Щоб бути об’єктивною, пишу про свої митарства по якомусь часі. А саме – через два дні, коли емоції вляглися. Подумки хотілося б виправдати тих людей. Однак жодні гіпотези чи припущення не на їхню користь.
Так склалося, що мені необхідно було взяти довідки про відсутність боргів за сплату комунальних послуг. Але, очевидно, без бюрократії не обходиться. І комп’ютеризація не допомагає позбутися гори паперів, які множаться в масовому порядку. Бо кожен вимагає оригінал, з яким звіряє копію. Крім того, робить ще якісь записи чи сканування. Найшвидше справилися в Рівнеобленерго. Хоча, щоб добратися до них, необхідно або добрий маршкидок зробити, або години зо дві маршрутку почекати (в одну сторону). Або на таксі витратитися. Контора начебто одна. Однак довідки необхідно було взяти у двох офісах, які знаходяться в різних приміщеннях. Бо одні – записують дані, а інші обліковують.
Щоб розрахуватися з «водоканалом», теж необхідно мінімум два дні потратити. Перший – щоб подати заявку, а другий – щоб, дочекавшись контролера, який напише акт огляду і зробить фото (зі свого телефона ви не можете їм довести наявність пломб та достовірність показників, ну не повірять вам!). А вже тоді швиденько мусите повертатися знову до їхньої контори, де знову демонструєте купу паперів, а вони ще з півгодини щось звіряють у комп’ютері. Мене дивує тільки одне: навіщо було брати довідки у ЦНАПі та надавати квитанції про оплату, коли все має бути у комп’ютерній базі? Зрештою, на все я витратила два дні й нарешті таки отримала відповідну довідку про відсутність боргів.
У жеку також було відносно швидко. Хоча все начальство (саме в нього необхідно було з’ясувати деякі питання) закрилося за великими дверима і спілкувалося через посередників (своїх працівників), або по телефону. Адже в країні карантин, тож є можливість проігнорувати громадян та залишити їх з проблемами сам на сам. А те, що працівники отримують заробітну плату саме за вирішення цих проблем, то вже не будемо про таке й говорити.
Рівнегаз не став винятком. Там також необхідно було особисто подати заявку на перевірку лічильника їхнім контролером, якого ми чекали аж два дні. Не буду вдаватися в нюанси, хто саме завинив: дівоча пам’ять працівниці, з якою ми бачилися у четвер, чи халатність контролерів (бо хто ж у п’ятницю довго працює?) Прочекавши, як було наказано, від 9-ої ранку до майже 17-ої пополудні, ми дивом ще встигли приїхати до Рівнегазу, щоб з’ясувати, чому ж до нас так ніхто і не прийшов. Та навіть не передзвонив. Щоправда, ніякого толку з цього! Працівниця заявила, що вона нічого з’ясовувати не буде, бо вже виключила комп’ютер (це коли до 17-ї години залишалося 15 хвилин) і взагалі, мовляв, ні з ким, бо контролери працюють до 15.00.
Уявіть собі лише, що учитель за 15 хвилин до закінчення уроку зробить собі перерву чи лікар залишить хворого, не завершивши операції. Або водій вийде з автобуса чи тролейбуса, не доїхавши до кінця маршруту. Та мова навіть не про це.
Я подала ще одну заявку, вже на понеділок, і попросила, щоб мені зателефонували, бо їхні телефони включають тільки музику та рекламу, тож зв’язатися з ними неможливо. У понеділок нарешті вдалося дочекатися контролера, яка написала акт перевірки та сфотографувала лічильник. Я знову поїхала до контори Рівнегазу за відповідною довідкою. Приїхавши об 11.30, отримала номер 253. І розпочалося довге чекання – дві з половиною години (у четвер і п’ятницю нам пощастило, бо було небагато людей).
Цього разу назбиралося близько сотні осіб. Спочатку працювало 7 операторів із 16 можливих. За якийсь час залишилося лише 2. Люди почали обурюватися, вимагаючи посадити за комп’ютери тих, хто б обслуговував клієнтів. На що почули відмазку, мовляв, у них обід (хоча на дверях у графіку роботи час обіду не вказаний). Не витримавши напору невдоволених людей, почали обслуговувати 4 працівників. Біля другої години підійшла і моя черга.
За 10 хвилин нарешті отримала довідку про відсутність боргів за газ. Однак мене попросили прийти іншим разом за довідкою про відсутність боргів за доставку газу, бо на той момент у них, бачите, закінчилися бланки. Я запропонувала написати від руки про відсутність будь-яких боргів. На це сказали, що так не можна. Я відчула, що в мені потроху накручується пружина протесту і заявила, що нікуди звідси не піду, аж доки не отримаю потрібну довідку. Оператор кинулася шукати «дефіцитний» бланк. За хвилин 20 знайшла його, видавши нарешті багатостраждальний папірець.
Вже по дорозі додому намагалася збагнути: навіщо одні створюють проблеми іншим. Безумовно, спілкування з людьми вважається нелегкою працею, адже кожен має свій характер, принципи, почуття та темперамент. Буває, що важчий день видався чи не з тієї ноги встав. Але завжди необхідно залишатися людяним. Ну не взяли тебе в тролейбус і ти мусив іти до роботи пішки. Та навіщо було доводити до інфаркту пенсіонерку, виписуючи довідку про борг? До того ж, як самі запевняють, якого взагалі нема. Просто бабця платить за комуналку тоді, коли їй надходить пенсія, а плату вимагають на кілька днів раніше. І старенька їде до установи, щоб усе з’ясувати, вже по третьому колу. З подібних історій можна написати книгу людських поневірянь. Та мене ось що зацікавило: чому журналісти не йдуть в такі інстанції і не виносять наболілу проблему на загал? Вони ж теж оплачують свої комунальні послуги і в них також виникають якісь непорозуміння. Чи, можливо, працівники подібних контор знають, кому можуть нахамити, кого можуть шантажувати, а кого краще не зачіпати? Прикро, коли іноді забувають, що вони також звичайні люди, які теж хворіють (тоді звертаються до лікарів), мають дітей (і тут зустрічаються з учителями). Отож не треба забувати про так званий «закон бумеранга», який, повірте, таки працює. А ще важливо пам’ятати про те, що всі ми повинні ставитися одне до одного з увагою.
Вікторія АКСЬОНОВА