Волонтер вивіз з найнебезпечніших районів більше півсотні людей

Діліться корисною інформацією з друзями:

Працюючи у сфері торгівлі, Сергій Бегей уже не раз об’їздив всю Україну. А відколи почалася війна, він ледь не щодня сідає в машину і вирушає у найнебезпечніші прифронтові райони. Все заради того, щоб вивезти звідти людей. Зазвичай зовсім незнайомих.

Навіть коли вирушає у відрядження по роботі, завжди кладе в багажник автомобіля щось із гуманітарної допомоги.

7 днів у ТелеграміСвіжі новини для тих, у кого мало часу

Новини які не потрапили на сайт ми розміщуємо в Телеграмі

У яких «гарячих» точках волонтеру довелося побувати і скількох людей вдалося вивезти у безпечне місце? Що найважче в дорозі та як складаються стосунки з врятованими біженцями? Про це та інше Сергій у відвертій розмові розповів журналістці.

  1. Почалося все з перших днів війни
  2. «В житті не подумала б, що хтось приїде…»
  3. Рекорд: сім пасажирів, не рахуючи водія
  4. Квартира перетворилася на хаб для біженців
  5. Спали всюди – і в коридорі і на кухні
  6. Три коти та чотири собаки
  7. Дружина заслуговує на орден
  8. Порятунок увінчався освідченням у коханні

Почалося все з перших днів війни

– Сергію, що спонукало, ризикуючи життям, їхати до лінії фронту і рятувати біженців?

Сергій Бегей з товаришем Валентином перед поїздкою

– У мене багато знайомих по волонтерству ще з 2014 року. Тому, мабуть, саме через це вже 24 лютого, відразу після повномасштабного нападу росії – надходили дзвінки. Безліч прохань, повідомлень… Почалося все з Харкова, потім були Чернігів, Суми, Київ. І далі поетапно в силу того, як розвивалися бойові дії.

З однодумцями (нас було четверо і чотири автомобілі – 2 буси і два легковики) складали маршрути. Намагалися максимально швидко евакуювати людей за всіма запитами та повідомленнями. Я «закривав» маршрути з Чернігівщини, Сумщини та Києва. Було дуже важко, бо точилися запеклі бої в районі Ірпеня – Бучі – Бородянки і було складно логістично добратися за безпечним маршрутом. Ми їхали з Новоград-Волинського у бік Вінниці через Сквиру на Білу Церкву. І так добиралися до Києва, звідки виїжджали на безпечну ділянку до Чернігівської області. У нас тоді такий рейс тривав два з половиною дні. Я особисто перевіз десь до півсотні людей.

– Пам’ятаєш перших, кому допоміг?

– Так, це був мій знайомий Ігор із Сум, батьки якого залишилися в окупованому орками селі. Він до останнього не хотів виїжджати. Але коли стало дуже «гаряче» (а в нього двоє дітей, хлопчиків), вони з дружиною і ще двома сімейними парами на автомобілях зуміли виїхати до Києва. Там ми зустрілися. А вже звідти вирушили до Рівного. Я звернувся за допомогою в наш драмтеатр (там з перших днів війни працював один із волонтерських центрів, – ред.), де отримав контакти людей, які займаються поселенням біженців. Відтак частину вивезених поселив у себе, іншу – в гуртожиток. Їм було дуже важко, адже переживали за батьків, які не захотіли залишати рідні домівки.

До слова, більшість старших людей, з якими я зустрічався, і зараз не хочуть виїжджати. Я нещодавно був у Чернігівській області в селах, які пережили окупацію. Моторошна картина: зруйновані будинки без дахів, а деінде й без стін, замість скла у вікнах досі шторки. Взимку буде дуже страшна ситуація. Однак літні мешканці не хочуть виїжджати. Їм головне – щоб діти та внуки були у безпеці. «А ми вже пожили, – кажуть, – то нікуди не поїдемо…»

Це слайдшоу вимагає JavaScript.

Сім’ї з Сумщини були у нас першими. У той час дуже потужно допомагала «Шалена черепаха», майже безкоштовно перевозили. Мали люди якісь гроші – оплачували. Водії навіть не називали вартості проїзду. Немає коштів – можеш не платити. Довозили усіх до кордону, а там передавали волонтерам. Це був наш перший досвід. Дітей та жінок відправили за кордон, а хлопці, переночувавши, поверталися назад.

