«Біда! Подаруймо їм шанс на життя!» –
такі й подібні заклики щодня лунають зі сторінки у фейсбуці Лариси Вдовиченко
За її дописами можна створити календар підкидання домашніх тварин (переважно малих котенят або й виводків) у двір будинку на Набережній, 10а.
Вкотре стою тут неподалік вхідних у під’їзд дверей. Тихо. Нікого. Десь тільки між кущами біліють-рудіють котячі хвости. Чекаю. З-за рогу з торбами наближається Лариса Павлівна, колишній педагог (моя однокурсниця по педінституту), «котяча мама». Двір на очах оживає! Миттю з десяток охайного вигляду котиків вистрибують на тротуар, чуючи її голос і знаючи її ходу. Біжать за нею… Вона для них – Всесвіт, запорука життя і радості.
Мораль, милосердя і навіть здоровий глузд у тих, хто підкидає тварин, відсутні. А ця жінка постійно благає про допомогу. Це стало її набутою від розпачу і зневіри звичкою. Натомість її «домашнє господарство» збільшується мало не щодня, щомісяця, щороку! Усіх тепер – майже 80! Чотири роки тому було вдвічі менше. Усі хочуть їсти, більшість хворіє і потребує лікування (стерилізації) та піклування. А найгірше те, що їх періодично калічать або й убивають нелюди. Про це важко навіть писати. А як же їй, пенсіонерці під 70, щоразу переживати таку трагедію? Тиск, нервова система…
І ось недавно, у свято Успіння Пресвятої Богородиці, Лариса Вдовиченко в фейсбуці поділилася своєю «котячою» бідою, розповідаючи, що зранку в суботу пішла годувати підопічних і побачила в будці геть понівечену молоду триколірну улюбленку («кицька щастя», яка у родину приносить благополуччя).
«Знайшла непритомну, всю у крові, – розповідає Лариса Павлівна. – Дуже побиту, з уже по суті відсутнім правим оком, гематомами на лівому оці, зі зламаною щелепою, тріщинами голови, тулуба… У надто важкому стані! Давай телефонувати по всіх знайомих ветеринарах і просити допомоги. Ви ж знаєте, що й одна врятована душа – це те, до чого повинні прагнути люди…»
– Надіюся, що ця кицька-калічка виживе, – розповідає далі. – Але залишиться напівсліпою, а її вартісне лікування буде довготривалим. Зараз, коли минув тиждень, вона живе, але їсти сама не може. Ховається під ліжко і виходить, аби трішки попити. Намагаюся в ту мить помазати їй скалічене око, яке сохне… Не знаю, чи чує. Не озивається. На руки беру – кричить… Болить їй усе. І якщо комусь здається, що людина – це важливе, а тварина – ніщо, то вже зрозуміло, хто є перед вами. Молю Бога, щоб моя красуня одужала!
А ще раніше, розповідає, один добрий молодий чоловік, волонтер, заходився зробити для котиків ширше житло, щось на кшталт навісу десять на п’ять метрів, поряд із будками в глибині великого двору, де вже живуть коти. Вичистив і розрівняв цей шматочок території, закупив гальку, пісок, інші будівельні матеріали… Скоро холод, каже, а потім – дуже незручна для тварин зима.
– Що тільки робилося у дворі! – мало не плаче Лариса. – Зібралося кілька старших жіночок-крикунів, викликали поліцію, почали кидатися на усіх підряд… Чим же ми заважаємо людям з віддалених під’їздів? Я старанно доглядаю за тваринами, прибираю за ними і вдень, і вночі. У моїй порожній двокімнатній квартирі живуть малесенькі та хворі, інші – в будках і коробках, що стоять далеко під парканом. Уже витративши чимало коштів, той чоловік припинив облаштування котячого житла. Бо побачив, як агресивно настроєні сусіди, мешканці двору.
Я знаю цей двір, жила неподалік. І тепер він, як і раніше, весь у бур’янах, зарослий кущами. Ніхто з мешканців про нього особливо не дбає. Квітів не садять, доріжки не розчищають. Однак Лариса Вдовиченко окремим з них – як кістка в горлі.
