Вишиванки з колекції Надії Янчук, знаної далеко за межами Рівненщини, кожна має свою історію.
Надія Янчук – краєзнавиця та поетеса з Тучина Рівненської області. У неї назбиралося за прожитий вік стільки безцінного скарбу, що на цілий музей набереться. Одних лише вишиванок в колекції стільки, що на кожне свято може дозволити собі одягати щораз іншу. А вишивок навіть не рахує. Як і тих самобутніх рукотворних робіт, в які вклала частинку самої себе, – сорочок, картин, серветок, рушників, ікон, що подарувала друзям і знайомим, віддала до місцевого храму та на благодійні ярмарки на підтримку ЗСУ.
Любов до вишивання у Надії Володимирівни зародилася з ранніх років. Голку до рук взяла, щойно пішла до школи. А вишивання, плетіння на спицях і гачком, а також шиття навчила мама. Перша її вишивка «Кіт у чоботях» досі зберігається в домашній колекції як реліквія. Про неї свого часу вона написала у статті про вишивки і вишиванки у 4-му випуску заснованого нею ж альманаху «Тучинський передзвін».
– У дитинстві та юності вишивала тільки різні серветки і доріжки, малі наволоки на подушечки, – розповідає Надія Янчук. – Під час навчання в Рівненському педінституті взялася за рушники. Пізніше, коли настав суцільний дефіцит – у магазинах не було ні ниток, ні полотна – впродовж багатьох років не вишивала. Натомість почала в’язати.
До улюбленого дозвілля Надія Володимирівна повернулася вже в добу незалежності України. Тоді ж з’явилися перші картини, а згодом – ікони.
– Образи святих почала вишивати з 2016-го, – уточнює майстриня. – Взяла у священника нашого Тучинського храму, де 9 років у церковному хорі співала, благословення і приступила до роботи. Першу ікону – святої великомучениці Параскеви – подарувала на празник нашій однойменній церкві. Пізніше ще сім образів вишила хрестиком (на бісер не переходжу). Деякі подарувала, інші вдома висять.
Вишиванки у Надії Володимирівни – особлива пристрасть. Вишивала їх собі, синам, друзям і знайомим. Чимало зберігається вдома, де не тільки власноруч вишиті, а й куплені та отримані в подарунок. Знімки зо двох десятків їх нещодавно виклала на своїй сторінці у фейсбуці.
– З тих сорочок, що на фото, є одна, подарована моєю тіткою Марисею. Вона дівчиною вишивала собі, а заміж так і не вийшла. Є сорочка, вишита Праведницею світу тіткою Ганею з Шубкова, кумою мого батька. Я їх ношу на різні події. Інші старовинні сорочки купувала в колекціонерів. Придбавала їх на ярмарках у Яремче, Рівному, на Закарпатті. Найулюбленішу давно купила у відомого краєзнавця Віктора Ковальчука.
Кожна сорочка з колекції Надії Володимирівни має свою історію. Ось одна з них, яка першою прийшла на пам’ять майстрині.
«Років 15 тому гуманітарка була не такою популярною, як зараз. У село приїхали люди, розклали на траві ящики з одягом. І от якось я запримітила, що з одного щось вишите гарне виглядає. Але просто перед моїм носом ту річ взяла одна жінка. Це була файна вишита сорочка – акуратна, тоненька. Питаю продавця, звідки мішки. Каже, що з Нідерландів.
Прошу в тієї жінки-учительки, щоб мені віддала, бо я колекціоную, одягаю, співаю. А вона відказує: «Я у невістки спитаю, бо вона теж співає».
Два дні мучилася я, доки вона не передзвонила: «Забирай». Смішна ціна: жінка купила сорочку за 5 гривень, а я дала їй 10».
Захоплення рукоділлям вже відомої на той час поетеси і журналістки з Тучина (у 2010-у вона стала членкинею НСЖУ) набуло в мистецьких колах поголосу. Отож у 2011 році Надію Янчук як творчу особистість запросили на виставку «Золоте сузір’я» в Обласному краєзнавчому музеї. Там були виставлені її вишиті сорочки, картини, а також книги поезій, в’язані речі.
