Саме життя вийде назустріч після перемоги над страхом

Діліться корисною інформацією з друзями:

Як це – опинитися в густому пилу, який наповнив будинок після потужного вибуху? А потім, коли трохи розвидніло, побачити лише черевики своєї дитини на тому місці, де стояв син?

Як це – усю їжу віддавати дітям. А потім, коли потрібно пробігти якихось два кілометри, щоб врятувати власне життя, не мати сили? Як це – відшукати у собі такий внутрішній ресурс, про існування якого навіть не підозрювала? Як це – налагодити стосунки з чоловіком під час війни, коли у мирний час ви розлучилися?

7 днів у ТелеграміСвіжі новини для тих, у кого мало часу

Новини які не потрапили на сайт ми розміщуємо в Телеграмі

Про все це – з людиною, яка перемогла себе, пережила п’ять реальних див протягом одного місяця та всією душею вірить у перемогу ЗСУ. Її ім’я – Юлія Опанасенко. Вона родом із Попасної, що на Луганщині, матір двох синів. Старшому Давиду 9 років, молодшому Олександру 4 роки. Старший – особлива дитина.

Ось історія Юлії Опанасенко, записана з її слів:

«У нас війна розпочалася на світанні 24 лютого з дуже гучного вибуху неподалік будинку. Я подумала, що постріляють, як у 2014-му, та й притихнуть. Хоча тоді теж потрапляла під обстріл. Але сталося зовсім інакше. Про початок повномасштабного вторгнення росіян на територію України нас повідомляли заздалегідь. За кілька днів до цього на вокзалі в Попасній вже навіть стояв евакуаційний потяг. Та люди не спішили виїжджати. Ніхто не хотів залишати свої будинки. Вокзал був порожнім. Минув один тиждень, другий, третій… Обстріли не припинялися. А їхати вже нема з ким і нема як. Стало дуже небезпечно пересуватися містом. Телефоную одному перевізникові, а він каже:

«Ми не поїдемо, бо не самовбивці. У вас снайпери і гради». Телефоную іншому (коли з’являлося покриття), а він мені: «Якщо хочете, то біжіть. Біжіть до того місця, про яке вам скажу, лише звідти зможу забрати».

Із початком повномасштабного вторгнення рф в Україну ми у своєму будинку переховуватися змоги не мали, бо в підвалі вода стояла по пояс. Звісно, трималися дому стільки, скільки могли. Це навіть врятувало життя нашому сусідові. Бо при черговому обстрілі йому поранило ногу. Він більше не міг стискати рану руками (це ж біль який!), волосся на голові став виривати. Мій чоловік наклав йому пояс (жгута у нас не було), а я поділилася знеболювальними. Ми розшукали водія з машиною і попросили його завезти пораненого до лікаря для надання медичної допомоги. На той момент сусід уже марив, не розумів, що з ним відбувається. Його відвезли до Бахмута. Там ногу ампутували, зате врятували життя. Зараз він живий.

Згодом ми перебралися до знайомих. Вони запросили, мовляв: «Ви так далеко від нас, приходьте». Ми тоді ще могли бігти вулицями, бо їх обстрілювали не часто. Чоловік Артем, з яким ми розлучилися до війни, прийшов до мене і сказав, що у такий важкий час він не може нас залишити одних. Став допомагати в усьому, турбуватися, і я почала вірити, що в нас усе буде гаразд.

