Хочеш перевірити себе на силу і витривалість – йди в гори. Хочеш відчути свободу і єднання з природою, брати відповідальність за свої дії – йди в гори. Хочеш знати рівень свої стресостійкості і психологічної витривалості – йди в гори.
Гора Хом’як (1542 м) над рівнем моря — мальовнича ґорґанська вершина, популярний пункт у пішохідних мандрівках. На годиннику 10-30. Наша команда – відчайдухи новачки в гірському туризмі – 2 сім’ї, по двоє дітей, які реально ніколи не піднімались на вершини в горах, (стежки Довбуша і Маковиця не рахуються) проте в очах вогник запалу і азарту. А незвіданість так і манить.
Карпатська магія
Карпатська природа відразу зачаровує своєю природою. Пройшовши кілька метрів нашим маршрутом, а його протяжність 5,4 кілометри гірськими стежками, різної складності знаходимо перші грибочки. Справжні карпатські опеньки, тут і білі гриби, лисички і червонолиці мухомори. Шлях Землянистий з переплетеним корінням дерев, скелясто-кам’янисті, місцями важко-прохідні стежки.
Йдемо не поспішаємо.
Діти захотіли перекус, куди ж без нього. Зупиняємося на кілька хвилин. Йдемо.
Випробовуємо різні маршрути
Стежки стають крутіші, під ногами каміння. Ось гірська річка – чудова нагода випити води. Єднання з природою, що може бути краще.
Пейзажі чудові, вітер колихає величезні сосни, що створює магічну картину, сонце пригріває і місцями стає спекотно.
Діти вже знудилися і починається те, чого бояться всі батьки, як чорт ладану – дитяче ниття, коли вже дійдемо? Ще довго, хочем їсти, пити.
А хто його зна… де ми, і коли дійдемо? Маршрут, з картою в руках, доволі схематичний, проте чим далі ми йдемо, то розуміємо, що збилися з маршруту. Стежки стали зовсім не пішохідні, і пофарбовані дерева, які спеціально позначені, щоб орієнтуватися по маршруту – відсутні. Ми збилися з дороги.
Повертаємося назад до правильного шляху. Діти знову хочуть їсти. Одвічне питання, чи ще довго… Дихаємо глибше, підбадьорюємо самі себе різноманітними лозунгами, хоча десь там в середині душі ти вже і сам не задоволений, що взяв з собою дітей.
Ідемо. Команда вирішує скорочувати шлях, і деремося нагору, це важче, але так швидше кілька спіралей “зрізали”. Ноги стали боліти, а діти зупиняються все частіше.
Вітер став сильнішим і стало помітним перехід із зони лісостепу в тайгу, хвойні дерева стали нижчими. Ще трішки, подумалося. Зустріли табличку на якій пише ще 2 км. шляху.
О ні!
Важкий вибір
Переходимо складну частину шляху. Зупиняємося. Моя молодша 8-річна дитина каже , що далі не піде і починається дитячий плач від роздратування і втоми. Все. Тут кінець. Чоловік віддає рюкзак. Ми стоїмо посеред стежки. Команда рушила далі.
Поволі, через 10 хвилин перепочивши. Ми приймаємо складене рішення, ми йдемо далі, хоча ми знаємо, що цим маршрутом потрібно ще спуститися вниз.
Нам потрібно було дійди хоч до Поляни (це місце перед прямим сходженням на вершину). Там нас мали чекати решта, бо ж ми всі прийняли рішення що на верхівку нам не дістатися, йдемо хоч до Поляни.
Хто хоче зрушити світ, нехай зрушить себе! (Сократ)
Коли ми з донькою прийшли, то побачили лише дітей, решта дорослих все таки прийняли рішення йти на верх. Розуміючи, що діти виснажені, а решта вже пішли, ти стоїш і розумієш, що потрібно швидко прийняти рішення – йти самому на верх чи лишитися тут з дітьми!
Ось тут починається цікавий психологічний момент. Ти хочеш піти вгору, та що там, для цього ти приїхав в Карпати, слухав ниття дітей, долав увеcь шлях боровся з своєю лінню, але йти самому, не знаючи маршруту.
Єдиний плюс, тут ловив мобільний, і так ми могли тримати зв’язок, це трішки заспокоювало. Я набрала чоловіку і сказала, що йду.
“Залишитись в живих” – вигукнула я в голос. На мене глянули, як на божевільну, ті хто перепочивав на Поляні і не осмілився рушити на вершину. Втім, мене ніхто не чекав, бо мої вже пройшли пів шляху до вершини. Хапаюся за коріння, кущі хвойних дерев, каміння, вітер дме, сонце світить.
Дзвінок від доньки – “Мам, ти ще довго, мені холодно…
Чи довго.. я саме не знала, і знову думки… вертатися назад? Але ж вершина поруч. Це як дивитися цікавий фільм, але не до кінця.
В той момент я піднесла погляд і вже проглядалися хребти і вершити сусідніх гір. Видовище захоплювало дух, але мені ніколи було спостерігати. А йду. Я йду далі.
“Злови цю мить, на ній ми такі класні”
13-30 – я на вершині гори Хом’як!
Ти відчуваєш щось неймовірне, і краса, серце калатається, ноги підкошуються, але ти божеволієш від ейфорії. Вітер тріпає твоє волосся, ти бачиш вершини сусідніх гір – Синяк і Довбушанка , Явірник (на півночі), Ліснів (на сході), На південному сході видно Чорногірський масив з Говерлою.
Чудово. Робимо кілька фото, радіємо вітаємо один одного.
Саме час повертатися до дітей, які до речі, грали в квача. І з’їли увесь наш обід, поки нас чекали.
Висновок. Ми можемо більше, ніж ми думаємо. Всі обмеження у нас в голові.
– Ваш мозок може все. Абсолютно все. Головне, переконати себе в цьому. Руки не знають, що вони не вміють віджиматися, ноги не знають, що вони слабкі. Це знає ваш мозок. Переконавши себе в тому, що ви можете все, ви зможете дійсно все. – Роберт Кіосакі.
Гірську вершину підкорювала Аліна БУДАФЕНКО