Слава Богу, що батьки Ігоря вийшли з окупації, коли відступали орки з Сумщини. Він їх забрав до себе в Суми, а дружина з дітьми і досі за кордоном. Вони так і не побороли страх, переживають за себе, своїх дітей. Думаю, що жінки і діти, які побули в пеклі війни, ще не скоро повернуться.

«В житті не подумала б, що хтось приїде…»

– Яка з поїздок запам’яталося, як кажуть, на все життя?

– Коли їхав до Києва, в район, ближчий до Варшавської траси, Гостомеля, Ірпеня і Бучі. Подзвонив товариш (так склалося, що він ще до війни був за кордоном) і попросив вивезти його сім’ю – дітей і дружину. Ми домовилися, що волонтери підвезуть їх ближче до Києва, до торгового центру «Лавина». Я телефоную їм, кажу, що вже в Києві, зараз за ними під’їду. І тут неподалік великий «приліт». Вибухи, пожежа… Я навіть відео зняв. Телефонує ця жінка і запитує: «Ну ти, напевно, вже не приїдеш? У нас тут бомблять». Я ж їду і чую в телефоні, що вона в істериці… Коли та жінка побачила мене, в неї в одне змішалися істеричний сміх і плач. Вона кинулася мені на груди: «В житті не подумала б, що хтось приїде». Я не знав, як себе поводити. До того ще ніколи не траплялося бачити вияв таких емоцій… Їхав і все мовчки переварював.

Довіз їх до Рівного. Тут всіх помили й нагодували, а потім з іншими волонтерами відправили до кордону. Зараз вони у безпеці.

Тетяна Кучіна з Київщини, якій Сергій допоміг в перші дні повномасштабної війни спочатку вибратися з-під обстрілів в Рівне, а пізніше переправив в Німеччину, згадує:

– Просто захоплююсь Сергієм, який же він молодчина!
У Німеччині ми поселилися нормально. Донька вже пішла до школи, я з Річчі (собака – авт.) вдома, отримую допомогу, так … як всі, в принципі.
Повертатися додому поки не плануємо… Я тільки почала відходити від пережитого, ще не готова їхати назад…
Навіть не знаю, як передати емоції. Важко згадувати… Біль. Сльози… Страх…. Сергій тоді і сам все бачив…
Усю дорогу до Німеччини плакала, не могла заспокоїтися. Одне в голові – чому та за що це нам?.. Вибачте, знову плачу…
Сергієві мільйонний раз дякую, він просто ангел для нас!
Я знаю, що ми переможемо, і все буде добре!

– А бувало, що домовився, приїхав, а людей нема?

Було й таке. Домовилися забрати сім’ю з Чернігова. А там чи не всі мости в області були повністю підірвані. В один період, щоб евакуйовувати, взагалі неможливо було доїхати. А йти пішки – небезпечно, бо дорога повністю прострілювалася. Багато людей загинуло на ній. Якось нас попросили вивезти у Київ одну сім’ю. Але поки ми добралися до місця, вони телефонують і кажуть, що вже під’їжджають до Києва. Виявилося, не до тих волонтерів сіли. Нічого дивного, бо там маса людей, море транспорту – легковики, буси, автобуси… Всі включилися допомагати вивозити людей. Було, що навіть у черзі доводилося стояти. Мій товариш добу прочекав, щоб забрати біженців з Київщини. Потік був божевільний. Це дало змогу багато людей врятувати.

Та, на жаль, чимало тих, хто не захотів виїжджати. Є ті, які пережили окупацію, а багато хто загинули. Був випадок, коли бабуся і дідусь на Київщині відмовилися їхати в безпечний регіон. Хоча їхній внук домовився з волонтерами, щоб їх вивезли. Старенькі в гаражі жили, але не хотіли покидати домівку. Вірніше те, що від неї залишилося. Адже будинок росіяни розбомбили дощенту. Волонтери приїжджали декілька разів, а вони просто не виходили. Слава Богу, це село вже звільнене.

Це слайдшоу вимагає JavaScript.

Рекорд: сім пасажирів, не рахуючи водія

– У тебе легкова машина. Скільки за раз людей доводилося перевозити?

– Мій, якщо можна так сказати, рекорд – семеро пасажирів, не рахуючи мене. Людьми не перебирали. Іноді їхали мінівеном. Залучали будь-який транспорт. Все, що могли. Дорога довга. Мінімум дві доби забирала. Ночували на півдорозі. Часто у Вінниці, адже комендантська година, та й втомлювалися. А зранку знову в дорогу, до Рівного. І вже звідти – або транзитом далі, або допомагали влаштовуватися у нас.

