Тренер з Маріуполя оселився у Костопільскій школі

Діліться корисною інформацією з друзями:

Не біженець. Я – українець!

Уродженець Маріуполя Ігор Годлевський, дитячий тренер з олімпійських видів спорту.

Спеціальність – греко-римська боротьба. У 1997 році став чемпіоном України серед молоді. Він виховав Микиту Дементьєва – чемпіона світу 2021 року, майстра спорту, неодноразового призера чемпіонатів Європи, п’ятиразового чемпіона України серед кадетів. А також Геннадія Завертайла, майстра спорту України, двічі срібного призера чемпіонатів світу. Нині оселився у Костополі.

А перед цим Ігореві Годлевському довелося пройти крізь справжнє пекло.

«…Війна мене застала на Рівненщині.

Ми їхали на змагання. 24 лютого перетинали кордон з Білоруссю. Везли збірну дитячу команду України на міжнародний турнір з греко-римської боротьби в місто Ліда. Але, почувши тривожну новину, не роздумуючи, ухвалили рішення повертатися до Маріуполя.

На той час моя сім’я, дружина та двоє синів, перебували саме там. 27 лютого дістався рідного міста. До 1 березня жили в своїй квартирі. Під час повітряних тривог спускалися до підвалу нашого дому. А вже після першого числа розпочалися жорстокіші обстріли. Тому переселилися до надійнішого підвалу спортивного комплексу, в якому я працював. Це центральний район міста, перша лінія, буквально поруч із драмтеатром, який згодом став відомим усьому світові тим, що з ним зробили варвари… З 1 по 15 березня ми там і жили. Родичі, племінники, їхні сім’ї, знайомі (спортсмени: борці, скелелази) з дітьми (до 60 людей). Усі ми гуртувалися, аби вижити. Ішов сніг – збирали його, щоб мати воду. Створювали умови, придатні для життя, щоб діткам, літнім людям, жінкам було якомога зручніше. На вулиці 21 сторіччя, а тут такі умови для виживання…

Місто поступово перетворювалося на мару. Постійні дим, обстріли, сотні смертей щодня. Як це все пережити?

Десь із 5 березня маріупольців почала бомбити авіація. Для нас це була нова жахлива реальність. Міномети, гармати, гради – це все нам було вже знайоме. Дико звучить, але ми на цьому почали розумітися. А от що таке літаки, ні.

Пригадую, як 9 березня святкували день народження молодшого сина… Зібрали кілька тістечок, десь знайшли трішки свічок. Єдине, на що спромоглися, це три пари шкарпеток у подарунок. Запалили свічі… І зовсім скоро до нас «прилетіло»… Вони скинули бомбу (тут Ігор ледь стримує сльози)… Відтоді підвалу без потреби більше не покидали. Було страшно за дітей.

До свого дому потрапити не могли. Наш мікрорайон оголосили червоною зоною. Там розпочалися активні воєнні дії. Все розбомбили. Все згоріло. Наша квартира в тому числі, в якій буквально нещодавно зробили ремонт (тривав він два роки). Родинні реліквії, фотографії, особисті речі, медалі, кубки, грамоти з нашими прізвищами, дитячі речі, документи – все поглинув вогонь. Я інколи думаю, що це краще, аніж би над ними поглумилися росіяни…Значить, буде мотивація досягнути інших результатів, розпочати нове життя..

Настав день, коли не стало води. Вимушені були спускати її з батарей системи опалення. Потім не стало і хліба. Доводилося їсти лише один раз на день. Хоча дітей намагалися годувати частіше і гарячими стравами.

Зв’язку не було зовсім. І це додало складнощів. Ви лише уявіть, раніше ми щодня зідзвонювалися, отримували інформацію. А тут настав інформаційний вакуум. Коли, що, де відбувається – нічого не знаєш. Лише те, що передавалося із вуст у вуста. З міста ніхто нікого не випускав. Тут ми зрозуміли, що опинилися в блокаді.

На Маріуполь літаки-бомбардувальники постійно скидали бомби вагою від 100 до 500 кілограмів. Про це свідчили величезні воронки, які утворювалися в землі після вибухів. Гул від літаків стояв такий сильний, що закладало у вухах. Словами це передати неможливо. Настав зовсім інший вимір часу. Але ми дихали і раділи цьому диханню. Отже, жили.

Маріуполь опинився в блокаді. Коли ми це зрозуміли, на календарі вже було 15 березня. Щоб вижити, потрібно було залишати місто. Ми створили колону з трьох машин. Перев’язали автомобілі бинтами та білими стрічками і рушили. Я їхав за кермом першого. Це був не мій автомобіль. Знайомий запропонував свого (довелося вивозити з гаража під обстрілами), адже на моїх «Жигулях» я б далеко не заїхав.

