fbpx

Філософські роздуми в окопах, записані у бойовому блокноті

Діліться інформацією з друзями:

Сучасний український вояк… Хто він? Чим живе? Що думає? Як оцінює ситуацію? Чи мислить про глобальні сучасні проблеми – війни, миру, життя, смерті? Які порухи душі керують діями та вчинками у важкі для країни часи? Чи змінюється його світогляд?

На ці непрості запитання мене наштовхнула випадкова зустріч з одним із моїх давніх знайомих, військовим-парамедиком (за відомих причин його прізвище та ім’я свідомо не оприлюднюю), котрий на час нашої розмови перебував у короткостроковій відпустці в рідному місті. Колись, ще у 2016-му році, я брала в нього інтерв’ю для місцевої газети як у вояка, котрий із перших днів російської агресії захищав Україну. Тоді його розповідь виявилася настільки цікавою, щирою, пізнавальною, що на цьому наше спілкування не припинилося і я написала ще й нарис «Позивний Шустрий», де повідала про його бойові будні та міцну чоловічу армійську дружбу. Пізніше, з дозволу військового, використала його оповідь (а він воював на Луганщині в гарячих точках) у своїй художній книзі «Серце на ниточці».

Шустрий знову пішов на війну

Минуло шість років. Років складних і важких для України. І ось трапилася нагода знову зустрітися з цією ж людиною. Тепер я бачу перед собою змужнілого, загартованого в боях вояка. Наша зустріч тепла, а розмова – невимушена, як у давніх добрих знайомих. З його розповіді дізнаюся, що він знову пішов на війну, хоча міг би на цей раз призову уникнути. Адже має тепер аж трійко дітей! На мої численні запитання Шустрий (справжнє ім’я просив не оприлюднювати за відомих причин – війна ще не закінчилась!) люб’язно задовольнив мою допитливість і навіть довірив деякі свої записи зі свого «Бойового блокнота». Пояснив, що це не є щоденник. Мовляв, там, на передовій, немає часу для епістолярних вправлянь. Але час від часу щось спонукає взятися за перо та написати про те, що турбує. Вилити на папір почуття, що нуртують і просяться назовні. Бо війна примушує не лише громити ворога, а й думати і робити життєво необхідні висновки:

«Чому я тут? Певне, тому, що я хочу тут бути! Важко собі в тому зізнаватись! Але я тут лише тому, що я хочу тут бути! Не лише тому, що я захищаю своїх діточок, не для захисту кожного з вас! Для себе! Я вже завтра міг би бути вдома… Але ніколи і ніде я вже не буду аж таким важливим!»

Тобто чоловік розуміє свою значущість у боротьбі з ворогом, свою визвольну приналежність до всенародної біди.На противагу цим моїм думкам виникли зовсім інші «картинки»: деякі молодики, намагаючись уникнути військового призову, встигли виїхати за кордон і почуваються там комфортно. Але це на їхній совісті!

Війна змусила подивитися на все іншими очима

Є люди (і їх немало), котрі просто не уявляють свого життя без активної власної діяльності, спрямованої на боротьбу з ворогом. Мій давній знайомий мені розповів про прецедентний випадок, який трапився в його частині. Один із його побратимів отримав у бою важке поранення ноги. Як наслідок – ампутація ступні. Звісно, в таких випадках людей з подібними травмами лікують, протезують і демобілізують.

«Яке ж було наше здивування, – продовжує Шустрий, – коли за пів року ми побачили свого побратима знову в розташуванні нашого батальйону! Постає питання, що керувало ним? Яка така сила примусила кинутися знову в пекло під назвою війна?»

Зробивши велику паузу, продовжив: «Мабуть, почуттями, які невідомі нашим ворогам. Це – справжній патріотизм. Не в гаслах, не у надутому звеличенні своїх ефемерних досягнень, а у любові до своєї землі, людей, родини, домівки. Окрім цього ми маємо національну честь, звитяжну історію боротьби за свободу попередніх поколінь. Наразі українці ведуть справедливу та визвольну війну. А за що воюють росіяни?»

Його міркування-роздуми допомогли мені зрозуміти порив його душі, адже відомо, що війна майже завжди викликає в людини нове бачення звичних речей і вчинків, загострює почуття і навіть відкриває шлюзи нових можливостей. А ще війна розкриває, як гнійник, окремі недоліки й помилки, які в мирному житті були непомітними. Наприклад, ставлення до тебе інших людей.

Мій співрозмовник переводить погляд кудись вдалину, робить помітну паузу і схвильовано промовляє: «Пам’ятаєте, у народі побутує така приказка: «Я б з тобою у розвідку не пішов». Задумливо продовжує: «На війні армійська дружба є своєрідним лакмусовим папером – «хто є хто». Недарма в Україні здавна, ще за козаків, своїх товаришів по службі називали побратимами. Тобто «брат» – це найближчий родич». А «Бойовий блокнот» Шустрого доповнює його судження: «Тут, на війні, я зробив ще один висновок: війна дає тобі ще одну родину, ще одне життя. Кльово! Я проживаю два життя, я маю дві родини, я щасливий! Я робив і роблю речі, недоступні багатьом. Я не маю певних гальм, обумовлених обмеженнями страху… Я – вільний! Я – чоловік! Я люблю своє життя! Люблю свої родини!»

