався бізнесом), добровольцем пішов на фронт.
«Щойно на Донбасі розпочалася війна, – розповідає співрозмовниця, – Слава одразу став волонтером. Бус свій в АТО віддав. Інструменти всі вивіз. Допомагав усім, чим міг. А в якийсь момент вирішив, що його місце – на фронті. Побачивши реальні потреби армії, спонукав мене стати волонтеркою».
Перше, що чоловік попросив у дружини, – це зібрати гроші на автомобіль Mercedes Vito.
«Відверто кажучи, мені було тяжко почати, – продовжує Любов. – Але я все ж таки зібрала кошти на «Mercedes Vito». Тоді мікроавтобус переобладнали для транспортування поранених: поставили лавочки та зашили листовим металом вікна. І відправили на схід».
Військові на честь волонтерки назвали бус «Любочкою». Щоправда, спершу вона про це не відразу дізналася.
«Якось телефоную Славі й чую, що йому по рації хтось передає: «Любочка приїхала. Пропускати?» – усміхаючись, веде далі волонтерка. – Я до нього: «Не зрозуміла. Що за Любочки у вас там їздять?» А він: «Ой, я й забув тобі сказати, що той бус, який ви передали, Любочкою назвали».
Нагороди чоловіка отримала дружина
Спогади враз навіяли на співрозмовницю, яка ще мить тому випромінювала життєрадісність і уособлювала образ незламної, сильної жінки, смуток. Вона, витерши змокрілі очі, відвела погляд до вікна. Нерухомо посиділа хвилину-другу, а тоді, тяжко зітхнувши, наче виправдовуючись за свою миттєву слабину, мовила:
«Слава казав, що я сама себе переконую, що я – слабка жінка… але Славчик у мене був таким, що я могла собі дозволити бути слабкою. Бо він був мужнім, сміливим, підприємливим, активним, невтомним генератором ідей. Був дуже ерудованим: переглядаючи програму «Що? Де? Коли?», на запитання завжди раніше, ніж знавці, відповіді давав…»
Сльози знову полилися струмками. Любові, вочевидь, довелося докласти неабияких зусиль, щоб взяти себе в руки. Тамуючи хвилювання, вона продовжила:
«У хаті майже все його руками зроблене. Він – інженер за освітою. З «червоним» дипломом «водник» закінчив. У роботі «горів». З каменю різні вироби робив, з дерева, з металу. В усьому розбирався… Діти не мали про що мріяти, бо він на випередження всі їхні мрії здійснював».
У вересні 2014 року під час бою В’ячеслав Мірошник зазнав тяжкого поранення, був контужений. А після Дебальцевого котла, зі слів дружини, згадуючи пережите, казав: «Ми вийшли в крові й мізках наших хлопців». Не міг ночами спати після цього. Бувало, більше тижня не змикав очей – такий психічний розлад виник.
… 24 квітня 2015 року у віці 43 років внаслідок контузії та поранень, отриманих під Дебальцевим, чоловік Любові помер у військовому шпиталі. Старший лейтенант, заступник командира роти В’ячеслав Володимирович Мірошник нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня» (посмертно), відзнакою УПЦ КП – медаллю «За жертовність і любов до України» (посмертно). Згідно з рішенням Рівненської міської ради йому присвоєно звання «Почесний громадянин міста Рівне». А на фасаді Рівненського ліцею № 15 В’ячеславу Мірошнику встановили пам’ятну дошку.
Кожну дитину знала в обличчя
Після того, як не стало чоловіка, Любов не впала у відчай, не замкнулася в собі, а знайшла смисл подальшого жити у служінні іншим. Відтак вона повернулася до волонтерської діяльності, долучилася до громадської організації, що об’єднала вдів і матерів з Рівного, які втратили на війні у 2014-2015 роках чоловіків і синів. Ці жінки згуртувалися, щоб підтримувати не тільки військових, а й сім’ї, що опинилися в такому ж становищі, як вони.
– Після смерті Славіка дуже тяжко було, – зітхнувши, продовжує свою розповідь співрозмовниця. – Прокидаєшся зранку і думаєш: «Ні, ти вже ніколи його не обнімеш…»
… Проковтнувши клубок, що стиснув, було, горло, жінка повела далі:
– Усе ж треба було до ладу довести… Діти, хата, робота – все на одні руки. Саме тоді мене покликала в помічниці волонтерка Світлана Бахвалова з Києва, яка налагодила реабілітацію учасників АТО в Карпатах. Там я познайомилася з Тетяною Ременюк, дружиною кіборга, яка, залишившись сама з однорічною дитиною на руках, невдовзі переселилася в Рівне. Деякий час у мене жила. З нею почали збирати і відправляти на схід допомогу для хлопців на фронті.