У цьому будинку, де ми тулилися всі гуртом, на той час вже були польові умови. Навіть вбиральню з відром влаштували в кімнаті, бо на вулицю виходити було дуже-дуже небезпечно. Старший син пішов за стіну, а я в цей момент почула звук виходу ракети. Тут же пролунав потужний вибух. Усе почало тріщати, ламатися. Пилу в кімнаті з’явилося стільки, що нічого не могла бачити. Коли трохи розвиднілося, то мої очі втупилися в синові чоботи, у яких він був взутий. А дитини поруч не було. Відчула страшну паніку! Я кричала таким голосом, що себе не впізнавала. Волала диким криком. Від думки про те, що залишилася без дитини, почала вити… Прибіг чоловік, став щось казати… А я нічого не бачу, нічого не чую й нічого не розумію. Аж тут, коли розвіявся пил, перед нами з’явився син. Зовсім не ушкоджений. На лобі лише невеличка подряпинка. Він тримається за голову і виходить. Живий. Руки і ноги цілі. Пил повністю зникає… і ми бачимо… проїжджу частину. Півбудинку нема. Як він врятувався? Одному Богові відомо. Ми до Давида звертаємося, а він нас не чує. Чоловік став заспокоювати: «Не хвилюйся, зараз трішки подзвенить у вухах і перестане». Пройшло кілька хвилин, і син почав нас чути. А потім каже: «Мамо, я зробив так, як ти мене вчила. Як тільки почув сильний свист, закрив вуха руками і відкрив рот». Однак після цього випадку став заїкатися. Та згодом і це минуло.

Тепер нам терміново потрібно було шукати інше місце порятунку. Але куди бігти, коли так страшно, сил немає і постійно обстрілюють? Ми зібрали всі наші речі в пакет, вцілілі документи в окрему сумку і направилися до першого-ліпшого сховку. Це не було бомбосховище. Тому чоловік, який там вже довший час переховувався, переконував нас не залишатися.

Але нам не було куди іти. У це страшно повірити чи проказати вголос. Але моїй сім’ї, у двадцять першому сторіччі, на своїй землі, де ми всі народилися, не було притулку. Не було місця, де прихилити голови. Уявляєте глибину нашого відчаю, болю… І страх матері за життя дітей? Дикі беззахисність, безвихідь і страх, що лещатами тримав за горло.

Наступного дня облаштували лежаки, хоча місця було обмаль, адже ще чимало інших людей тут переховувалося. Щоб ви розуміли, це був зруйнований підвал розбомбленої двоповерхівки. Мій чоловік спав сидячи, щоб мені було більше місця. Він фактично понад місяць спав сидячи, бо завжди не вистачало місця для того, щоб лягти. Як Артем витримав, я не знаю.

О десятій вечора ми заснули. А вже о першій годині пролунав потужний гуркіт і на мене почало щось сипатися. Я, сонна, схопила дітей під руки і на колінах поповзла. В очах суцільна темрява. Повзла орієнтовно до дверей. За спиною на людей почали падати плити. Згодом виявили чимало травмованих. У кого розбиті голови, у кого поломані руки, ноги. Але найважливіше, що ніхто не загинув. Тоді ми ліхтариком посвітили на моє «ліжко». А над ним на арматурі висіла переламана навпіл бетонна плита. Вийшли на вулицю. Бачимо, що один снаряд вдарив у наш підвал. Застряг і не розірвався. Тоді ми зрозуміли, що нам потрібно виїжджати. Перед цією подією мій чоловік Артем двічі дивом врятувався і не загинув. Перший раз, коли вхідні двері поправляв, то при вибуху його винесло на вулицю. А другий раз, коли разом з іншими чоловіками ходив по воду. Снайпери на вулиці стріляли по них, але промахнулися.

Пам’ятаю, спілкуюся з мамою чоловіка, а вона запитує мене: «Чому ви не виїжджаєте?» А я боюся. Як можна ризикувати життям дітей? Щоб побігти, мені потрібно налаштуватися, а я не можу. Артем вмовляє бігти, бо вже півдня не стріляють, а я не можу. Не готова – і все. Тиждень збиралася з думками. Тут підходить старший син Давид і каже: «Мамо, біжимо». Це і стало моєю мотивацією. У мені ніби якась нова сила народилася.

Я сказала: «З Богом». І ми побігли. Півдороги минуло в тиші. За цей час чого тільки не надивилися! Тут половина ноги чиєїсь висить на паркані, тут люди мертві розкидані, прикриті шифером. Там усе розбомблено, згорілі будинки. Там – підбитий танк. Син кричить: «Дивіться, танк!» А ми його заспокоюємо: «Не кричи, будь ласка. Нас можуть почути снайпери». Ми боялися всього. Навіть хрускоту скла під ногами.

