Про це свідчить проведене Соціологічною групою «Рейтинг» комплексне порівняльне дослідження «Як війна змінила мене та країну. Підсумки року». Таким чином соціологи взяли за мету показати, як за цей час змінилися суспільна свідомість та життя у різних сферах, а також, що думають про це українці.
Отож, як ідеться в дослідженні, більшість опитаних українців 24 лютого 2022 року охопили шок, розгубленість, невизначеність, неготовність. Незважаючи на це зараз, через рік після повномасштабного вторгнення, віра в перемогу становить 95%, тоді як ще в січні 2022 року була 56%. Більшість (63%) вважають, що для перемоги потрібно не менше півроку, або ж і більше часу.
Головна емоція, яку відчувають респонденти, думаючи про Україну – гордість. Внаслідок повномасштабного вторгнення і героїчного спротиву українського народу цей показник виріс більше ніж удвічі – з 34 до 75%.
Спогади про 24 лютого 2022 року в людей досить чіткі – ніби це було вчора. Пам’ятають у дрібницях, як і від кого дізналися про початок війни. Пригадують свої відчуття і переживання. Говорять і про паніку (особливо в перші години), і про страх. Особливо за близьких, дітей. До останнього не могли повірити в те, що відбувається. Бо «такого не може бути у ХХІ столітті, в центрі Європи, в центрі цивілізованого світу…».
– Думаю, цього ніколи не можна буде забути, – поділився під час розмови з журналістом «Семи днів» співвласник Рівненської фабрики нетканих матеріалів Богдан ГАПЯК. – Ніхто, я також, не вірив, що наші північні сусіди, яких ми тепер називаємо не інакше як орками та рашистами, можуть на таке піти. Більше того. Ніяк не можу збагнути, що їх підштовхнуло на такий божевільний крок? Міфічне відродження російської імперії, створення якогось ілюзорного «руского міра», порятунок «рускоязичного насєлєнія»? Все це маячня. Ми ж живемо у ХХІ столітті!
Зрештою, правду кажуть, що росію здоровим глуздом не збагнути. Народ країни, яка має стільки природних ресурсів, живе у злиднях. Взяти бодай той самий Саратов, 38 відсотків мешканців якого не мають централізованої каналізації. А Саратов – це не якась там забута Богом глибинка. Вони у своїй країні не змогли дати собі раду. Хоча б щось зробити для того, аби поліпшити життя свого народу! А присунули нас ума-розуму вчити. Виявляється, ще в 1998 році виписали собі доктрину і чекали зручного моменту, щоб зіпсувати нам життя. Хоча росія ніколи не давали спокою своїм близьким сусідам. Не тільки Україні, а й країнам Прибалтики, Кавказу. РФ – це держава, яка нікого не любить. Для неї – усі вороги.
– Як ви дізналися про початок повномасштабного вторгнення росії? Що пережили в той момент?
– Звістку про війну отримав десь за пів години до того, як росіяни почали бомбити Київ. Зателефонували друзі зі столиці і повідомили, що почалося… Перша реакція? Шок. Паніки не було, але лавиною накрила тривога за дітей, двох малолітніх внучок, близьких, підприємство. У голові крутилося одне: «Як далі буде?»
Пішов на роботу. Чесно кажучи, навіть не уявляв, що і з чого почати. Єдине чітко усвідомлював: треба працювати далі. Зваживши всі «за» і «проти», залишився на своєму робочому місці. Бо був певен, що так принесу більше користі, аніж деінде. Практика показала, що так воно і правильно.
– Чимало підприємств з перших днів війни просто зупинилися. А «нетканка»?
– Ми призупинили свою роботу лише 24 лютого. Бо, скажу відверто, не знали, як бути. А з 25-го колектив мобілізувався і ми знову запустили виробництво. Більше того, з часом наростили потужності. Хоча, зізнаюся, це непросто дається. Бо всі виробничі процеси лягли на плечі людей, яким уже за 50. І, що важливо, за рік війни я жодного разу не почув, як їм важко чи складно.
