Вона прокинулася, жахаючись від думки, що з нею це сталося насправді. Маша довго лежала на дивані, мовчки вдивляючись у білу стелю згадуючи як він вчора порвав з нею. Вона взяла телефон, шукала його номер. І його номер був підписаний просто – «зрадник»…
Маша була звичайною дівчиною, у якої було важке дитинство. Батько та матір постійно пили, дитина росла, не знаючи теплих слів і ласки. Підросла, закінчила школу, вступила до технікуму. Саме там вона познайомилася з Вітею – сірооким хлопцем з приємним голосом і такою ж важкою долею, як і в неї.
Вони відразу порозумілися, знайшли спільні інтереси. Віктор сам зробив перший крок, і вони почали зустрічатися. Для дівчини це було щось схоже на казку: подарунки, квіти… День без нього здавався для неї вічністю. Телефонні дзвінки, довгі розмови, такі бажані побачення, – так пара проводила свій час. У Маші не сходила усмішка з уст, а блиск в очах казав усьому світові: вона закохана.
- З понеділка в Україні регулюватимуть ціни на продукти та протиепідемічні товари
- У РОКИТНІВСЬКОМУ РАЙОНІ ПОСЛАБЛЮЮТЬ КАРАНТИН
Минуло два роки. Їй здавалося, що за цей час минула вічність. А з плином часу змінилися і стосунки. З казки вони перетворилися на щось буденне. Стало менше подарунків, теплих слів. Вітя за цей час дуже змінився… Машу почало гризти сумління, у голові постійно роїлися різні думки. «Чи кохає він мене?» – запитувала себе не раз, ридаючи в коридорі після чергової суперечки, і знову пробачала його. Вони часто розходилися, але знову поверталися один до одного. «Нам же добре разом?» – допитувався Вітя у хвилину перемир’я. І вона не обманювала, коли, щиро дивлячись йому в очі, вимовляла: «Так».
За увесь час вона й оком не кинула на іншого хлопця, не ходила на дискотеки, пробачала образи… Однак їй здавалося, що він не такий щирий з нею, як колись. А він знову й знову переконував дівчину: «Все гаразд, усе чудово, не переймайся. Ти ж знаєш, як я тебе кохаю». У затишній кав’ярні було малолюдно. Свічки, солодкий запах кави, спокійні розмови. Маша жваво розповідала Віті якусь цікаву історію, що трапилася з нею того дня. Вона була такою щасливою, адже він був поруч і тримав її за руку. Аж раптом:
– Я тебе зрадив…
Ці слова були наче грім серед ясного неба. Гострим пекучим болем озвалося серце…
– Ми повинні залишитися друзями…
«Що ж це відбувається? Як це – друзями?» – роїлися думки у Машиній голові. Він підвівся, а вона залишилася сидіти. Почався солоний дощ…
Минуло півроку. Спочатку Маша дуже переймалася через зраду коханого. «Та він тебе не вартий! Він ніколи тебе не цінив. Ти йому стільки допомагала, а він на банальне «дякую» навіть скупився!» – переконували дівчину подружки. Вона не зважала. Умиваючись слізьми чекала, що зателефонує, прибіжить, обійме. Не зателефонував, не обійняв… Час змив сльози, і вона стала сильнішою. Все ж викинула його зі свого життя та намагалася жити по-новому. Без нього.
Була весна, початок травня. На вулиці було доволі тепло, майже як влітку. Маша наодинці зі своїми думками і мріями прогулювалась тихим парком. Тут дівчина почула до болю знайомий голос. Озирнулася – позаду неї стояв Вітя. Вона відвела погляд, а він, зірвавши з клумби троянду, простягнув дівчині. Маша крутнула головою: «Мені не потрібні твої квіти», – читалося у тому жесті.
– Я поспішаю, – видавила вона з себе і зібралася йти.
– Зачекай! – схопив він її за руку.
– Що не так?
– Ти дещо забула, – прошепотів він і поцілував її. Вона відсахнулася.
– Не треба цього… Ми ж просто друзі. Не більше. Я тебе не кохаю. Розумієш?
– Вибач, воно якось саме собою вийшло. Я не стримався.
– Та я розумію. Нічого страшного. На все добре.
– Бувай…
Вітя ще довго дивився їй услід. Як вона йшла стежкою, як повернула за ріг. І тільки тоді розвернувся і пішов геть.
Олександр ЛІФУН
Постійно бути в курсі новин Вам допоможе Telegram-канал газети «7 днів»