Коли згодом створили обласну ветеранську організацію «Єдина родина», що об’єднала сім’ї, які втратили на війні рідних, Любов Шелкович стала там заступницею голови. При розподілі напрямів очільниці громадської організації Наталії Борисенко, в якої на війні загинув син, доручили займатися підтримкою матерів і вдів, а Любові, яка на той час мала трьох неповнолітніх синів, – опікою дітей.
“Єдина родина» виконувала роботу з підтримки сімей загиблих воїнів
– “Єдина родина» виконувала роботу з підтримки сімей загиблих воїнів, – розповідає жінка. – Ми самостійно шукали донаторів, допомагали родинам, чим могли. Я складала списки та формувала для діток полеглих воїнів подарунки, забезпечували їх необхідними речами. Не раз їздили в Карпати на реабілітацію. Нині Таня Ременюк організовує і возить сім’ї на реабілітацію, виконує колосальну роботу! Під керівництвом Світлани Бахвалової проводили різного виду терапії: давали дітям якісь завдання, малювали, ліпили. Організовували різні майстер-класи. До повномасштабної війни в нас було понад 100 дітей, якими ми опікувалися. Я кожного знала в обличчя, а зараз списки поповнилися настільки, що, бува, жах охоплює. У соцмережах вже другу групу, де записані сім’ї загиблих з дітками, відкрила, бо однієї недостатньо.
Сини пішли шляхом батька
Повномасштабне вторгнення росії, незважаючи на те, що Любов Шелкович жила війною ще з 2014 року, стало для неї справжнім шоком. Та чи не найтяжчий момент вона пережила напередодні, 23 лютого, коли почула від найменшого сина Вані (йому нещодавно виповнився 21 рік): «Мамо, ти ж не думаєш, що я сидітиму на дивані, якщо розпочнеться війна…”
– І він не сидів, – співрозмовниця, наче знову пережила страшну мить, не стримала сліз, – а в перший же день пішов і записався в тероборону. Старші сини, двійнята – Вова і Славчик, спершу відмовляли його, а потім самі пішли у військкомат. Моя свекруха, Ляля, після 24-го була в розпачі. Писала листи, звернення до білорусів, росіян. Закликала до людяності. У неї просто надривалося серце. Ми забрали її до себе… Коли 30 вересня Славчика відправили у Слов’янськ, на передову, ми їй не сказали нічого. Але вона відчувала, була просто на межі зриву. А відтак і тижня не прожила…
Старші, 27-річні сини Володимир і В’ячеслав, обидва – ІТ-інженери, які спершу допомагали мамі волонтерити, ось уже два роки в ЗСУ. Пішли, незважаючи на всі вмовляння Любові, бо вважають, що вони, як і їхній тато, мусять захищати Україну. Першим 8 червня 2022 року в ЗСУ мобілізувався Володимир. Слідом за ним у серпні – В’ячеслав, заявивши мамі, яка перечила синові: «Піду добровольцем, навіть знати не будеш, де я!». А Ваня, який нині працює менеджером з продажів, допомагає мамі у повсякденних волонтерських справах: завантажити, завести, на пошті відправити.
– Влаштувавшись у 22-му році на роботу, Ваня перші місяці додому ні копійки не приносив, – згадує Любов, розпливаючись в усмішці. – Всі гроші донатив. Славчик і Ваня тоді працювали кухарями. Отримавши якось свою зарплату і Славіка, Ваня запитав, що мені потрібно. А коли я сказала, що в мене все є, то він обидві зарплати (свою і брата) на фонд Притули переказав.
Робила все, що було найнеобхідніше
Любов Шелкович з іншими волонтерками вже 24 лютого пішла працювати у штаб гуманітарного хабу при драмтеатрі. Туди приходила велика кількість різної допомоги. І все це треба було розібрати, посортувати та відправити хлопцям на передову.
– Ще ми займались харчуванням, – каже волонтерка. – Готували у Фатіми Гусєйнової вдома. За день могли нагодувати до 700 людей. Це були переселенці, військові, тероборонівці…
Пізніше з’явилася потреба переганяти машини з-за кордону, і Любов Шелкович, маючи за плечима чималий водійський досвід, сіла за кермо. Поверталися в Україну не з пустими машинами – салони і кузови автівок були запаковані необхідними для військових речами.
– У березні, коли нашим хлопцям на передовій вкрай потрібні були автомобілі, а чоловіків за кордон не випускали, ми дуже часто їздили, – каже Любов. – По-всякому було, не обходилося й без пригод. Траплялося, машини дорогою ламалися. Інколи через те, що в деяких дівчат не було досвіду водіння, то на тросі тягнули їх. Поляки спершу дуже лояльно до нас ставилися, канапки і чай усім давали. А коли згодом на кордоні величезні черги утворилися, іноді доводилося й голос підвищити, й характер показати.