Поруч з основною – освітянською роботою (працювала з 1984 року завідувачкою Тучинського дитячого садка-ясел «Дзвіночок») Надія Володимирівна активно займалася творчою діяльністю – проводила краєзнавчі дослідження (у 2018-му її прийняли до НСКУ), писала поезії та прозу, друкувалася в Гощанській районці «Рідний край», збірнику-літописі «Вчительська доля», в газетах «Літопис Заходу», «Вільне слово», «За відродження», «Слово і час», «Вісті Рівненщини» та «Незалежні». Життя Надії Янчук бурлило до 2020-го, допоки не настали епохальні події.
– Краєзнавча робота з приходом ковіду і війни трохи застопорилася, – каже Надія Володимирівна. – До цього я була екскурсоводом для євреїв, німців, поляків, які приїжджали у наш край. Це нащадки тих людей, які мешкали на теренах Рівненщини до Другої світової війни. Ми не тільки в Тучині зустрічалися, а й у Рівному, Клевані, колишніх німецьких колоніях – Мочулках, Жалянці, Люцинові тощо. З краєзнавцями області (за керівництва Ярослава Ковальчука) їздила до Польщі впорядковувати цвинтарі, де поховані українці. З Ярославом Ковальчуком організовували встановлення першої меморіальної дошки Ганні Валентинович у Садовому. Всі ці події висвітлювала у статтях в газеті «Рідний край».
Останнім часом, як зізнається Надія Володимирівна, журналістською діяльністю вона займається менше. Більше часу віддає краєзнавству та поезії. На жаль, не побачила світ ще до війни готова до друку книга її поезій. Свої вірші, екскурсії, світлини, відео, пісні тощо виставляє в інтернеті (з ними можна ознайомитися, набравши хештег #поезіяНадіяЯнчук, #вишивкиНадіяЯнчук, #екскурсііНадіяЯнчук).
– За патріотичну позицію, – розповідає Надія Володимирівна, – моя сторінка у ФБ була зламана після ракетного обстрілу Антополя. А це знову попередили, що й цю сторінку зламають, якщо буду писати вірші, у яких «провокую» ненависть до росіян… Повидаляли мої вірші. І в групах поетичних заблокували.
Втім, Надію Янчук не злякали ні погрози, ні попередження. Навпаки – додали сил і завзяття більше й більше допомагати українським захисникам, аби наблизити день Перемоги. Працюючи нині вихователькою у Спеціальній школі в с. Тучин, влилася у волонтерський рух: допомагає плести «кікімори», збирати нитки для маскувальних халатів, у складі ансамблю «Явір і Яворина», в якому співає понад чверть століття, бере участь у благодійних концертах на потреби ЗСУ. А ще вишиває.
– Як голку до рук не візьму, то сумую, – зізнається Надія Володимирівна. – Бо люблю і читати, і писати, і краєзнавчі дослідження проводити. Але до вишивання руки «чешуться». Раніше, коли працювала завідувачкою дитсадка-ясел, вишивала вечорами до ночі. Наразі стараюся вдень, бо зір падає. У неділю і свята – ні, хоча наразі дозволяється після відвідування церкви приділити час улюбленому заняттю. Я ж не на продаж, а для душі вишиваю. А для душі завжди час знайдеться.
Змінилося не лише життя довкола, а й пріоритети Надії Янчук. Усі її помисли про одне – про Перемогу. За неї ладна віддати найдорожче. І віддає. Приміром, свої вишивки на благодійні ярмарки для потреб ЗСУ. Патріотичні картини Надії Володимирівни на початку війни за сприяння волонтерки Тетяни Арендарчук з Рівного потрапили на доброчинні ярмарки, що проводилися в Канаді. На «ура» пішли там старовинні рушники та інші вишивки з колекції Надії Янчук. Приклад майстрині наслідували чимало її землячок з Гощанської громади, рукотворні роботи яких також розпродали на благодійному ярмарку в канадському місті Келовна.
– До Канади «поїхали» мої як сучасні, так і старовинні вишивки, – каже Надія Володимирівна. – Я розпрощалася з тією величезною колекцією без жалю, бо на добру справу віддала. Зрештою, планувала згодом подарувати її в наш краєзнавчий музей. Але війна внесла свої корективи…
Втім, Надія Янчук не втрачає надії, що зуміє втілити свій задум – передати до краєзнавчого музею унікальні вишиванки і вишивки, що залишилися в її домашній колекції. Серед них – і старовинні, як-от подарована тіткою Марисею сорочка, старовинні рушники і картини. Та й з нових робіт, мабуть, щось буде. Адже Надія Володимирівна продовжує вишивати, віддаючи улюбленому заняттю увесь вільний час.
Василь ГЕРУС