Квартира перетворилася на хаб для біженців

– А ви з дружиною приймали у себе біженців?

– За перші два місяці війни ми прихистили 75 людей. Після короткого відпочинку допомагав їм дістатися до кордону. А 25 людей, а з ними ще три коти і 4 собаки, проживало в нас три місяці. Хтось довше, хтось менше. У нас трикімнатна квартира. А ще сусід, який переїхав у село, безкоштовно віддав на цей час і свою двокімнатну квартиру.

Люди були абсолютно різного статку, статусу. Кожен зі своїми звичками. Але всі тоді були абсолютно однакові. Багато хто втратив майже все… Бувало, їхали день-другий і люди мовчали, в очах – порожнеча… Я намагався спілкуватися, розговорити, трішки заспокоїти. Було дещо складно і мені, і дружині, адже вона (як мій «зам») не менше спілкувалася з приїжджими, які перебували у дуже важкому психологічному стані. Але ми старалися якось розрадити їх.

Чоловіки, як правило, приїжджали разом з сім’ями. А потім, влаштувавши чи відправивши сім’ї далі, поверталися назад – на Сумщину, Чернігівщину, Київщину. Фактично жоден чоловік, з якими я спілкувався, не намагався виїхати за кордон чи залишитися в Рівному.

– Зараз, коли ЗСУ визволяє все більше і більше окупованих рашистами населених пунктів, біженці повертаються додому?

– Так. Лише кілька сімей з тих, кому ми допомогли, стовідсотково не будуть повертатися. Вони з Харкова із стертої з лиця землі Салтівки. Їм просто немає куди повертатися – їхнє житло знищене. І плюс дві сім’ї, одна з яких у Німеччині, інша – в Чехії. Жінки влаштувалися на роботу, діти пішли в школу і бажання повернутися у них точно немає. Бо немає куди – орки все розбомбили, все забрали. Роботи нема, житла нема, тому вони вирішили залишатися за кордоном.

Це слайдшоу вимагає JavaScript.

Спали всюди – і в коридорі і на кухні

Допоки Сергій їздив у прифронтові міста і села за людьми, що чекали на порятунок, всі клопоти по догляду за біженцями лягали на плечі його дружини Марини. Вона не приховує, що моментами було важко. Але жодного разу не пошкодувала, що взяла на себе таку ношу.

До нашої розмови з Сергієм долучилася його дружина Марина, яка весь час тихенько сиділа і слухала нашу бесіду.

– Як ви, Марино, поставилися до рішення Сергія допомогти потерпілим з евакуацією? Зрештою, нехай «забрав – привіз – відвіз». Але ж він і вам роботи підкинув.

– А питання – згідна чи ні – не стояло. Почалася війна, треба допомагати людям. Ми перебували в безпечній ситуації, у нас не було так трагічно і жахливо, як у наближених до бойових дій регіонах. Там же люди реально опинилися під обстрілами. Тому треба було допомогти, люди в біді.

Ми допомагали і допомагаємо безоплатно і ніколи не чекаємо подяки. Це нам у карму запишеться (посміхається, – авт.).

– Марино, а яка найбільша родина побувала у вас за цей час?

– Треба порахувати. Бабуся, дідусь, мама, тато, дочка, син з дружіною і дитиною, тітка з донькою, два коти і три собаки. Це родина з Київщини. До зустрічі вони були для нас чужими людьми, ми їх вперше побачили і познайомилися. А тепер вже дружимо.

Хоч і важко було, але жили дружно. Спали і на підлозі на матрацах, собаки з котами – разом з нами. Матраци розкладали всюди – і в коридорі і на кухні. Там, де був клаптик підлоги, клали матрац. Маленькі діти на подушках спали.

– Ті, хто у вас жив, допомагали вам?

– Я всім роботу роздавала (посміхається, – авт.). Одні мили посуд, інші відповідали за прибирання та прання. Готувати допомагали завжди. Але в нас була одна мета – щоб люди психологічно відпочили та розслабилися.

Три коти та чотири собаки

– Сергію, у вас в квартирі жило три коти і 4 собаки…

– Я обожнюю тварин. Але з ними часом набагато важче, ніж з людьми. Вони теж відчувають страх і налякані. В машині поводять себе по-різному. Було непросто, тому що постійно доводилося зупинятися. Ми не знали, коли вони захочуть у туалет. До слова, мало хто перевозили тварин у «переносках». Лише двох породистих котів з Київської області. Всіх інших люди хапали, як могли. Було дуже важко. У мене і зараз собачий і котячий корм у багажнику є. Ніхто ніколи котів і собак не кидав. Ми їх возили, тому що вони для людей, як члени їхніх сімей. Якщо забираєш сім’ю, то не кажеш, що кота чи собаку не повезеш. А три коти і 4 собаки жили у нас три місяці.