Життя парамедика стало його великим дослідженням

Як показала практика, панівним фактором перемоги над ворогом у війні є мотиваційна суть вояка-захисника, його патріотичні почуття, моральний настрій та військовий дух, з яким він свідомо йде до бою. Ці почуття – священні. Вони спроможні налаштувати людину на героїчні вчинки. На такі дії, що в мирному житті вони можуть і не виявлятися.

А ще, на мою думку, інтелект воїна та його фахова підготовка в сучасній війні відіграють значну роль.

Знання основ і тонкощів новітніх технологій, комп’ютерна грамотність, володіння іноземними мовами, уміння аналітично мислити і робити висновки – все це є запорукою успіху й перемоги над ворогом. І, як підтвердження моїх думок, почула слова Шустрого: «У 2016 році я проходив навчання як парамедик, де інструкторами були досвідчені британські вояки. Тоді мені ці заняття дали багато знань. Там я отримав навички першої медичної допомоги, котрі потім мені ой як знадобилися! Саме тоді я зрозумів, як важливо знати іноземні мови. Доброзичливе ставлення інструкторів-британців до нас, а наше шанобливе ставлення до них сприяло плідній співпраці та дружньому незабутньому спілкуванню. Ми швидко подолали мовний бар’єр і незабаром почали розуміти одне одного».

Переглядаючи записи «Бойового блокнота», я натрапила на вислів: «Я знаю глибинну схему, яку люди заперечують на словах навіть якщо подумки її поділяють. Кажуть, що прагнуть безпеки й спокою – стану, який називають миром. Та, не зважаючи на сказане, сіють зерна заворушень, насилля. А знайшовши спокійну безпеку, корчаться в ній. «Як це нудно», – вирішують вони. Гляньте на них зараз…» (Френк Герберт).

І я подумала: «І навіть там вояк знаходить час для розумного читання. Або, можливо, краще сказати – читання розумних книжок і навчання. Я не маю на увазі лише навчання військовому мистецтву, або, як у нашому випадку – медичній справі. Тут все глибше й серйозніше: «Моє життя – це велике дослідження. Це дослідження мною моїх можливостей. Можливостей вчитися. Можливостей, якщо й мати проблеми, то з успіхом їх вирішувати. Вміти аналізувати власні помилки у вирішенні часом створеної мною проблеми й вжиття певних заходів для неповторення помилок. Життя варте спостереження і вивчення»!

Ось так мислить сучасний український вояк. Сувора воєнна дійсність і… глибокі філософські роздуми. Ознайомившись із записами, зробленими парамедиком там, у горнилі війни, я зрозуміла його щирий наратив. Бо нормальна людина, котра кожного дня може зіткнутися зі смертю, гостро відчуває усі принади життя, цінує кожну його мить, має сміливі й чіткі цілі.

Кожна втрата – як смерть найближчого родича

Непомітно минули дні давно очікуваної відпустки і військовий знову повернувся на службу. Вдома залишаються вірна дружина та трійко діточок. Дні, проведені з сім’єю, хоча й були максимально заповнені приємними подіями, відвідинами родичів і друзів, веселими прогулянками з дитячим вереском і сміхом, але весь цей час вояка не покидала думка: «А як там на передовій? Як там мої побратими? Чи всі живі? Адже воюємо на небезпечній ділянці фронту. Одну свою сім’ю відвідав, тепер слід повертатися до іншої (посміхається)».Час нашої розмови добігає кінця і я, добре пам’ятаючи вираз з «Бойового блокнота» про важливість дружби на війні і про те, як Шустрий цінує це почуття, обережно запитую: «Скажи, а багато твоїх побратимів ще з тих часів (15-16-х років) зараз служать із тобою?» Доброзичливий погляд чоловіка змінюється, вираз обличчя суворішає:

– О, про це говорити непросто. Війна нас об’єднала, спаяла в єдину силу, в єдиний організм. І біль втрат ми переживаємо, як смерть найближчого родича. Цей стан важко передати словами. Вже пішли з життя деякі мої побратими. Бурий загинув під Черніговом у перші дні повномасштабної війни. Служив у складі ТрО. Зомбі помер від поранень у 2017 році. Але я щасливий тим, що наразі перебуваю на передових ділянках фронту з такими вірними й надійними товаришами по службі – з лікарем (псевдо – Шанс) і військовим санітаром (псевдо Псих), з якими служив ще у 2016 році. Та й за нових часів придбав ще побратимів. Це моя армійська сім’я. А в справжній сім’ї, як відомо, завжди є довіра та взаємовиручка. А на війні це – головне.

Аж ось пролунав по радіо сигнал повітряної тривоги, котрий перервав нашу бесіду і ще раз нагадав нам про реальність, в якій ми, на жаль, мусимо жити.

Впевнена, кожен із нас може докласти усіх своїх зусиль, кожен українець може здійснити свій внесок у справу перемоги над ворогом. Бо лише від нас залежить, чи надалі буде існувати країна під назвою «Україна», чи житимуть наші діти у добробуті і чи будуть вільними й незалежними. Але доля України більшою мірою вершиться на полі бою. І добувають перемогу ціною свого життя українські чоловіки й зовсім молоді хлопці – захисники великої незламної країни. Тож вклонимося їм на знак подяки за відвагу, мужність. За кожен новий день! Дякуємо вам, захисники й захисниці! За те, що ви у нас є!

Слава Україні!Героям слава!

Віра МЕЛЬНИКОВА