Сьогодні Рівненщина попрощається з поетом Миколою Пшеничним

Діліться корисною інформацією з друзями:

Пішов за межу життя Микола Пшеничний… Вчора близько першої години дня відійшов за межу життя поет Микола Іванович Пшеничний.

Про це на своїй сторінці у Фейсбуці повідомив Микола Огородник.

Народився 19 липня 1954, село Молодаво Дубенського району Рівненської області — український поет, видавець, краєзнавець, громадський діяч.

Лауреат премій ім. Бориса Тена, Республіканської молодіжної премії Туви (Росія) в галузі літератури та мистецтва.

Автор поетичних книг:
• “Сьомий материк” (1982),
• “Межа” (1986),
• “Осторога” (1988),
• “Калиновый рушник” (Москва, 1989, у перекладах російською),
• “Душа” (2006) та ін.

Член Національної спілки письменників України з 1985 року.

У 2006 році Миколу Пшеничного відзначено обласною літературною премією ім. Валер’яна Поліщука за книгу «Душа». За результатами обласного конкурсу «Краща книга Рівненщини» у 2010 році це видання визнано кращим в номінації «Краща поетична збірка». У 2008-2009 роках вів авторську телепрограму «Краєзнавчі мандрівки з Миколою Пшеничним». Співавтор декількох альманахів, автор сотень публікацій.

Зринають в пам’яті Миколині слова зі збірки “Межа”:

Не біймося на межі стати
Вони то не для кволих путь
Як маєм людям що сказати
Бо люди ждуть, бо люди ждуть…

Він завжди мав що сказати людям. Нехай світлою і незгасною буде пам’ять про поета.
Щирі співчуття рідним і близьким покійного.

«Буду вічно молодим, бо з Молодава я…»

Теплими словом про свого Учителя відгукнулась на своїй сторінці у Фейсбуці відома рівнеська журналістка Валентина Романюк:

«Буду вічно молодим, бо з Молодава я…» …Коли 15-річною школяркою я вперше переступила поріг Дубенської міськрайонної газети «Червона зірка», щоб розпитати журналістів про те, як вони осягнули ази своєї професії – ще не знала, що зустріну там письменника і незадовго працюватиму поряд із ним.

Хто зна, чи щоденна рутина, у яку згодом довелося занурюватися і в якій було достатньо освоїти набір штампів, не відбила б у мене бажання бути журналісткою, якби не Микола Пшеничний.

Він був «тодішнім» – «сімдесятником», але абсолютно випереджав час – ходом думок і глибинними устремліннями. Із захопленням розповідав про будівництво Саяно-Шушенської ГЕС, де вдалося побувати в складі письменницької делегації, і про маленьку степову Туву, і про подорож до шевченківського Кос-Аралу… А ще про розкопки на Козацьких Могилах, про легендарних археологів Шумовського і Свєшнікова, про видатні родини, котрі походили із Дубна та околиць…

Насправді Його найбільшим захопленням були люди. Намагався підняти з небуття імена тих, хто незаслужено забутий, підтримати сучасників, у яких заіскрився талант літератора і краєзнавця. Невтомно працював як видавець, популяризуючи своїх земляків та їхні творчі доробки… Тягнув юнь до літстудій, розкривав їй очі, навчав основ піїтики, умінню дискутувати. Пам’ятаю, як до пізнього вечора тривала літературна дискусія в літстудії «Зміни», і Любі Пшеничній довелося вкладати спати донечок на стільцях…



Микола Іванович уникав вживання назви «Дубенський район» – завжди казав «Дубенщина». Лише коли почала глибше відкривати, нерідко з допомогою того ж таки Пшеничного, свою малу батьківщину, – зрозуміла, що мав на увазі не місто й села навколо нього, а розлогий край з прадавньою історією з величними і трагічними сторінками, з величезними багатовіковими пластами культури…

Пшеничний відкрив мені глибинну історію Південної Волині. Здатність щиро дивуватися і радіти речам і фактам, яких не помічали або до яких були абсолютно байдужими переважна більшість людей, була притаманна Йому упродовж усього життя.

Якось він показав мені кременецьку Божу гору, з її магічним грабовим лісом, дивовижною печерою, Святим джерелом і землянками пустельників. Неподалік гори, не розрахувавши сил, я гепнулася просто в Ікву (а то був жовтень). Але річка була по коліна, і щоб зігрітися, ми розпалили вогнище і «вчинили злочин проти радянської пропаганди» – посмажили сало, обгорнувши його стареньким номером «Червоної зірки»… Я тоді стільки наслухалася! І про Божу матір, котра лишила свій слід на горі, плачучи над понівеченим ордою краєм, і про вождя антів Божа, з іменем якого також може бути пов’язана етимологія Божої гори…

Його особистість була найяскравішою серед дубенських рухівців, завдяки його зусиллям вулиці Дубна промовляють до нас іменами видатних земляків. Одна з останніх титанічних справ стосувалася увічнення пам’яті жертв сталінського режиму, розстріляних у Дубенській в’язниці. Домагався цього всіма своїми силами – як просвітянин, українець, Людина честі й обов’язку.

Результатами кожної нашої зустрічі з Миколою Пшеничним були відкриття. Уміння дивуватися – величезний дар, який із часом втрачають багато людей. Він – не втратив. І щедро ділився цим даром з кожним із нас.
Вічна пам’ять Вам, Учителю.

Колектив редакції газети “7 днів” висловлює щирі співчуття рідним Миколи Пшеничного. Розуміємо, що ніякі слова нездатні загоїти рану втрати найріднішої людини. Лише час допоможе пережити непоправне горе… Вічна пам’ять і Царство небесне Миколі Івановичу, поезія якого назавжди залишиться з нами.

 

 

Постійно бути в курсі новин Вам допоможе Telegram-канал газети «7 днів»