Рівненщина – маленька Європа та щось з області фантастики, вважає Тетяна Власова, яка релокувала свій бізнес з Харківщини.
Минулого тижня очільник області Віталій Коваль знову поспілкувався з представниками бізнесу Рівненщини. Знову, бо з початку воєнного стану це вже 17-та зустріч, під час якої обговорювали державні програми підтримки підприємств, розвитку експортного потенціалу регіону, продовольчої безпеки, підготовки кадрів відповідно до потреб ринку праці та інші питання.
– Разом з місцевим та релокованим бізнесом підсумували рік, – каже начальник Рівненської ОВА Віталій КОВАЛЬ. – Обговорили нові можливості та грантові програми для підтримки підприємств. Наприклад, в області успішно продовжує реалізовуватися державна програма «Доступні кредити 5-7-9%». На сьогодні завдяки їй на Рівненщині видано кредитів на суму 4,5 млрд грн. І, що важливо, 2,1 млрд грн – під час воєнного стану. Нам разом вдалося підняти економіку Рівненщини, адаптувати її до нових реалій. Зараз кожен працює на Перемогу. Підтримує військових, переселенців та мешканців регіонів, постраждалих внаслідок бойових дій. Адже разом – ми сила, яку не здолати!
Наскільки реальною і дієвою виявилася підтримка релокованого бізнесу, на прикладі свого підприємства продемонструвала Тетяна ВЛАСОВА, котра перевезла своє швейне виробництво з Харківщини на Рівненщину:
«До речі, такі зустрічі Віталій Коваль з березня проводить регулярно. Навіть не можу словами передати, який це потужний стимул для бізнесу, коли голова ОДА просто і доступно розповідає про ситуацію в регіоні, кожного разу не забуває поцікавитися: «А які у вас проблеми?» З якихось питань радить звернутися до заступника A, з інших – до заступника Б. І робить це не про людське око. Тож в кожному конкретному випадку є можливість вирішити свою проблему протягом 1-2 днів. (Ірині Гусаровій і Сергію Гембергу – персональна подяка за підтримку).
Для мене особисто таке функціонування ОДА – це щось із області фантастики. Ну не бачила я такого в себе на Харківщині! Питання щодо релокації в Рівне частини неокупованого бізнесу ми вирішили в квітні. Цьому сприяли наші клієнти і волонтери. «Таня, нам потрібно. Зроби, бо ти бачиш, що в нас нічого нема, – тільки й чула з усіх-усюд, – Ти бачила, яку фігню продають…Ти ж знаєш як!» Знала, знаю, вмію. Але сил на той момент не було ніяких і ні на що, бо 24/7 часу забирала волонтерська робота (фури, їжа, ліки…). Всі ключові колеги воюють, майже 90% робітників нашого підприємства евакуювалися в Європу ще на початку війни, бо у Харкові страшно що творилося. Липці – в окупації, батьки – в окупації, обладнання – в окупації… Я нічого не хотіла вирішувати, просто було єдине бажання – забитися десь далеко в куточок, і щоб мене ніхто не чіпав… крім волонтерів.
Хочу сказати, що в Рівному волонтерська підтримка працювала на вищому рівні з перших днів війни. Народний дім і Дмитро МАКСИМЧУК – перші, до кого я пішла, коли приїхала до Рівного, буквально на наступний день. Стільки підтримки! Стільки поваги і розуміння… Володимир ШИШКІН, Тетяна МЕЛЬНИЧУК – справжні бійці та підтримка для хлопців. Душа ж волонтерського Рівного – Вікторія ШИНКАРЕНКО – строга спочатку, але така небайдужа й чарівна берегиня українського війська.
Питання щодо переїзду вирішила не я, а мій чоловік, Діана КУШНИРУК і Лара ЗЕЛІНСЬКА, яка стала для нас тут, у Рівному, янголом-охоронцем. А ще – неймовірний Дмитро СОЛОМЧУК, який запропонував: «У мене є вільне помешкання. Тож працюйте, розвивайтеся. Мені від вас нічого не треба. Просто станьте на ноги». Я тоді дивилась на нього і думала: «Невже таке буває?»
Вже потім чоловік показав мені бігборди по Рівному і я зрозуміла, що так просто і душевно розмовляла зі справжнім нардепом. Назавжди запам’ятаю щирість цієї людини, коли кожного тижня він заходив до нас і радів збільшенню кількості обладнання і людей, крутив наші вироби в руках і казав: «Ну невже так класно в Україні роблять!» Я «прокинулася» десь у липні, після поїздки до Харкова. Коли чоловік мене витягнув на роботу і я просто сиділа і спостерігала за всім три дні. І то була б не я, якби після цього не почалась «революція». Все робилось не те і не так, як я люблю і намагалася робити завжди. Почала злитися, дуже злитися. Дала тиждень на усунення недоліків, далі – звільнення технолога.Окремо хочу сказати про моїх рівненських дівчаток, які працюють у нас. Вони стали для мене такою потужною підтримкою, такою опорою в усьому, справжнім колективом-родиною, про який я мріяла багато років. Після цього зрозуміла, що я жива, що багато знаю і багато зможу. А як каже моє оточення, якщо я почала йти, то всім скоро доведеться бігти.
І так, нам треба розвиватись. Питання переїзду ТОВ у Гощу в червні у мене вирішилося за 4 години: о 18-ій начальник ЦЗ дає мені номер телефона голови ОТГ, о 20.00 ми вже зустрічаємося з Миколою ПАНЧУКОМ і до 22.00 спілкуємося про всі проблеми, пріоритети та сподівання. О 22.00 одразу розумієш, що тут люди на своїх місцях. Децентралізація працює, якщо голова ОТГ усвідомлює, що його задача зробити свій регіон бізнесовим, працевлаштувати людей, які будуть сплачувати податки. Тоді громада буде міцною і сильною. Так ми почали працювати в Гощі. Неймовірний колектив! Один під одного ще підлаштовуємось, вчимося, але я знаю, що все буде добре. Петро ЗУБКЕВИЧ став для мене такою підтримкою в Гощі і таким взірцем людини з великим серцем, що важко передати словами.
З багатьох точок зору, для мене Рівненщина – маленька Європа: чітко, просто, прозоро і добродушно.
Це розповідь про мій маленький шлях у Рівному. Як бачите, у більшості це не про бізнес, а про людей, яких мені хочеться обійняти і дякувати їм усім серцем за підтримку у важкі моменти».
Як щиро зізналася Тетяна Власова, з першого знайомства Рівне не сподобалося їй. Напевне, далися взнаки стрес, збентеженість, утома. «Зараз, – стверджує вона, – Рівне для мене – це просто місто мрії. Такий собі взірець всього найкращого, що є в людях. Місто, де все для людей».
Світлана ПІКУЛА