– А були такі сім’ї, які мали не одну собаку чи кота?

– Так, в однієї сім’ї було три собачки, маленькі такі – йоркширський тер’єр або чихуа-хуа. А одного разу двох котів віз. Собаки більш-менш переносять дорогу, вони засинають, з ними простіше. Коти ж невгамовні… (Сергій важко видихає – авт.) Коли везеш сім’ю з твариною, то дорога, як правило, займає більше часу. Таке враження, що людям не треба зупинок, не треба в туалет… А тут: «Давайте зупинимося, хай подихає, щоб не стало погано», «Давайте погодуємо»… Тому з домашніми тваринами було набагато довше їхати.

Це слайдшоу вимагає JavaScript.

Дружина заслуговує на орден

– Сергію, а ваші сини в Рівному чи ви їх вивезли?

– Нашому меншенькому дев’ять, а старшому – 14 років. Я маю родичів за кордоном, тож не було проблем, щоб дружина з синами поїхали до них. З першого дня війни родичі мало не кожну хвилину телефонували і наполягали: «Виїжджайте-виїжджайте». Та Марина вирішила, що без мене – нікуди. Це перше. А ще сказала, що буде допомагати по волонтерству. Скажу відверто: якби вони поїхали, було б набагато важче…

Дружині моїй треба точно орден дати. Тому що вона 24/7 рухалась тільки за маршрутом «кухонна плита – пральна машинка». І безперестанку – спілкування з біженцями, після якого вони наче оживали… Адже до того ці люди побачили стільки страшного… Втратили рідних, близьких, сусідів. Скільки на їхніх очах було розбомблено будинків… Це дуже велика трагедія.

– У вас, Марино двоє дітей, ваш батько живе з вами, а ви ще й чужих людей в своїй квартирі наважилися приймати. Це ж подвійне навантаження – і моральне, і фізичне.

– Діти сприймали все добре. Бо у нас – сім’я-рукавичка. Вони звикли, що в нас в домі купа людей. Ми часто приймаємо гостей. Або їздимо, і діти звикли до того, що можуть спати в інших місцях, або у нас хтось ночує. Для них це нормально. Вони у нас комунікабельні, і ми так само. Єдине, що не завжди встигали з ними вдосталь спілкуватися. Адже доводилося людей прийняти, приготувати їсти, поговорити, підтримати морально. Самому не було коли розслаблятися, завжди маєш тримати себе в руках. Якщо ти розкиснеш, то як зможеш допомогти людям, які приїхали з тих страшних місць?

Звичайно, намагалися надати їм більше уваги, що вони були в контакті з нами… Намагалися вберегти, щоб вони по-мінімуму дивились жахи війни. Щоправда, не завжди це вдається, тим паче  вберегти їх від Інтернету. Жені, старшому – вже чотирнадцять, він багато чого розуміє. Це молодшому, Матвієві, ще багато чого можна донести в ігровій формі. Але й він казав мені: «Мамо, росія – то погано, вона наш ворог».

А ось коли в нас з’являлися люди з дітьми, то в них з’являлася компанія, було з ким погратися, відволіктися. Адже нікуди не ходили, все закрито, одна «розвага» – бігати в бомбосховище. Біля нас в школі укриття, то як чули сирену – всі натовпом швиденько туди. З собаками, котами «пакувалися» і бігли.

– Марино, ви не захотіли виїжджати з дітьми за кордон. Чому? Адже на початку у всіх був сильний переляк і багато жінок з дітьми поїхали за кордон.

– Я не думаю, що мені було б там краще. Можливо, фізично, але морально, я б себе більше «згризала». Я б сиділа в телефоні, щоб бути з Сергієм на зв’язку. І думала б, як він тут… Навіть, якщо був би такий момент, що реально треба було б вивозити дітей, то, напевно, я б вивезла батька з дітьми, а сама все одно залишилася би тут. Адже, якщо Сергій тут, то і я маю бути в Україні.

Сергію, а крім тебе і дружини, в родині ще хтось займається волонтерством?

