Родина з містечка Селидове переїхала на Рівненщину після повномасштабного вторгнення. Їх рідний дім знаходиться за 60 кілометрів від Донецька.
Сім’я до останнього жила у своєму місті, яке з 2014 року тримали українські військові. Вибухи та обстріли чули щодня, але тоді це було на безлюдних околицях і вони вірили, що Селидово не зазнає руйнувань та обстрілів.
Однак після повномасштабного вторгнення все змінилося. Ракети обстрілювали будинки. Батькам Катерині та Павлу доводилося чергувати по годинах, аби вберегти сон дітей – Володимира та Баграта, яким всього лиш 4 та 2 роки. Історію родини розповіли у Рівненській ОДА.
«24 лютого наше життя повністю змінилося. Залишати рідну хату ніхто не хотів. Але в нас – діти. І їх потрібно було рятувати. Хотілося, щоб вони не чули постійних вибухів, а спокійно могли гратися у дворі. Ми розуміли, що далі так жити не можемо. На сімейній нараді вирішили їхати», – розповідає Катерина.
Тільки потрібно було визначитися, куди. Адже усі друзі та знайомі сказали, що виїжджатимуть до росії. Збиралася колона з десятки автомобілів, які рухалися у сторону ворога. Вони ж залишилися єдиними, які вирішили долати тисячі кілометрів, але жити в Україні.
«Це була боротьба із своїм внутрішнім світом. Кажуть, гуртом і батька легше бити. Але ж їхати до тих, хто стріляє у нас, ми не змогли. Взяли необхідні речі, документи і поїхали на Рівненщину: я, мій чоловік Павло, двоє синів та моя мама Луїза», – зазначила жінка.
У 2021 році родина потрапила у Рівненську область через роботу. Тоді працювали на ринках. Саме це і стало вирішальним фактором, коли обирали область для евакуації.
«Дорога у тисячі кілометрів була важкою. Звісно, страх переповнював усіх. Сподівалися лише на одного Бога. «Час від часу зупинялися на українських блокпостах, де наші військові показували безпечні дороги, розповідали, як можна об’їхати небезпечні ділянки. Так добралися до села Користь. Там нам допомогли знайти житло», – продовжує жінка.
Прийняла їх родина Кравчуків. У них якраз пустувала хата.
«Нам справді дуже пощастило. Родина Марії та Володимира прийняла нас тепло та гостинно. Ми одразу обговорили, що будемо займатися живністю, продавати курчат. Не хочемо сидіти в когось на шиї або ж чекати виплат та допомоги від держави. Адже потрібно годувати сім’ю, купувати іграшки та одяг дітям», – розповіла жінка.
Родині Кравчуків із села Користь спочатку було лячно прийняти переселенців у себе в будинку. Крім того, вони – роми за національністю. Кажуть, що були побоювання. Але вони швидко розвіялися, і тепер родини з Рівненщини та Донеччини подружились.
«За час, коли кожен зайнятий своєю роботою, не бачимось, впродовж дня сумуємо один за одним. Часом, коли важко на душі, просто говоримо годинами, плачемо – і стає легше. Мої діти вчать дітей Катерини і Павла української. Хоча наші переселенці прекрасно говорять українською. Уявити не можу, що вони колись поїдуть від нас», – розповідає Марія Кравчук.
А поїхати у рідне місто Селидове родина Катерини планує. Кажуть, що Рівненщину полюбили. Тут подобається усе – і люди, і місцевість. Вони вже вивчили дороги, ринки, магазини. Хочуть сходити до кінотеатру в Рівному. Але головна мрія – повернутися додому після перемоги і жити у щасливій, процвітаючій, а головне – мирній Україні.