Коли говорять гармати, музи мовчать. Цю стару істину спростувала рівненська журналістка Людмила Мошняга. Торік, у час віроломного нападу росії на нашу Вітчизну, вона видала одну за одною дві книги, що одразу стали помітним явищем у середовищі поціновувачів художнього слова. Ця подія також стала приводом і для нашого інтерв’ю з авторкою.
– Людмило Іванівно, як сталося, що довга перерва після видання вашої першої книги у 2009 році раптом перервалася аж через тринадцять років і світ побачили одразу дві книги вашого авторства? А ще: як вам вдалося створити їх на тлі російської агресії, коли думки й увага кожного українця були прикуті до всього, що стосувалося війни?
– Справді, це може видатися дивним, але існує досить просте пояснення для цієї несподіваної активності. Перша з двох книг видання 2022-го року «Діагноз. Доба з життя палати №12» була віддана в руки друкарям задовго до початку війни, а підписана до друку якраз за місяць до початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну – 25 січня. Написана ж вона іще раніше. Останню крапку в цьому романі я поставила ще в лютому 2019-го. Ну а друга книга – «На мій мурашник знову наступили» – стала моєю реакцією на війну. Я написала її буквально за два тижні липня, коли ЗСУ вийшли з Лисичанська, коли на острів Зміїний повернули український прапор і коли Росія перестала заявляти про захоплення нових територій, узявши, за словами російського керівництва, «оперативну паузу».
– Ви сказали про «мою реакцію на війну». Вона була якоюсь особливою? Вона так відрізнялася від реакції інших людей, що це аж спонукало вас до написання книги?
– Звичайно, кожен має свою особливу реакцію. Ми маємо спільні біль і гнів, спільні страхи і втрати. Але маємо й особисті асоціації, пов’язані з будь-якими подіями. А особливо з такими нищівними, як війна.
Коли я трохи отямилась від стресу та розпачу перших днів розпочатої 24 лютого 2022 року росіянами проти українців війни, то згадала, що таке вже було не просто в абстрактній історії мого чи інших народів, а в конкретних долях моїх предків. Я написала в цій книзі про досвід втрат моїх предків у війнах минулого століття – Першій і Другій світових, жовтневому перевороті, коли в Росії скинули з престолу царя; у репресивних гоніннях сталінської доби.
– А до чого тут мурашник?
– Бо порівняння працьовитих українців з мурахами здається мені найбільш достовірним. Маленькі мурашки, які служать для людства символом наполегливості та працелюбства, створюють досконалу та довершену архітектуру свого дому протягом багатьох років ціною мільйонів мурашиних життів. Вони стягують до свого мурашника свої мурашині цеглинки, створюють у своєму мурашнику свій мурашиний устрій та добробут, населяють мурашник маленькими мурашатами, ростять діток-мурашок, глядять і шанують батьків-мурах, боронять свій дім та свою мурашину сім’ю від агресорів-мурахоїдів. Але… Вони безсилі проти чобота.
Хіба для агресора щось значить маленька мурашка на тлі грандіозних світових подій? Хто зважає на мурашник під ногами, коли вгорі гримлять громовиці, лютують урагани, а смерчі з корінням виривають гігантські дерева? Люди на владних Олімпах часто забувають, що велетенський світ творять маленькі мурашки – звідси й лиха наші.
Мені хотілося сказати у своїй книзі не про тих людей, які знаходяться безпосередньо на лінії зіткнення. Адже не всі на війні солдати. Фон війни створюють мирні люди. Їхні особисті драми розгортаються на тлі загальної агресивно-загарбницько-вбивчої трагедії.
– Що ви знаєте про конкретні втрати своїх рідних у тих далеких війнах?
– Досить багато, щоб це знання досі мені боліло. На мурашник моїх прадіда й прабаби з маминого боку наступили австро-угорський імператор Франц Йосиф, німецький кайзер Вільгельм II та російський цар Микола ІІ, які кожен зі свого боку кинули у вир Першої світової війни мільйони життів своїх підданих. Одним із тих мільйонів був мій прадід Никон Супрунець – лісник із села Мала Любаша. Поки війна жбурляла його фронтами й таборами військовополонених по всій Європі, його дружина опинилася на згарищі власної хати з двома доньками на руках. Їхній банківський вклад у золотих червінцях перетворився на мішок керенської макулатури. Прабаба Софія, котра притягла той мішок із Костополя до Любаші на власних плечах, пам’ятала про ту втрату до кінця своїх днів. Перед смертю вона заповідала своїм дітям не класти гроші в банк.
Прадід повернувся з війни взимку на початку 1920 року. З острова Корсика його перевезли до репатріаційного табору військовополонених у Швейцарії. А вже звідти відправили додому.
Мурашник дочки Никона Супрунця Олени та її чоловіка Ничипора, тобто моїх діда і баби, розтоптали Гітлер і Сталін. Слідуючи материнському заповіту, Олена з Ничипором не складали гроші в банк, а купили за них шмат поля і збудували хату. Восени 1939 року вони зібрали з того поля перший і єдиний урожай. А тоді воно пішло у загальний котел земель, конфіскованих першими совєтами, котрі зайняли наш край після підписання пакту Молотова-Ріббентропа.
Ну а після повернення діда Ничипора з фронту з медаллю «За победу над Германией» його розкуркулили вдруге, щоб забрати хату під контору колгоспу. Дідову сім’ю (в тому числі й мою маму-школярку) вивезли в Сибір і на порозі зими висадили з баржі на березі Єнісею посеред дикої тайги. Там українським мурахам довелося зводити нові мурашники – копати землянки, щоб пережити в них холоди. Такі ось події я описала у своїй книзі. Хтось подумає, що це особиста історія…
– Для чого ж тоді вона розказана, а тим більше надрукована для загалу?
– Можливо, для того, що з мільйонів таких особистих історій постає історія народу, країни, континенту, світу. А, можливо, й для того, щоб людям, у чиї руки потрапила влада, вистачило терпцю вникнути в цю чи іншу історію своїх підданих, громадян, виборців. А ще для того, щоб їм вистачило глузду задуматися: чи варто здобувати сумнівні перемоги (а тим більше поразки) на полях битв, якщо вони ламають бодай одну особисту долю. І тим більше, якщо ламають долі мільйонів!
– А чим, як ви гадаєте, завершиться нинішній напад на український мурашник?
– Я вірю, що це буде історія перемоги мурашок. Бо мурашки – творці. А творці завжди беруть гору над винищувачами.
Розпитував Василь БУСЬКО