Було літо. Не цьогорічне і не торішнє, а тоді, далеко назад. Точно якого року, забожитися не можу, десь 1974-го. Словом, те літо, коли нинішні комбайни-пенсіонери тільки-тільки виходили на жнива ще парубками, а людей по селах було стільки, що всякій, навіть найбільшій і найстрашнішій для очей роботі гуртом давали раду.
В заготконторі, чий пліт межував із лісництвом, того літа вродила славна пшеничка. Змолотили її за погоди, а тоді давай думати, як то зерно провіяти, почистити від полови, щоб по-хазяйськи озимину посіяти, а решту в комору сховати.
– У дядька Трохима, – нагадав хтось, – того, що біля кузні живе, млинок є. Таким млинком ми б свою пшеницю за день пропустили.
Відправили до дядька Трохима посла. Але старий уперся, чути не хоче, щоб віддати млинок із двору.
– Коб у вас роботи на годину-дві. А там пшениці прорва! Млинок у мене гляджений, як часи, ходить. А ви, хлопці, на добрих харчах сидите, здорові, як бугаї, розтрусите мені його, розтелепаєте, зароблю коло вас, як дурний на милі. Шукайте в іншому місці, не хочу.
Стоїть пшениця невіяна у мішках. Що робити? Посилають до дядька Трохима цілу делегацію. А вже делегація хором давай спокушати старого всілякими благами за його млинок. І таки нащупала хворе місце, здався дядько Трохим. Бо пообіцяли йому завезти гарних на зиму дров. Мовляв, лісництво під боком, хлопці там свої, самі й наріжуть, чи ж ні?
Вдарили по руках, дядько Трохим інструктаж провів, під яку сторону дощину треба покласти і як швидко ручку крутити, та й поїхав млинок на возі у заготконтору. За два дні перевіяли пшеницю – зерно чисте, як вимите, окремо – полова, окремо – відходи. Бо млинок у дядька Трохима справді на все село, другого такого свічкою не знайти. Похвалили старого, пшеницю перевіяну в комору засипали, замок на дверях повісили, млинок притулили до найближчої стіни – і клямка на тому.
А дядько Трохим дров чекає. Чекає тиждень, чекає другий, тоді одягається в чистіший одяг і чеше в заготконтору допоминатися їх.
– Як там дрова мої, хлопці? – прокашлявшись шанобливо, нагадує про себе та їхню обіцянку.
– А-а-а, то ви, дядьку? Ріжуться! – хлопці у відповідь. – Ріжуться, не журіться. Йдіть собі додому, місце готуйте, а ми за день-другий їх припремо. Погода гарна, з ділянки гарної дров вам зробимо, а за осінь висохнуть вам на перець, так будуть горіти, що в хаті буде, як у бані.
Аж засміявся дядько Трохим від слів таких. Втішений, додому мерщій почалапав, а вдосвіта другого дня знову дров своїх виглядає.
Вересень збіг за тими виглядинами, жовтень почався – нема дров. А бодай ти кравцем став, лається сам до себе дядько Трохим. Озувається в гумові чоботи, бо тупати до заготконтори далеченько – добрих п’ять кілометрів, а тут уже дощ ляпає третій день. Одягає поверх фуфайки плащ брезентовий і брьохає по розлізлій дорозі під ліс на другий кінець села.
– Що ж то за слово ваше м’яке, як гарбуза, що я тих дров дочекатися не можу? – відхекавшись, ображено «сповідає» обіцяльників. – Невже ж таки сім літ дожидатися буду? Не дай Бог, завтра мороз, чим баба моя хату нагріє?
– Не шуміть, дядьку, і не будьте гарячі, як на чомусь шкурка! – вони йому правлять. – Вибачайте вже, бо роботи було багацько, не вдалося дров за погоди завезти, хоч кожен день пам’ятали. А тепер, самі бачите, по глині не допрешся до вас. Не журіться, ідіть собі з Богом. Ото в листопаді, як перший мороз стукне, все відкладемо і таких вам дров навеземо, що ніякої зими не хватить спалити їх!