Волонтерство стало «сутністю душі»
Попри те, що волонтерською діяльністю вдови військових почали займатися ще з 2014 року, офіційно Благодійну організацію «Благодійний фонд «Центр Людей Доброї Волі», яку очолила Любов Шелкович, зареєстрували лише у 2022-му.
– Благодійну організацію «Благодійний фонд «Центр Людей Доброї Волі» вирішили заснувати, коли довкола волонтерства почали виникати всілякі скандали – там когось запідозрили, а десь і справді виявилися люди нечисті на руку, – пояснює волонтерка. – Натомість нам довіряють, бо сім’ї загиблих, як ніхто, знають ціну перемоги. А кістяк БО «БФ «Центр Людей Доброї Волі»» фактично складають наші вдови Таня Ременюк, Катя Свірчевська, Віра Буковська, Віта Шаляпіна (в неї чоловік відразу пішов у ЗСУ, загинув), Єлена Бибик (загинув брат)… Але в групі є набагато більше людей. За ці роки всі ми дуже здружилися.
Волонтерство, яким жінки займаються паралельно з основною роботою (хтось працює в аптеці, хтось – у творчій студії, хтось – бухгалтер), для кожної з них, за висловом Любові, стало «сутністю душі».
– Працюємо в такому форматі «зідзвонюємось – у кого що є, в кого які потреби, хто що може», а тоді вже діємо. Разом здебільшого збираємося у вихідні – плануємо, організовуємо. Іноді збираємо кошти для фонду або організовуємо в соцмережах лотереї/розпродажі іграшок, картин, мистецьких виробів. Люди часто самі пропонують допомогу, оскільки добре вже нас знають. Одне слово, все зводиться до того, що спочатку треба зібрати по нитці з усього світу, а потім розділити між усіма, кому потрібно.
24 години на добу не вистачає
І так щодня, знову і знову. Сьогодні, скажімо, Любов відправила хлопцям дизельний генератор, назавтра збирається до шпиталю – треба завезти пораненим Героям щось солоденьке. У голові – не закритий рахунок зі збору на ліки для військових. А ще збір на автомобіль для розвідників, на дрони, без яких військовим ніяк, – вони зараз відбивають напади, ходять на завдання, без авто їм ніяк… Боже, та чого тільки не треба зробити, щоб усе охопити і скрізь встигнути. 24 години на добу не вистачає.
Через те, що нині гуманітарної допомоги надходить небагато та й склади безкоштовно зараз уже ніхто не дає, частину її жінка зберігає вдома, в гаражі. Буває, з самого ранку без просвітку завантажує машини всім необхідним для хлопців на фронті. Потім біжить на роботу в художню школу-студію «Арт-Маестро». Тільки там може перевести дух, зарядитися відрадою, яку отримує від спілкування з дітьми. На заняття вона нерідко бере з собою улюбленця малечі таксу Тасіка, який не лише всіх розважає, а й вправно виконує роль натурщиці. Зрештою, Любові й на роботі ніколи розслаблятися. Проводить виставки дитячих робіт. Дітки малюють малюнки, які передають військовим. І так щодня.
– Малювати і навчати діток, – каже Любов, – це в мене поєднано. Коли малюю, то, як казала Ляля, – це єдиний час, коли мовчу. Зараз немає на це часу, а взагалі все люблю малювати. Останнім часом, скажімо, намалювала коней на стіні вдома. Люблю писати портрети, пейзажі. Малювала ікони. Одну продали за 5 тисяч гривень, а виручені гроші на потреби ЗСУ передали. Інший образ Богоматері з Сином – у нашій церкві висить. Сказали, що вона дуже гарна, як сучасна красуня. А чому ви вирішили, що Богоматір має бути не гарною?
Де правда – там Бог, а де Бог – там перемога!
На свято Преображення Господнє у храмі, зведеному на честь праведної Юліанії, княжни Ольшанської, коли священник Юрій Дещинський вручив Любові Шелкович медаль «Хрест Свободи», вона прийняла цю відзнаку як довіру до очолюваної нею БО «Благодійного фонду «Центр Людей Доброї Волі».
– Завдяки вашій довірі та вашим донатам ми можемо активно допомагати нашим захисникам. Вони в пекельних битвах здобувають нашу свободу. Ми стоїмо за їхніми спинами. Це честь підтримувати їх у цій тяжкій порі. Ми вистоїмо проти рашизму лише разом. Їм нас не подолати, бо ми вже вільні і в колі дружньому. Я в ланцюжку добра. З нами правда, а де правда – там Бог, а де Бог – там перемога!
Василь ГЕРУС
Читайте також: Жінки Рівного, яких випробувала війна, розповіли історії своєї стійкості
- На пожежі рятувальники Рівненщини виявили тіла двох чоловіків
На пожежі рятувальники у Сарненському районі виявили страшну знахідку. Під час ліквідації пожежі у приватному будинку рятувальники виявили тіла двох чоловіків.