Війна зірвала з людей маски, показала хто є хто. Вона вкотре засвідчила, якими терплячими є українці, як вони у критичні моменти здатні згуртуватися. Багато хто (в тому числі й з нашого підприємства), не вагаючись, пішов на фронт. Інші подалися у волонтери. А хтось почав трудитися з подвійною самовіддачею. Хоча декому не вистачило ні стійкості, ні мужності. Такі, хоч їх і одиниці, були й у нашому колективі. Ще до обіду першого дня війни вони повідомили, що виїхали за кордон. Так склалося, що всі четверо працівників – з одного профільного напряму підприємства, який вони своєю відсутністю помітно оголили. Я нікому не дорікав. Але відразу назавжди видалив їх з телефонного списку і сказав собі, що більше ніколи не хочу про них чути.
– Фабрика нетканих матеріалів, яка вистояла в періоди економічних і фінансових криз, епідемії пандемії, не здалася перед викликами й цього разу. Завдяки чому?
– Я за фахом – математик. Тож належу до людей, які до всього ставляться системно. От взяти, для прикладу, два роки епідемії ковіду, коли багато підприємств зупинялися. Бо ніхто не розумів, з чим насправді маємо справу. Коли і як усе це скінчиться. Я ж для себе прийняв рішення, що ми в будь-якому випадку повинні залишатися на ринку. Так, нехай не отримали очікуваного прибутку, а інколи працювали у збиток собі. Але ми не припиняли працювати. Це допомогло вистояти під час пандемії ковіду, а набутий досвід знадобився під час війни.
Головне, що наші ділові партнери переконалися у нашій надійності. Вони знають: якщо про щось з нами домовляться, ми за будь-яку ціну виконаємо взяті на себе зобов’язання. Це саме той принцип, коли дане слово дорожче за гроші. Коли мова йде про репутацію підприємства, ми не зупиняємося ні перед чим. І це не лише моя позиція. Ось, скажімо, у нас є водій, який не раз возив продукцію в Харків чи Дніпро, які постійно піддавалися ракетним і артилерійським обстрілам окупантів. Він жодного разу не відмовився від рейсу! І це при тому, що на власні очі бачив жахливі наслідки бомбардувань. А інколи ставав свідком «прильотів». От і скажіть тепер, чи не правий я, коли заявляю, що найбільша цінність «нетканки» – це її колектив.
– Як ви оцінюєте пройдений вами рік війни?
– Не хочу ставити собі оцінок, але вважаю, що ми, не зважаючи на всі проблеми (зруйнована логістика, енергетична криза і т. д.) справилися з найважливішим завданням: зберегли виробництво. Слава Богу, виплачуємо зарплату, сплачуємо податки. Причому немалі. Це теж внесок у перемогу, бо битви виграють військові, а війни виграють економіки.
Крім того чим тільки можемо допомагаємо Збройним силам України. Жодного разу, коли йшлося про військових, не стояло питання: допомогти чи ні. Попри війну, як підтримували, так і підтримуємо футбол, спідвей, допомагаємо з проведенням турнірів. Скажімо, з боксу, міні-футболу. Не тому, що в нас грошей кури не клюють. Просто треба знаходити можливість вкладати не лише в сьогоднішній, а й у завтрашній день. А спорт, мистецтво, культура – це розвиток наших дітей і молоді, які продовжуватимуть розбудовувати нашу державу.
– Кожен із нас з нетерпінням чекає на перемогу. Ви вже уявляєте собі цей день?
– Не маю найменшого сумніву в тому, що ми переможемо. А день Перемоги не лише чекаю, а й уявляю. Можливо, це комусь видасться занадто ейфорійно, але наступного чи через день після проголошення перемоги у війні з росією плануємо влаштувати масове гуляння. Хочемо виставити на центральному майдані міста столи, біля яких збереться якомога більше людей, аби разом відсвяткувати Перемогу. Це не фантазії, а задум, який вже обговорив з деякими своїми друзями, і вони підтримали цю ідею. Залишилося дочекатися ПЕРЕМОГИ.
Розмову вів Василь ГЕРУС