Це вже зараз, коли більш-менш обжилися з чоловіком у Рівному, Яна Колмикова, згадуючи все пережите, усміхається. А тоді було не до сміху.
Приїхали в незнайоме місто близько другої ночі, вийшли з автобуса на безлюдній платформі зачиненого автовокзалу – ніде ні душі. Всередині – спустошення, зневіра, невизначеність. Подружжю Колмикових судилося вдруге, залишивши рідний Слов’янськ, шукати порятунку в чужому місті.
– Першого разу (це було 2014 року) ми рятувалися у Святогірську, де перебували впродовж 10 днів, допоки місто не звільнили від сепаратистів, – розповідає Яна. – А до того у Слов’янську три місяці страх що творилося: бомбили, не було ні світла, ні води…
А найбільше жінку вразили не так пережиті випробування, як до смішного безглузді драматичні події, свідком яких вона стала.
– Того дня, 12 квітня, у технікумі відкрили виставку фіалок, – розповідає Яна Колмикова. – А оскільки я дуже люблю квіти, то ми з чоловіком пішли туди. На центральну площу Слов’янська вийшли якраз тоді, коли захоплювали приміщення тодішньої міліції. Бачили, як (причепивши троси до КамАЗів) виривали решітки з вікон. Найбільше здивувало те, що всього десять чоловіків захопили адмінбудівлю. І їм ніхто навіть не намагався чинити опір! Думала, з Києва пришлють кілька автобусів з «беркутівцями» і наведуть порядок. Але ж ні…
На виставку подружжя Колмикових так і не потрапило. Та й небезпечно було перебувати на площі, де господарювали озброєні люди. Коли поверталися на маршрутці додому, то в Яни градом сльози котилися.
– Я так злякалася, що ми опинимося під росією, – зізнається жінка, – що не могла стримати емоцій.
Не знаючи, що робити, Яна з Віктором просиділи у Слов’янську три місяці. А коли снаряди почали лягати зовсім поруч з їхнім будинком, вони вирішили виїхати у Святогірськ. На щастя через десять днів місто звільнили від сепаратистів і сім’я Колмикових повернулася додому. Життя поволі ввійшло в старе русло. Якось навіть «звикли» до війни. Хоча усвідомлювали, що десь поруч тривають бойові дії. А коли в лютому 2015 року сепаратисти бомбили Краматорськ, Яна Колмикова, споглядаючи вибухи снарядів з вікна своєї квартири, пережила новий стрес.
– Це було близько другої дня, – згадує жінка, з очей якої покотилися сльози. – Вам не передати, що творилося в душі. Здавалося б, усе найгірше позаду, адже був 2015 рік. І раптом такий масований обстріл! У Краматорську в мене було багато друзів і знайомих, які розповідали жахливі історії. Таке навіть страшно уявити, як біля садочка матері падали на діток, прикриваючи їх своїми тілами…
Не в силі вгамувати плач, Яна Колмикова перериває свою розповідь. А потім, взявши себе в руки, продовжує:
– У 2022-му все повторилося. Цього разу ми спершу не мали наміру залишати рідне місто. Але коли не стало світла, води і газу, залишилися фактично без елементарних умов життя, вирішили виїжджати. В інтернеті знайшли оголошення, що Рівне приймає переселенців, яких поселяє у гуртожитку. І ми наважилися…
Евакуацією мешканців Слов’янська займався мер. Людей вивозили волонтери з протестантської громади.
– Коли ми виїжджали з міста 1 червня, на всіх охочих евакуюватися не вистачало транспорту, – веде далі пані Яна. – На той час траса вже прострілювалася, тому людей вивозили невеликими мобільними групами. Дорогою маршрут постійно змінювався. То казали, що їдемо до Дніпра, а десь на півдорозі звернули на Покровськ. А вже там посадили на потяг до Львова, де нас зустріли волонтери. Звідти, купивши квитки, ми вирушили до Рівного.
Пригоди подружжя Колмикових на цьому не скінчилися. У Рівне Яна з Віктором приїхали, коли вже давно розпочалася комендантська година.