– А в сусідніх дворах теж цікава історія, – сумно посміхається пані Лариса. – Побачили, що я з усіх сил годую «своїх», поклали на мої плечі і свою котячу братію. Натомість і хворою називають, і вигадують бозна-що… Безсердечні! А чого ж чекати від хворого, на жаль, суспільства, в якому немає пропаганди добра до тварин і панує байдужість до сотвореного зла.
Та очевидна проблема й у тому, гадаю я, що не вічна ця жінка-котолюб, і повинне таки місто, а насамперед – депутати міської ради, вирішити в комплексі питання життя і смерті тварин! Відкрити «Домашній притулок» або щось подібне. Чула, каже Лариса Вдовиченко, що витає в повітрі така думка. Але, як завжди, на безпритульних тварин не вистачає коштів. Сподівається, що новій і прогресивній команді можновладців вистачить сил, бачення і бажання подбати про братів наших менших. Змогли ж це зробити у Львові.
А загалом хоче Лариса Павлівна оселитися десь у передмісті, подалі від цього нещасливого двору, де постійно вбивають тварин, не моргнувши оком. Як же вона втомилася, зізнається, від нелюдів! «Біда!» – стало її мало не основним словом, яке вона як заклинання озвучує в соцмережах і всюди, де може.
…А ми усі живемо поряд. Не бачимо, не чуємо. Не хочемо помічати. Відвертаємо голови і прискорюємо крок. А раптом об твою ногу захоче потертися якась бідолаха. Проходимо мимо: нехай хтось… Хто?! Немає сенсу звертатися до бездушних, скільки ж можна? Є сенс і шанс врятувати живу душу чотирилапого. І цей шанс дається кожному!
Звісно, є думка, що притулки не вирішують проблему бездомних тварин. але такі, як Лариса Вдовиченко, вже ніколи не відмовляться від своєї життєвої стежини, означеної як милосердя і любов. І в Рівному такі люди є. А тварин на вулицях стане менше лише завдяки відповідному суворому закону зі штрафами і покараннями за байдуже, безвідповідальне і жорстоке поводження з братами меншими. Не на словах.
Знаю, в Україні на рівні громад уже приймають рішення про особливе піклування про безпритульних тварин і розв’язують наболіле питання.
А зараз допоможіть, будь ласка, цій відважній, щиросердній людині утримувати тих, кого вона приручила не з власної волі. Гадаю, виходом із жорсткої і гнітючої ситуації стало б цільове виділення з місцевого бюджету якоїсь певної суми коштів на утримання тварин. Або й з інших джерел. Лише окремих кошенят і песиків вдається Ларисі Вдовиченко прилаштувати у добрі людські руки, але цього замало.
– Аби прохарчувати тварин, – розповідає Лариса Павлівна, – я витрачаю усю свою невелику пенсію одразу ж. На день потрібно щонайменше 500 гривень. Відколи почала опікуватися безхатьками, продала з квартири усе, навіть золоті прикраси. Була велика й чудова бібліотека, яку збирали ще мої батьки-інтелігенти. З часом закінчилися і ці гроші… Від безвиході довелося взяти банківський кредит. Позичаю у знайомих, мене знають, віддаю. На себе – ні копійки… Табу! На підстилки порізала покривала, штори і навіть власний одяг. Якби не я, усі б вони загинули на вулиці. У тих (не можу сказати – людей!), хто викидає живих істот, душа не болить. За минулий рік підкинули в двір сімнадцять малесеньких котенят. Не справляюсь! Не витримую! Не може одна людина у старшому віці тягнути на собі таку ношу! Якщо, як уже згадувалося, обміняю свою квартиру на невеличкий будинок під Рівним, то забрати з собою усіх 80 аж ніяк не зможу! Лише маленьких і хворих. А що буде з рештою, не знаю. Серце розривається від болю! А наразі щиро-щиро дякую усім чуйним людям, котрі допомагають грішми, їжею, миючими засобами й усім, що потрібно. Дай, Боже, здоров’я всім, хто відгукнеться на наш SOS!
Телефонуйте: 0671852374. Номер карти ПриватБанку: 4731219121562916.
Анна ЛИМИЧ, письменниця