Вона не пам’ятала, скільки вже часу стоїть отак посеред вулиці в тонесенькій кофтинці, домашніх капцях на босу ногу. Дошкульний вітер давно зірвав з голови легесеньку косинку, кинув під ноги, а потім, підхопивши на невидимі крила, поніс десь далеко.
Не відчувала ні холоду, ні болю. Якась дивна пустота заполонила все її єство. Дивилася поперед себе і нічого не бачила, не чула. Сусідка Галя вже вкотре старалася повернути її до дійсності.
– Не можна так, Олю. Заспокойся. Іди до хати. Поплач, покричи, якщо хочеш. Тільки ж не мовчи. Прийди до тями. Бо так і до біди недовго.
Дарма. Оте раптове оніміння не проходило. Жінка не зрушила з місця ні на йоту.
– От дурна баба, – картала себе Галя. – І хто тягнув мене за язика? Не побивайся так, Олюню. Подумай, чи вартий він того. Зрікся жінки, дитини. Гульки були миліші за рідну сім’ю, от тепер Господь карає. Заспокойся, рідна, йди до хати. Ще чого доброго сама заслабнеш.
– Я спокійна, – нарешті спромоглася вичавити з себе Ольга. – Нічого зі мною не трапиться, – наче п’яна, побрела до свого двору. Чіпляючись, переступила поріг. Відчинила поволеньки хатні двері. Назустріч Юлька.
– Матусю, що трапилось? Ти як з хреста знята.
– То так, пусте, щось подих перехопило. Не переймайся. Коли тобі на сесію?
– Я ж казала, завтра їду. Ти що, забула?
– Забула, – скривилась Ольга у вимушеній посмішці, і раптом затремтіла вся, озвалась риданням.
– Мамусю, рідненька, що з тобою? – вхопила її руки Юлька.
– Василь помирає.
– Який Василь, мамо?
– Батько твій. Ота хвойда привезла його кілька днів тому до лікарні й покинула напризволяще. Галя каже рак у нього, – і затужила, заплакала ще дужче.
- Як рівнянам пережити літній коридор затемнень, радить нумеролог
- Мило допоможе впоратися з опіком від борщівника
- Майже три десятки нових випадків захворювання на Рівненщині
кинув нас, зрадив. І не плакав над тобою, коли ти в передінфарктному стані лежала в лікарні. Йому байдуже було, чи жива й здорова його донька, чи закінчила вже школу, чи знайшла кошти, щоб учитися далі. Чого ж тепер ми мусимо побиватися через нього? Так йому і тре… – Юля не встигла закінчити свою тираду. Її зупинив гарячий ляпас.
– Не смій! Чуєш, дитино? Не смій навіть думати так. Що між нами не було б, а він – твій батько.
…У напівтемному коридорі старої лікарні тихо і порожньо. Час від часу прошкандибає до маніпуляційної хтось із хворих. Ось уже з півгодини як Ольга стоїть, притулившись до стіни, мовчки дивиться на білі двері. На них позначка – №3. Там, за тими дверима, він – її Василь. Чергова медсестра показала палату. Але прочинити двері Ольга так і не наважилася. Стоїть, дивиться, а думки, мов навіжені, снують одна поперед одної.
Згадала і їхні стрічання, і те, як до армії його виряджала. І як до нестями цілував її Василь під нескінченне «Гірко!» весільних гостей. Як травневого ранку підхопив на руки біля пологового будинку разом із маленьким сповиточком, у котрому лежала рожевощока Юлька. Як за руки обоє вели доньку до першого класу. Якою ж щасливою була Ольга всі ті роки. Скільки радості, гордості несла в своєму серці.
Не зважала ні на заздрощі подруг, ні на зловтішне: «Ще побачить!» сільських недоброзичливців. Вона так кохала і гадала, що й сама кохана.
А потім Василя наче підмінили. То з роботи став запізнюватися.Мовляв, що з водія візьмеш – тільки що з рейсу. А то й ночами став десь пропадати. Юлька була вже в сьомому класі, коли він мовчки зібрав свої речі, відніс до машини старенький телевізор і, дивлячись у вікно, промовив:
«Я йду від вас. Так сталося. То є життя».
Після того вечора вони з донькою про нього більше ніколи не говорили. Начебто все життя так удвох і прожили. Через кілька років хтось із знайомих переповів Ользі, що Василь залишив ту жінку, до якої пішов від них із Юлькою, і живе тепер зовсім з молодесенькою дівчиною, котра йому мало в доньки не годиться. Все оте було їй геть байдужим, чи, може, видавала так, бо ж давно зачинила свою душу від сторонніх на замок. Не любила, коли її жаліли, співчували.
Не хотіла знати ніяких пліток та пересудів. А тепер ось… По той бік дверей, на лікарняному ліжку, згасає її Василь. Самотній, зболений до краю. У його молодої співмешканки вистачило совісті, лише щоб привезти хворого до лікарні. Все інше – не її справа. «Ми з ним не розписані», – кинула в очі лікарю й подалася геть.
«Як він тоді сказав? – Ольга прикрила повіки. – То є життя. Чого ж воно тікає, як пісок поміж пальців? Хіба така ціна покути за гріхи?». Струсонула головою, зробила крок уперед, потягла на себе двері.
Він був мало схожий на того Василя, якого вона пам’ятала. Тіло настільки виснажене хворобою, що швидше скидався на мерця, аніж на живу істоту. Пригаслі очі вже не віддавали теплом, як колись.
– Ти?.. – прошепотів здивовано. Проковтнув гарячий клубок і замовк, знесилений черговим приступом болю.
Вона мовчки опустилась на стілець біля ліжка. Поправила край ковдри. Взяла його бліду руку в свою. На віях затремтіла зрадлива роса. Глуха тиша ранила серце.
– О-л-лю! – зронив з вуст її ім’я.
– Мовчи. Тобі ж тяжко.
– Боюся, що не встигну. Я й так уже запізнився на все життя… Пробач мене… і Юлька хай пробачить… Якщо зможете… Я вже давно каюсь…і каяння не вистачає. Олю… – хапнув гарячково повітря, стис їй руку. – Пробач… Хотів назад до вас проситися ще років п’ять тому… побоявся, духу не вистачило… А тепер уже пізно…
– Нічого не пізно. Ніколи нічого не пізно, – припала губами до його руки. – Все ще буде добре. Ось побачиш. Завтра Юлька приїде. Вона на сесії, відпроситься і приїде. Побачиш, яка вона в нас красуня.
Ольга ще довго шепотіла йому якісь слова, розповідала про доньку і вже, коли, стомившись від власної балакучості, підняла голову, подивилася на Василя, він більше не чув і не бачив її. Лише на вустах його ще тремтів прощальний усміх…
Галина ГАВРИЛОВИЧ
Постійно бути в курсі новин вам допоможе telegram-канал газети «7 днів»