Вирішила розповісти свою історію не для того, щоб порівняти життя в двох державах – Україні та Польщі. Вона швидше про внутрішнє сприйняття світу. Про те, що ми самі обираємо собі долю. Головне – наважитися і вирушити навіть у незвідане.
А почалося все так. Жила-була собі молода сім’я. І було у них двоє дочок. Мама (це – я) дивилася на світ через рожеві окуляри. Щиро вірила у те, що коли дуже-дуже захотіти, то і в Україні можна мати улюблену роботу і гідну зарплату. А отже, зможемо з чоловіком возити своїх дітей на море для оздоровлення. Скажімо, в Крим (тоді він був ще не окупований). Або навіть подорожувати по цілому світу. Головне – хотіти і важко працювати.
Але, як то кажуть, щось пішло не так…
Я ніби й хотіла, і працювала, здається, багато. Працювала на основній роботі до 16-ї, а потім ще брала діток і вчила їх англійської. Своїх дочок бачила лише після 20.00. Тим часом діти підростали. Старша дочка мала йти до першого класу, молодша – у випускну групу в садочку.
Якось зрозуміла, що постійно вибираю, для прикладу, купити кілограм яблук чи кілограм м’яса. А омріяною відпусткою на морі навіть не пахне. Оскільки я була надто активною і амбітною, то хотіла щось змінити в своєму житті. А головне – в житті своїх дітей. Разом із чоловіком вирішили поїхати на заробітки до Польщі.
Дочок, звісно, залишали на бабусь.
І тут почалися випробовування. Бо важко залишити дітей. А до того ще й дехто зі знайомих відкрито натякав на синдром мам-зозуль, які їдуть і залишають своїх дітей на роки. А ще дивувалися нашому рішенню. Бо, мовляв, маємо трикімнатну квартиру, то чого нам не сидиться на місці? І коли якось поскаржилася на брак коштів, мені прямо сказали: «Чого скаржишся? У тебе є квартира. Інші й того не мають». «Так, купили квартиру, – пояснювала я, – давно. А зараз немає коштів і я не можу зайти до магазину й сказити: «Дайте мені продуктів тільки тому, що я маю квартиру».
Тобто стала очевидною проста істина: в дорослому житті гроші мають здатність швидко закінчуватися. Отож, ще до початку війни на сході, ми виробили документи на поїздку до Польщі й вирушили на заробітки.
Я не боюся фізичної роботи
Мови не знали, тому про офісну роботу і не мріяли. Посередника, який шукав нам працю, просила, щоб це не були кури, риба чи городи. Я не боюся фізичної роботи. Просто переймалася тим, що за своєю природою я не дуже моторна. Люблю все робити без поспіху. Наш посередник запевнив, що будуть склади, де треба щось сортувати чи перебирати. Оскільки (пам’ятаєте казала, що була в рожевих окулярах), то й повірила.
Домовилася, заплатила гроші. Простоявши кілька годин на кордоні, ми потрапили в околиці Варшави. І тут наш посередник ставить перед фактом: мовляв, так і так. Нема праці на складах, тільки городи. Тут мене й вдарило ніби обухом по голові, запитання:
«Ти точно хочеш щось змінити у своєму житті? Ось, прошу!»
Стою на городі зранку до вечора. Пан, в якого ми працювали, був не в захваті від моєї повільності. Я теж мало раділа своїй праці. Складно було і фізично, і морально. Я плакала, відчувала себе роздавленою. Але мене спочатку мучив сором, що повертатимуся додому, навіть не спробувавши заробити. Ввечері, коли інші дівчата обговорювали пана, я на горищі знайшла польські журнали «Uroda» і просто читала незнайомі слова, намагаючись співставляти текст із малюнками.
Так минуло 2 місяці. Праця на городі закінчилася. Віза у нас була з жовтня. Тож треба було якось знайти іншу роботу. Чоловік бачив, як мені було складно, тому запропонував, щоб повернулася до дітей. А як він знайде щось для нас двох, тоді я й повернуся. Так і вчинили. Мені справді потрібна була перерва. Я скучила за своїми дівчатками. Побула удома близько місяця. Чоловік знайшов працю на заводі, та жінок туди не брали. Звісно, я могла залишитися вдома, бути біля батьків, біля дітей. Але якась упертість знову штовхала мене за кордон. Я хотіла щось довести. Але кому? І що? Я не знала, але відчувала, що це ще не кінець.
Сама знайшла роботу через інтернет.
Було байдуже: що за праця, скільки платять. Головне – щоб робота була в тому самому місті, де працював чоловік. Працювали на різних заводах, жили у різних квартирах. Було трохи романтики, коли зустрічалися тільки по вихідних. Саме в цей період я найбільше розвивалася.
З повільної я стала супершвидкою в рухах. Інтенсивно читала і спілкувалася польською. Вчила сама, без курсів. Навчилася їздити на велосипеді. Пізніше сіла за кермо автомобіля. Зрозуміла, що хочу тут жити разом із дітьми. З’явилося відчуття стабільності та комфорту. Знала, що тут я зможу купити для своєї сім’ї і яблука, і м’ясо.
Почали планувати, як забрати сюди, до Польщі, дітей.
Спочатку знайшли спільне житло і взяли його в оренду. Тим часом старша дочка в Україні ходила до репетитора з польської мови. Це було потрібно, щоб її адаптація в школі була легшою. Менша донька ішла до першого класу вже в Польщі. Я дуже переймалася тим, як їх приймуть у шкільних колективах, як до них ставитимуться вчителі. На той момент ми були першими в школі українцями.
Всі страхи пройшли швидко, коли вчителька обняла і пригорнула старшу до себе, як свою дитину. Вчителі як старшої, так і молодшої дочки давали їм різні творчі завдання, щоб вони влилися в колективи. Директорка – відкрита, щира і привітна. Мабуть, хтось має й негативний досвід. А ще мені подобається, що ніхто не здає гроші на телевізор, ремонт туалетів і т. д. Всього 50 злотих (приблизно 350 гривень) на рік – і ти маєш спокій. У ці кошти входять День учителя, Останній дзвоник, 8 Березня, День хлопця, солодкі столи і виїзди з дітьми на природу. Це справді приємно дивує.
Ось так і живемо. Житла ще, правда, свого поки що не маємо. Але для мене це не показник успіху. Нарешті, ставши старшою, я зрозуміла, що для мене є найціннішим. Це – досвід, це – відчуття перемоги над собою, це – постійний вихід із зони комфорту.
Чи хотіла б я змінити своє рішення?
Ні. Бо я б не стала тією людиною, якою є зараз. Життя – це вибір. Я свій зробила. Хоча, можливо, зовні все виглядало добре, але не було того внутрішнього задоволення. Зараз я викладаю англійську польським діткам. Життя трохи стабілізувалося. Тому ставлю перед собою нові виклики. Хочу напрацювати інші навички.
Наостанок. Не хочу робити із себе позитивну героїню. Таких, як я, хто не опускає руки перед труднощами, не сидить, чекаючи манни небесної, багато. І, можливо, такі приклади додадуть комусь оптимізму.
Тетяна ЗЛАКОВА