– Автовокзал зачинений, ніде ані душі, – каже жінка. – Подзвонили в адміністрацію. І, хоча на годиннику було близько другої ночі, як не дивно, там відразу відповіли на дзвінок. Пояснили, куди нам їхати, навіть таксі викликали. Не менш приємно подружжя біженців було вражене привітністю Зої В’ячеславівни Самкової, котра гостинно зустріла їх у гуртожитку на Відінській і поселила в номер.
Це була перша від початку війни ніч, коли подружжя Колмикових спокійно спало майже до дев’ятої ранку. А коли встали, першим ділом вийшли оглянути місто, купити щось поїсти. Подалися подивитися на вокзал, куди приїхали вночі. Звідти завернули на ринок «Андріївський», що поруч. Зайшли у «Чудницькі ковбаси».
– Попросили зважити нам дві сардельки, – розповідає пані Яна. – У кишені останніх сто гривень було. Продавець за прилавком (це вже пізніше ми познайомилися з Аллою Кузьмич і дізналися, що вона власниця цієї торгової точки) відразу «вичислила» нас. Вочевидь, за вимовою. Отож запитала, звідки ми. А коли дізналася, що приїхали зі Слов’янська, не взяла з нас грошей за сардельки. Я була неабияк спантеличена, а пані Алла заспокоїла: «Та не хвилюйтеся ви, беріть і їжте на здоров’я».
Власниця «Чудницьких ковбас» давала подружжю Колмикових безкоштовно м’ясопродукти ще два наступних дні.
– Знали б ви, як нам із чоловіком було соромно перед пані Аллою, – зізнається жінка. – Ми дорослі, здорові люди опинилися в такій незручній ситуації.
А через три дні, коли пішов дощ, Яна з Віктором вирішили пошукати дешеву парасольку. Зайшли в бутік, що поруч із «Чудницькими ковбасами», де познайомилися з Іриною Миколаївною Дем’янчук.
– Вона (по суті) взяла нас під опіку і досі допомагає і харчами, і слушними порадами, – каже пані Яна. – Скажу відверто: лише завдяки Ірині Миколаївні ми цього літа скуштували фрукти. Коли на перших порах у нас в кишені вітер гуляв, вона давала нам хліб, молоко, всілякі продукти. Дуже щедра жінка.
А невдовзі у подружжя Колмикових виникла несподівана проблема: коли вони прийшли до ЦНАПу оформити довідку, то виявилося, що в паспортах не вклеєні фотографії.
– І що ви думаєте? Ми пішли в міграційну службу, де пояснили свою ситуацію, – веде далі Яна Колмикова. – І начальниця Рівненського міського відділу міграційної служби Людмила Петняк пішла нам назустріч. У наші паспорти вклеїли фото. Це було дуже зворушливо, бо не чекали такого людяного ставлення до себе. Потім нам дуже швидко, за три дні, зробили довідку ВПО.
З добродушністю рівнян подружжя Колмикових стикається мало не на кожному кроці. Ось буквально й цими днями пішли в бібліотеку, щоб взяти книжки для читання. Працівниця на рецепції оформила їм читацькі квитки, а тоді несподівано запитала: «А у вас є їжа?»
– Неймовірно, – не приховує подиву Яна Колмикова. – Зовсім незнайома людина. Почала цікавитися, чи знаємо, де знаходяться пункти допомоги для внутрішньо переміщених людей. Я в захваті від рівнян, як і від міста в цілому. У Рівному надзвичайно затишні вулиці і багато дерев. У вас білки ходять по вулиці так, як у нас кішки. Якось присіли з чоловіком на лавочці. Аж бачимо, білочка стрибає. Призупинилася, глянула на нас, наче питаючи: «У вас усе добре?» І побігла у справах далі. Мені дуже подобається Рівне. Воно надзвичайно спокійне, неймовірно лагідне і нагадує моє дитинство.
Яна Колмикова зізналася: якщо буде нагода тут залишитися, вона з чоловіком оселилися б жити у Рівному. Так припало їм до душі місто.
Василь ГЕРУС