І правда, не допрешся теперка, погоджується про себе дядько Трохим, бо вертатися далеко, то не думати нічого ніяк не виходить. Ото, притримуючи завбачливо поли довжелезного плаща, щоб не забрьохатися по вуха в осінніх баюрах, він човгає додому і перебирає з місця на місце свої розхристані думки. Раз кажуть, не зрікаються обіцяного, то таки привезуть. Чого там, світ не горить, більше чекав, почекаю ще трохи…
Жовтень минає. У листопаді морози тріщать день, тиждень – нема дров. От покара Божа, бідкається дядько Трохим, невже забули? Зав’язує на бороді вушанку, поверх фуфайки підперезує домашньої роботи кожух і, спотикаючись на мерзлих коліях і грудяках, утретє за осінь міряє дорогу до заготконтори.
– Совісті у вас нема, баламути! – обурюється. – Чи мені двадцять літ, що я маю бігати до вас, як парубок до дівки?! Або дрова везіть, або голову не морочте! Де ж так збиткуватися над живим чоловіком!..
– Чи ж ми не хочемо завезти?! – хлопці розводять перед ним руками. – Чи ж ми дороги до вас не знаємо?! Але бачите, яке груддя? Натасуй дров гарних, бо ж ми вам хмиз не повеземо, хіба доїдеш по ньому? Поламаєш-повикручуєш колеса – ото всенька робота. Воно ані нам, ані вам не треба, правда? Потерпіть ще трохи, будуть вам дрова. Снігу треба діждатися, дядьку. Сніжок притрусить, зарівняє дорогу, тоді ми санчатами, як штик, дров доставимо. Таких, що ахнете!
І то правда, переконує себе дядько Трохим, по сніжку скільки тої дороги до мене!.. І класти дрова на сані нижче, пупа не нарвеш, і тягнути їх коняці легше. Хай уже, тут до снігу рукою подати. Тепер уже вирву, точно привезуть дров…
Сніг випав наприкінці листопада. Сипав і сипав, за кілька годин зробив дорогу санною, а світ чистим і святковим. Отак чисто і святково було тепер на душі у дядька Трохима. Дарма що потім знялася хурделиця, що боляче сікла по обличчю, він через день відкидав сніг від своїх воріт. Щоб коли хлопці привезуть дрова, то скинули їх не при дорозі, а у дворі, на розчищеному для цього місці…
На носі був Новий рік, коли, втративши останнє терпіння, дядько Трохим вкотре, тепер уже по снігу, попхався у заготконтору. Хоча, яке попхався – полетів, а від злості, яка розпирала його фуфайчину, аж сичав, як гусак. Від неї ледве не луснув на півдорозі. Ота злість, видно, і очі йому засліпила, і розум трохи одібрала, бо він геть проморгав сизий льодок на болітці при дорозі, та ще й на додачу легковажно забув про свої слизькі кирзяки. І так телепнувся об якусь коріняку, що сніг посипався з дуба, а бідолашний дядько Трохим потому ледве прийшов до тями.
Добила остаточно старого картина, яку він побачив у заготконторі. По широченному подвір’ї вільно шугав вітер, під коморою сиротливо стояв його млинок, сяк-так накритий щербатою шифериною, а вітер кидав і кидав на той млинок снігом, замуровуючи в чубату химерну кучугуру.
– Хлопці, змилуйтеся, відвезіть мені додому млинок, га? – в конторі з порога став слізно проситися дядько Трохим. – А я вам могорич за те поставлю, правду кажу! Тільки не в січні чи навесні, а вже везіть. Ій-Богу, поставлю, чуєте?
І не було потім щасливішого від нього в усьому селі, коли в заготконторі розшукали конюха, запрягли пару кошлатих кобилок, під’їхали ними до кучугури під коморою і взялися викопувати нещасний млинок і вантажити його на сани.
Володимир КОМАРОВСЬКИЙ
Постійно бути в курсі новин Вам допоможе Telegram-канал газети «7 днів»