– Старша сестра Наталка, яка ще 2014 року заснувала в Іспанії благодійний фонд «Ланцюжок добра». Вона й мене зарядила доброчинством – цього не можна нав’язати. Волонтерство – не робота, не хобі… Це, напевно, просто сенс життя, поклик душі. Я отримую задоволення, коли бачу людей, які щиро вдячні за допомогу. А для Наталки волонтерство – це більше, ніж робота. Тому що їй набагато важче. Люди втомлюються від війни, яка реально розпочалася у 2014 році. А сестра безперестанку продовжує займатися благодійністю. Її приклад надихає мене. Ми постійно на зв’язку з нею, підтримуємо один одного. Сотні дзвінків, тисячі прохань про допомогу. Намагаємося максимально допомогти. Хоча, на жаль, не завжди вдається.

Порятунок увінчався освідченням у коханні

– Які приємні події сталися, відколи почалася війна?

– За цей період у нас народився один хлопчик (Сергій сміється, – авт.). Майбутня мама, Люба, була на восьмому місяці вагітності, коли ми її забрали з Києва. Власне, вона проживала з батьками у Мелітополі. Їй з мамою вдалося вирватися з окупації, а тато залишився там. До столиці її довезли інші волонтери. Ми ж транзитом через Рівне допомогли виїхати до Німеччини, де працює хірургом її двоюрідний брат. Там же і народився хлопчик.

А ще було освідчення в коханні. Він – з Прилук, вона – з Харкова. Після приїзду у Рівне Сергій запропонував Олені «руку і серце». Було багато днів народження, хоча ми їх і не святкували.

Замість епілога

– Сергій ви підтримуєте стосунки з тими, кого вивозив?

– Так, мені пишуть з Італії, Польщі, Німеччини. Вже минуло чимало часу після того, як ми всіх приймали. Зараз у нас живе лише одна сім’я. Всі вже роз’їхалися: хтось повернувся в Київ чи Чернігів, інші виїхали за кордон. Але й зараз зідзвонюємося, переписуємося. У дружини там вже подружки, діти спілкуються через соцмережі з ровесниками. Але є одна домовленість – після перемоги ми всі обов’язково зустрінемось. Всі пропонують в Рівному, яке так гарно прийняло їх у важку годину. Ми – лише «за» і з нетерпінням очікуємо зустрічі.

Спілкувалася Світлана ПІКУЛА

Наша довідка

Юлія Сергіївна ШИГОРЄВА, керівниця Головного управління Національної соціальної сервісної служби у Рівненській області:

– На Рівненщині в лютому, відразу на початку повномасштабної війни, голова Рівненської ОВА Віталій Коваль доручив нашому управлінню Національної соціальної сервісної служби зайнятися вирішенням усіх питань, які могли виникнути у людей, що прибували в нашу область. Йшлося про прийом, розселення, ведення реєстру внутрішньо переміщених осіб та житла для них, і багато інших питань. Була організована багатоканальна лінія, на яку телефонували біженці. Ми працювали і продовжуємо працювати у цілодобовому режимі. Люди, які їхали до нас, телефонували і просили зустріти їх та поселити. Ми працювали спільно з представниками ДСНС, поселяли біженців у гуртожитках, санаторіях, профілакторіях, які були визначенні для компактного проживання ВПО.

У випадку, якщо це була група осіб, то ми співпрацювали з ОВА з тих територій, де відбувалися воєнні дії. Біженців, що приїжджали централізовано – евакуаційними автобусами та потягами, на рівненському залізничному вокзалі зустрічали волонтери, спеціалісти Психологічної служби підтримки на чолі з Оленою Бобровською. Вони дуже допомагали – чергували на вокзалі, поїли людей чаєм, надавали їм психологічні консультації.

Було чимало людей, які зверталися до нас з пропозицією житла для переселенців, і ми їм допомагали розмішати свої пропозиції на сайті «Прихисток», з яким співпрацювали. Крім того, ми сформували і свою базу приватного житла, куди можна було поселити ВПО.

У перший місяць війни в нашу область приїжджало багато людей з Київської області (близько 20 тисяч), зараз здебільшого – з Донеччини та Луганщини. Загалом, згідно з нашою статистикою, через Рівненщину від початку війни пройшло більш як 79 тисяч біженців, 47 377 з яких знайшли тут тимчасовий прихисток.

Цей матеріал створено завдяки ГО «Інтерньюз-Україна» у межах програми «Український фонд швидкого реагування», яку втілює IREX за підтримки Державного департаменту США. Вміст є виключною відповідальністю газети «Сім днів» і не обов’язково відображає погляди Державного департаменту США та IREX.