fbpx

Як це – пережити страх смерті, коли ти навіть не встиг народитися?

Діліться корисною інформацією з друзями:

Війна зазіхає на мертвих, живих і ненароджених… Вона дихала вогнем вже з 2014 року (на Сході України ми ще тоді це проживали). Але 24 лютого в Краматорську це відчула навіть моя ще не народжена дитина. Як це – пережити страх смерті, коли ти навіть не встиг народитися?

Розпочинався 9-ий місяць моєї вагітності. Абсолютно всі лікарні (включаючи й пологовий будинок) у нашій місцевості закрилися. Що робити? Як народжувати? Таке довгоочікуване свято – новина про появу другої дитини в сім’ї після тривалої перерви (старший син вже школяр, перейшов у 4-ий клас) стало справжнім дивом для нас у перші місяці вагітності. Останній місяць – найсерйознішим випробуванням.

7 днів у ТелеграміСвіжі новини для тих, у кого мало часу

Новини які не потрапили на сайт ми розміщуємо в Телеграмі

Евакуаційні потяги ще ходили. Потрібно було цим скористатися і врятувати дітей. Уже через тиждень, 1 березня 2022 року, ми зі старшим сином і моєю мамою, прихопивши з собою невеличкі валізи, стояли на вокзалі. Плакали всі. Чоловік проводжав і розумів, що нескоро побачить нас. Але це був єдино правильний вихід.

Прибув потяг. Вагонів виявилося не так багато, як обіцяли. Тому люди в тисняві сиділи на лавочках один біля одного. Так, сидячи, й спали. Дорогою чули вибухи, які лунали то ліворуч, то праворуч. Насторожувала думка: «А може, вони пролунали попереду і залізничної колії вже нема?» Ми не були певні, чи потрапимо до місця призначення, і знову відчували страх. Найголовнішим завданням стало – вижити. А вже кудись та привезуть…

Спершу був Львів, а потім – Костопіль…

Пригадую, як у нас в Краматорську бомбили аеродром. А ми живемо зовсім недалеко від нього. Я це бачила на власні очі і добре чула. Коли ж вибухова хвиля мало не збила мене з ніг, відчула страх за життя дитини. Ніколи не думала, що вагітною доведеться потрапити в епіцентр бойових дій. Це жахливо, бо ти не споглядач кінострічки на екрані телевізора. Ти реальний очевидець. І, що найстрашніше, – учасник всього, що відбувається у твоїй країні і з твоїми дітьми.

Це жорстоко. Вагітна жінка й так живе в стресі перед пологами. Адже постійно хвилюється за здоров’я маляти, думає про те, щоб все відбулося добре, щоб дитинка народилася вчасно та без ускладнень. А тут війна нагло дивиться тобі в очі і ти безсила перед нею та її дикими обставинами…

Це несправедливо. Це злочин проти людяності, проти самого життя. У тебе хочуть відібрати можливість дихати, бачити, рухатися, відчувати і стати матір’ю.

Донечка народилася на Великдень. Лікарі вимушені були зробити кесарів розтин. Того дня таке свято прийшло до мене… Свято на все життя. Дівчинку назвали Мирославою. Бо ж коли виросте, то славитиме мир. Охрестили тут, у Костополі. Виходить, що породичалися тепер Краматорськ та Костопіль. Хресними ж батьками запросили працівників спортивного ліцею – Олександра та Інну. Вони з місцевими жителями навіть невеличке свято влаштували. Це нашу родину так зігріло та підтримало! Директор закладу сповивальний столик подарував.

Чоловік так ще і не бачив дитинки в живу. Лише по вайберу. Він не мав ще цього щастя – тримати дитину на руках, бо залишився у Краматорську. А там зараз досить складно. Господарям будинків (ми живемо в приватному секторі) не дозволяється вмикати світло в домі в темну пору доби. Люди бояться ходити вулицею. Дехто навіть позабивав вікна, щоб не вибило шибки. Роботи в чоловіка у Краматорську нема… Дім не залишиш, бо розграбують. А це ж наше родинне гніздо – будинок мого прадіда. Навесні родина засадила город, усе літо поливали городину… Добре, що хоч вода є. А то в 14-му році ми без неї виживали. Було дуже складно. Зараз тільки газу нема, хоча міський голова обіцяв вирішити питання з його постачання. Але далеко не все залежить від нього.

Нашому синові Ростиславу виповнилося 10 років. Він дуже важко переніс перші дні війни. А тепер потоваришував із костопільськими дітьми, отримав від незнайомця-волонтера велосипед у подарунок, ото й катається вулицями. А це вже познайомився з чоловіком, який підкачує йому колеса в ровері.

Щодня о 4-ій ранку в Краматорську обстріл – як за годинником. Я о 4-ій ранку прокидаюся годувати маленьку, то зідзвонююся із своєю тіткою. А вона щоразу розповідає мені про те, що спускається в підвал. Без підвалу зараз ніяк. Багато моїх подруг нікуди так і не виїхали. Із дітьми залишилися в Краматорську, бо ж не було куди їхати. А в нікуди збиратися – сенс?

Моя мама пішла працювати на хлібозавод. Добрі люди допомогли з квартирою, проплатили її оренду. Тому ми живемо, наче в казці. (Усміхається). Донечка на грудному вигодовуванні, хоча вже потрошку їсть і каші. А вони зараз чомусь такі дорогі! Підгузки ми отримуємо від волонтерських центрів, а от молочні суміші доводиться купувати.

Так хочеться додому… Бо дім – це дім. Навіть його стіни лікують.

Олена МЕДВЕДЄВА, м. Костопіль

Р.S. Записано зі слів Юлії Колоковської.