Ірина Мазур з чоловіком чекали на появу синочка ще з 15 лютого. Прокидались щодня з очікуванням, що це станеться сьогодні, адже підходив час народжувати.
Тоді вони ще не знали, що має бути син. 23 лютого жінка була на обстеженні. Лікарка випадково обмовилась, що у пари буде хлопчик. Після обстеження майбутня мама ніби відчувала, що ввечері або вночі потрібно буде їхати народжувати. Так і трапилось. 24 лютого о 2-ій ранку в неї почали відходити води. Вона трохи полежала у ванній. Згодом вирішили з чоловіком, що час їхати у пологовий.
– Я стояла біля вікна. Були перейми, тому спиралася на підвіконня. За якийсь час чую вибухи. В пологовому починають дрижати вікна, – згадує жінка подробиці тієї ночі. – Я дивлюсь на чоловіка, а він на мене і ми не розуміємо, що відбувається. Через кілька секунд він бере телефон і каже: «В Україні війна».
Стали телефонувати рідні. У мене перейми, чути вибухи. Друга стадія пологів була дуже складною. Народжувати допомагали медики з цілого відділення під супровід новин.
– Об 11.45 24 лютого в Києві з’явився на світ наш первісток, – розповідає Ірина. – У перший день війни. Ввечері того ж дня нас попросили зібрати речі і бути готовими спуститися в бомбосховище. Це була перша евакуація у пологовому. Було дуже важко пересуватися ще й із сином на руках. Я ішла просто на адреналіні.
25 лютого сім’я ухвалила рішення виїжджати з Києва.
– 12 годин ґрунтовими шляхами були дуже складними. Немовля цілий день нічого не їло. Я намагалася його годувати, а він не брав грудей. Ця дорога була просто страшною. Мені розклали ззаду сидіння і я дуже просила подумки і себе, і сина, щоб він поїв. Пологи були дуже складними. Я боялася, щоб не пропало молоко, бо стільки нервів і сліз у моєму житті, мабуть, ще не було ніколи. Всю дорогу намагалася погодувати сина молозивом через шприц, крізь сон, бо маля спало майже всю дорогу. Я знала, що ці краплі для нього дуже важливі. Змочувала йому губи. Намагалася, щоб хоч трохи в ротик потрапило. Молока на той момент ще не було. Десь після семи годин у дорозі син, не прокидаючись, перший раз почав їсти. Ми продовжували їхати. Я завмерла у незручному положенні, руки затерпли. Та я боялась навіть поворухнулися тих 10 хвилин, що він їв. Не здавалась і щопівгодини продовжувала пропонувати поїсти. Того вечора син ще раз поїв, поки їхали, – продовжує свою розповідь жінка.
Вона постійно повторювала собі, що її тіло знає, як годувати, а дитина знає, як їсти. Налаштувала себе, що буде годувати сина власним молоком. Бо «немолочних» мам немає. Молода мама багато про це читала під час вагітності і знала, що молоко можна добути навіть рік після закінчення грудного вигодовування, тому старалась відганяти всі страхи. «Війна не перша в світі, і люди й раніше виживали і вигодовували дітей без жодних сумішей», – так Ірина пояснює, що саме грудне молоко врятувало життя її дитині.
Сина планували назвати Мирославом, однак в останні дні перед пологами було якесь відчуття, що має бути інше ім’я. Після народження маляти чоловік зайшов в палату і сказав: «Назвемо сина Михайлом». Вже через півтора місяці у чоловіка був день народження. За столом сім’я згадала, що архангел Михаїл вважається захисником Києва.
– Так наш син отримав свого ангела охоронця, а ми – свого. Зараз усе гаразд. За другий місяць життя Михайлик набрав кілограм ваги. У нього пухкенькі ніжки і він багато посміхається, – поділилася молода мама.
Марина ФЕДОСЕНКО