Мені було важко бігти, бо ж недоїдала. Усе дітям віддавала. Та й ті, хто міг би з нами поділитися продуктами, стали їх від нас ховати. Ще й таке треба було пережити. Але знайшлися добрі люди, які підгодовували.

Хоча й тут мій чоловік спромігся зробити мені ліжко із дошок. Один кінець поклав собі на коліна, інший припер до стіни. Ми з молодшим сином примостилися на них і так переночували. Старший, скрутившись калачиком, спав на стільчику. Рано-раненько ми виїхали. Їхали з Попасної до Донецької області. Утікали через Соледар. А вже потім втікали з Донецької області. Згодом опинилися в Дніпрі. А вже через два дні дісталися Рівненщини.

Тут ми стали потроху оживати. Ви просто не уявляєте, як це добре – поїсти гарячої, смачної їжі, помитися в теплій воді, зігрітися, лягти в ліжко, у якому чиста постіль, і солодко заснути.

Та сила, яка викресала в мені здатність мислити об’єктивно, рухатися під час обстрілів, коли ноги взагалі не слухалися, зібрати волю по крихтах, не чути трупного запаху навколо й вірити в перемогу життя… Саме вона відродила мою душу з попелу, краху й недовіри до себе самої, вирвала з пащі воєнного пекла і… оселилася в мені. Тепер щодня живу й відчуваю, яка я сильна! Зі мною раніше такого не було. Не можу поскаржитися на те, що була слабкодухою чи безхарактерною, ні. Але той потік нової внутрішньої сили, який прийшов до мене під час війни, додає впевненості, сили «битися» за своє, шукати, творити і, найдивніше, насолоджуватися життям.

Біда нас із чоловіком об’єднала. Він повернувся в сім’ю 24 лютого і більше нас не залишав. Казав, що зробить усе можливе і неможливе, аби ми врятувалися. І так сталося. Ходив під обстрілами по воду та їжу, облаштовував щоразу нам куточки в підвалах, щоб ми мали місця для сну. Якби не війна, я б не жила з ним. Але ось це горе народило нашу сім’ю вдруге. Виявляється, що й таке буває.

Артем постійно з дітьми. А з ними досить нелегко, бо дуже вже хлопці активні. Звичайно, були причини для розірвання стосунків перед війною. Та тепер чоловік їх всі усунув.

Деякий час пожили на Рівненщині, а тепер перебралися до Києва. Артем влаштувався на роботу. Ми винаймаємо «убиту-преубиту» квартиру на необмежений термін, у якій потрібно робити ремонт. Я не працюю, бо ж хлопці вдома: старший на дистанційному навчанні, а молодший в садок не ходить. Потроху даю раду нашому помешканню, готую їсти і чекаю чоловіка з роботи. Ми обоє змінилися. У нас гарні стосунки, він прекрасний батько. Зрозумійте мене правильно, я не ідеалізую життя. Але я вірю в це життя і маю силу його змінювати.

Мені двадцять п’ять років. До війни я купила собі будинок у Попасній. Мама, звісно, допомогла. Але я мала власний дім, город, роботу, народила двох дітей, яких люблю безмежно і про яких завжди піклуюся. Ви ж пам’ятаєте, що старшенький у мене особливий. Життя налагоджувалося. Але сталося те, що навіть у найжахливішому сні не присниться. Будинок зруйнований і життя на волосині. І чого найзлішому ворогові не побажаєш – прихід війни. Але саме тоді з’являється нове розуміння (коли немає ніякої стабільності) – у вас є ви!

Мотивація – це рух нашої думки до рішення, після якого народжується сила. Вона ніби стоїть за ворітьми і чекає на це. Виходить, що сама мотивація у своїй суті – це перемога над страхом. Він зникає навіть як почуття, коли ти впевнений (або не зовсім упевнений) і стартуєш. Але тільки ти, а не хтось інший…

Завжди варто давати собі шанс спробувати. А далі саме життя вийде тобі назустріч. Принаймні, так сталося у мене».

Олена МЕДВЕДЄВА Київ-Рівне