Їх у житті Катерини було три. Перше – на початку 2014 року, коли на ранок у сновидінні дівчина побачила в кутку своєї кімнати жінку в чорному одязі з дитиною на руках, яка гукала: «Допоможіть нам! Врятуйте!»
Друге передчуття теж стосувалося порятунку. Лютневої ночі 2022 року Катя прокинулася з відчуттям, що ось-ось має статися вибух. Вона хапає свою сонну тримісячну дитину й стрімголов кидається в коридор, адже підвалу в батьківському домі не було.
У неї навіть часу для того, щоб розбудити чоловіка, не знайшлося. За мить за спиною почула, як після сильного вибуху тріскає віконне скло і сиплеться скляна крихта на підлогу.
Третє з’явилося у триптиху дипломної роботи та закарбувалося на папері формату А-2 задовго до 2022 року. Його ще навіть довелося захищати перед екзаменаційною комісією. Саме ці три графічні роботи свідчили про феномен людського передчуття.
Коли Катерина з маленькою донькою на руках під градами бігла зруйнованою вулицею Вільхова, то з жахом для себе помітила, що впізнає знайому картину: перевернута машина обабіч дороги і вирвані з коренем дерева лежать саме так, як вона їх зобразила у своїй дипломній роботі, над якою працювала в Харківській державній академії дизайну і мистецтва.
Катерина писала: «Дуже бентежить тема війни. Особливо після того, як я в 14 років побачила її наживо, а не у фільмах».
– Війна наживо…
– Я звикла до неї. Знаю, що звучить дико, але це правда. Пригадую, у нас стріляють, а я в школу збираюся. Адже у мене контрольна з фізики. І за мною одною приїжджає в село шкільний автобус. Рідні зупиняють, відмовляють їхати. А я поїхала, написала контрольну та й повертаюся в село цим же автобусом. Одна-однісінька.
– Тоді ви сама за себе відповідали, а зараз на руках немовля.
– Страшно було. Хоча інші якось жахливіше це все переживали. А мені потрібно було бути сильною. Налаштовувала себе на спокій і мир в душі. Сотню разів повторювала, що як щось десь упаде та вибухне, то я не лякаюся й не панікую. Бо в мене на руках маленька Аліса.
Навіть не здригаюся, не кричу… Промальовувала в уяві, як накриватиму собою дитину в разі вибуху… Мені потрібно було зберегти молоко для донечки.
– Чи вдалося зберегти молоко героїчній матусі?
– Так. Навіть тоді, коли ховалися в сільському підвалі Старої Краснянки і не мали змоги добре харчуватися, чоловік Артур віддавав мені останню картоплину, щоб не зникло молоко і я мала чим годувати малечу. В Аліси там, на жаль, з’явився атопічний дерматит (міг бути від стресу)…
Постійна темрява протягом місяця, вийти на вулицю не можна, бо стрілянина не припинялася. Потрібно було чимось її відволікати. Донечка постійно плакала. Тоді молоко стало ще й ліками. Три довгих воєнних місяці воно було. Є і досі.
– Про що думалося мамі, коли вона годує груддю дитину, а поруч лунають вибухи?
– Намагалася їх не чути. До військових дій теж, на жаль, можна адаптуватися заради життя та здоров’я дитини.
– Чи багато було вас у підвалі?
– Так, достатньо. Моя сім’я, мама з татом, сусіди. Пригадую: вибухне снаряд – жінки плачуть, чоловіки матюкаються. Аліса з ними за компанію капризує (усміхається, – авт.). Кожен реагував по-своєму.
Але всі підтримували один одного… Суворий був і є час. Думали, що місяць постріляють, як у 2014-му, та й все припиниться. А воно не зупинялося. Ставало дедалі гірше й гірше.
– Евакуювалися лише сім’єю?
– Так, батьки в окупації. Тато практично не ходить, то мама залишилася з ним. З Кремінної ми добиралися через блокпости до Лиману. Там одразу в магазин побігли по хліб. Купили буханець, сіли на вокзалі, їмо. Він такий смачний! Не могли наїстися. Адже місяць у підвалі не бачили його…
З Лиману дісталися до Краматорська, потім їхали електричкою до Хмельницького, згодом до Острога. Поселилися в селі Хорів, неподалік Острога, у старенькій хатинці, в якій давно ніхто не жив. Але найважливіше, що тихо, ніхто не стріляє. Навіть незвично жити таким мирним життям…
– Яка доля ваших художніх робіт? Чи вдалося їх вивезти?
– Вони залишилися в квартирі у Рубіжному. Нещодавно снаряд прилетів у сусідній під’їзд нашого дому. Хвилююся, чи мої роботи не згоріли… Їхня доля невідома. Сподіваюся, що вціліли.
– Чи пишеться зараз викладачці художньої школи, людині, закоханій у роботи Пітера Брейгеля, Ієроніма Босха, Альбрехта Дюрера, Уїльяма Брейка, Ханса Мемлинга, Пітера Пауля Рубенса?
– Часу трохи бракує, бо ж дитинка мала в нас та й нічим малювати. Ото є 4 тюбики, то змішую фарби між собою. Цікаві відтінки виходять.
Олена МЕДВЕДЄВА, м. Острог