Зі мною в салоні сиділа жінка з дитиною-інвалідом та з меншеньким сином (їхній дідусь згорів заживо у своєму домі). Моя дружина та двоє синів їхали у другій машині. Про маму та рідну сестру на той час мені нічого не було відомо уже понад два тижні. Вони не виходили на зв’язок. І всі мої пошуки не увінчувалися успіхом.

Я – корінний маріуполець, тому транспортні сполучення знаю досить добре. Їхав і дивився на дорогу, аби вчасно об’їжджати міни, розбиті машини, повалені дерева, понівечені тіла людей, які лежали прямо на трасі. У мене було таке відчуття, ніби рухаєшся в тунелі. Страху не було абсолютно. Ми виїхали на Мангуш. І саме тоді побачили перед собою велику кількість російської військової техніки. Вона стояла обабіч дороги, а ми їхали і не зупинялися. Гадаю, росіяни дивувалися нашій зухвалості. Очевидно, що не очікували такого вчинку від мирного населення.

Через Володарську та Нікольську виїхали на Запорізьку трасу і, не зупиняючись, рухалися далі. Загартована у спорті воля, навички самозбереження, людська рішучість, цілеспрямованість, нахабство… Не знаю, що тоді мною рухало, але так ми оминули понад десять російських блокпостів. Це були Володарськ, Розовка, Куйбишево, Пологи.

Вони нас зупиняли. Ставили багато запитань. Я йшов першим у колоні, тому й відповідав на них. Пояснював, що у нас діти, інвалід. Думаю, наш зовнішній вигляд багато про що свідчив. Ми всі були брудні, у мене поранена голова…

– Хочете, вирішуйте нашу долю. Хочете – ні. Ви стоїте зі зброєю, а ми цивільні…

А на мені українська спортивна форма. Сумка з українським логотипом у машині. Доводилося пояснювати, що я український дитячий тренер з греко-римської боротьби. Переглядали фото у моєму телефоні, а там на кожній світлині український прапор. У мене на шиї висіла жовто-блакитна стрічка зі свистка. Я повісив на неї хрестик. Російський військовий на одному з блокпостів каже мені:

– Сніми вот ето.

– Воно не знімається, – відповідаю. – Хочете ви, як християни, можете зірвати з мене хрестика. А я не можу… От ви зараз дивитеся мій документ. Це український паспорт. Я громадянин України…

– А куда ти єдєш? – перебивають.

– До себе додому, в Запоріжжя.

– Так ти ж маріупольський – дивляться прописку.

– Так, Україна – це і є мій дім.

Бачили ми дорогою і якутів у масках, і кавказців, і рускіх, і донецьких на блокпостах. Все долали з Божою поміччю та вірою. Як виявилося, у Пологах міст підірвали. А нам потрібно до Орехова. Довелося об’їжджати. Як тільки звернули ліворуч, натрапили на танки. Зупинилися. Я вийшов із машини і підняв руки. До мене одразу почали бігти солдати з автоматами. Тут я зрозумів, що зробив помилку. Кричу їм:

– Не стріляйте! Я цивільний! Я мирний житель. Просто помилився. Хотів у вас поцікавитися, чи правильно їду до Запоріжжя. Вони прибігли і наставили на нас дула автоматів.

Один із росіян обійшов машину, подивився на тих, хто там сидів і сказав:

– Развєрнітєсь вот сюда – і ви виєдєтє.

Всі решта з автоматами теж відступили від нас.

Ми так і вчинили. Згодом дісталися Запоріжжя.

Потім були Дніпро, Чернівці. Знову за короткий час – Рівне і ось Костопіль. Дмитро Федорович Шевчук запросив мене пожити у спортивному ліцеї, за що я йому щиро вдячний. Відчуваю, як тут душа починає позбуватися напруги. А то така скута була! Додому повертатися нема куди. Наш дім повністю зруйнований, будинок моєї мами – також.

Окупанти забрали в нас усе: майбутнє, перекреслили плани, мрії, здобутки, напрацювання, затишок і благополуччя… Загинуло так багато знайомих! Біль стискає серце до «не можу»! Постраждали невинні діти. За що? Крім життя у нас не залишилося нічого. Але життя – це і є найцінніше. Потрібно буде все розпочинати заново.

​Мама із сестрою, дякувати Богові, евакуювалися з міста.

…Зараз Маріуполь – місто-герой і місто-привид, душу якого катували і палили на очах у власних дітей. А раніше воно було нам колискою і домом. У ньому я народився і прожив усе життя. Сюди я повертався з усіх змагань. Куди повертатимуся з перемогою?

Зізнаюся, сьогодні важко погодитися на статус переселенця. Не розумію його. Та й навіщо він мені? Тому й не приймаю. Бо я нікуди не переселявся. Я на своїй землі».

Олена МЕДВЕДЄВА, м. Костопіль

Світлини надані Ігорем ГОДЛЕВСЬКИМ