У багатьох оселях, офісах і торгових закладах краю цю жінку знають в обличчя. Її привітна усмішка й чиста українська вимова милує слух не кожного, а дехто, бува, навіть насторожено реагує на її скриньку для пожертв. Та 72-річну пенсіонерку Софію Якимчук ніщо не зупиняє на обраній нею тернистій стежині добра і благої справи.
Жителі Малого Шпакова Рівненського району, в якому раніше не було церкви, якось надумали звести у своєму селі Божий храм. З кожної хати почали збирали кошти на будівництво, потім вирішили просити допомогу і в навколишніх селах. Спочатку для такої справи зголосилося семеро активістів, згодом залишилося троє, врешті-решт пожертви збирала одна лише Софія Якимчук.
– Бува, йдеш селом: пси брешуть, брами зачинені, на вулиці ні душі. Якось навіть моторошно. Та найстрашніше те, що серед людей немає єдності, бо той хоче українську, інший – російську церкву. Були й такі, що й собаками цькували,– розповідає жінка.– От і не витримали ті, що зі мною пожертви на церкву збирали. Та я їх не суджу, не кожному це під силу.
Загалом жінка присвятила благому ділу майже 18 років. Ходила по людях від хати до хати, збираючи копійка до копійки на будівництво малошпаківської церкви. Її старання високо оцінило духовенство. У квітні 2014 року Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет нагородив Софію Якимчук за заслуги з відродження духовності в Україні та утвердження помісної Української православної церкви орденом святої великомучениці Варвари.
Та найбільшою винагородою для неї стала подія в Малому Шпакові 2016 року – архієпископ Рівненський і Острозький Іларіон освятив новозбудовану Свято-Юріївську церкву. Відтоді пенсіонерка стала активною прихожанкою цього храму, де читає і співає у церковному хорі.
Здавалося б, живи і радій, та Софія Якимчук вирішила не залишати розпочату нею благодійну справу. Нині вона збирає пожертви на реставраційні роботи трьохсотлітньої Свято-Троїцької церкви, що в Басовому Куті.
Пенсіонерка зізнається, що за день страшенно втомлюється, але щиро радіє, що сили витратила на добре діло. Гроші регулярно приносить до церкви, там ними розраховуються з майстрами за виконану роботу.
Усвідомлення зробленого спонукає і дає сил на наступний день, аби знову й знову йти по людях. А як якась своя робота завадить вибратися на богоугодну «роботу», то журиться. Та й люди по навколишніх селах починають турбуватися: чому давно до них не приїздила?
Крім того що Софія Якимчук збирає пожертви, вона несе в народ слово Боже, розповідає людям житіє святих, про походження того чи іншого церковного свята. На Новий рік йде зі щирими побажаннями, а на коляди – з колядкою.
Жінка вважає, що в кожної людини є три матері: Матір Божа, яка своїм омофором допомагає в усяких бідах, при захворюваннях; друга мати – та, що народила, а третя ненька – Україна. Усіх їх треба шанувати і любити. І не тільки на словах, а й усім серцем, самовіддано.
Оксана ПИЦЬКА