«Століття – зморшка на чолі Землі…
Всесвітні війни… революцій грози…
Дніпро до ніг стежиною проліг
і котить славу в сиві верболози.
Поет став морем. Далеч степова,
і хмарочоси, й доли ним залиті.
Бунтують хвилі – думи і слова.
І сонце генія над ним стоїть в зеніті…»
Такими поетичними образами окреслив Іван Драч невблаганний і невідворотний плин часу всієї нашої епохи, поєднавши у своїй поемі-симфонії, присвяченій пам`яті пророка України Т.Г. Шевченка, його бунтарський дух і жертовне життя з наступними поколіннями, які, нарешті, вибороли омріяну нами Державу: в своїй хаті– своя правда, і сила, і воля.
Отож нашому поколінню довелося продовжувати цю боротьбу, знову ж таки піднявши прапори Товариства шанувальників української мови ім. Т.Г.Шевченка (очолював його в Ровно (тоді ще була ця назва міста) Святослав Мельничук – директор філармонії, витончений інтелігент, справжня богемна людина. Заступником голови Товариства був обраний Євген Шморгун – журналіст, письменник, закоханий в українське слово, в свій казковий Полісько-Волинський край (пізніше енергійний і невтомний відновлювач історії і слави Пересопницького Євангелія).
Взагалі Товариство було створене й активно підтримувалось колективом редакції газети «Зміна», редактором якої був світлої пам’яті Микола Камінський. Паралельно, а скоріше, на противагу творчій інтелігенції, утворився осередок Товариства серед робітників на НВО «Азот», який очолював В. Дзюбук (Василь Червоній).
ХХ століття сконцентрувало події, історичні постаті, боротьбу ідей та ідеологій, втягнуло у цей вир суспільного поступу через смертельну боротьбу цілі покоління, поставило під загрозу існування всієї людської цивілізації. Нарешті світ збагнув (а точніше – виборов) ціною мільйонів жертв розуміння утопічності і нереальності нав`язаної суспільству марксистсько-ленінської (більшовицько-сталінської) моделі суспільного розвитку. Найважливіше, що це зрозуміло і сприйняло як необхідність змінювати існуючий тупиковий курс у державі (тоді ще СРСР) вище компартійне керівництво (політбюро ЦК КПСС), яке очолив після Брежнєва Л.І , Андропова і Черненка тодішній Генсек ЦК КПСС Михайло Сергійович Горбачов. Ним був проголошений курс «на перестройку, гласность, плюрализм и новоє мышление».
Тоді й відкрилися шлюзи правди, злочинної суті влади та всієї комуністичної ідеології. Влади, яка впродовж 70 років творила свої злочини, «в ім`я щастя народу», прагнучи світового панування – світової пролетарської революції.
Одним із перших, хто рішуче підтримав курс на перебудову в нас на Рівненщині, був полковник Вілен Арутюнович Мартиросян – командир полку зв`язку 13-го армійського корпусу.
На той час його кредо звучало так: «Коммунист должен бать честный, порядочный человек, верный ленинец!» Це було не тільки його щире переконання, бо нібито всі наші біди лише через те, що ми не дотримуємось заповітів Ілліча. Ну як же інакше могло бути, коли наш світогляд і мораль формувалися, починаючи з дитсадка, школи, піонерів, комсомолу, і все на прикладах героїзму та трудового подвигу шахтаря Стаханова, трактористки Паші Ангеліної, Шолоховських героїв «Поднятої целіни» і «Сталі, яка гартувалась …» у Миколи Островського, на патріотизмі піонерів Павліка Морозова, Тімура та його команди?
Це вже в часи гласності нерішуче почали з`являтися деякі правдиві матеріали в журналі «Огонёк», коли його редактором став Віталій Коротич, «Новый мир», «Современник», «Нева», «Юность» почали друкувати твори Солженіцина («Архіпелаг Гулаг»), Едуарда Тополя («Красная площадь»), Дмитрія Волкогонова – воєнного історика. Напівлегально (розсилалось індивідуально) друкувалось «Свободное слово» Валерії Новодворської. Її газета чи не першою сміливо стала публічно засуджувати марксизм-ленінізм і апологетів цієї новітньої релігії, партократію на чолі з вождями – Політбюро КПСС. Але на той час для армії Радянського Союзу такій рівень свідомості був ще недоступним. Ще існував воєнний блок «Стран Варшавского Договора». А Західний Берлін був відгороджений від країн «соцлагєря» змурованою стіною і натягнутим колючим дротом, ще наші військові гинули, «звільняючи» Афганістан, а над Чорнобильською АЕС ще не височів протирадіаційний саркофаг.
Але перебудова і нове мислення охоплювали все більші маси людей.
Отож для підтримки організації виборчої кампанії В. А. Мартиросяна, висунутого кандидатом у народні депутати СРСР, громадськість міста самоорганізувалась у групу підтримки під назвою «Владу – Радам». Групу очолював наш земляк Михайло Данькевич – активний, наполегливий, справедливий і вольовий чоловік (у минулому відстоював справедливість як дільничний міліціонер). Довіреною особою Мартиросяна був офіційно зареєстрований майор Гульванський, а також Костриченко.
Серед активістів слід відзначити таких, як, зокрема, Мойсей Аронович Шерман – старий єврей, який «сидів» за свої погляди ще за Польщі, в минулому член КПЗУ. Пізніше він надав своє приміщення для роботи організації Рівненського крайового Народного Руху (РКО НРУ). В їх числі також Стефа Марсуля, Л.Бартосевич, Сергій Мацюк і Лариса Мацюк, Микола Вельгус, В. Пилипей, Василь Лук`янович Гуменюк, Григорій Бобчук, Тамара Ахметова, Василь Василець, Валентин Крикунець, Тетяна Редюк, Микола Несенюк, М. Вараницький, М. Ребров, Юрій Велігурський. Це далеко невичерпний перелік активістів цієї групи відчайдухів, котрі сміливо і рішуче вели агітаційну кампанію.
Пізніше всі учасники групи підтримки В. А. Мартиросяна склали кістяк міського осередку Народного Руху України. А Вілен Арутюнович Мартиросян, ставши народним депутатом СРСР, неодноразово був надійним щитом і опорою для беззахисного ще тоді перед комуністичною владою Народного Руху за перебудову. Першим головою Народного Руху України на установчому з’їзді, який відбувся 8-10 вересня 1989-го року, був обраний Іван Федорович Драч, вірш якого мені згадався і процитований на початку цієї статті, як доречний зв`язок поколінь борців за волю України.
Ідеї перебудови і нового мислення, проголошені Михайлом Горбачовим, не знайшли розуміння і підтримки на той час ще в частини старих ортодоксальних компартійних московських владних керівників. Зокрема, це стосувалося перегляду і підписання нового союзного договору (так званий договір про СНГ в Ново-Огарево під Москвою). Отож частина заколотників (Янаєв, Лук`янов, Язов, Крючков та ін.) зробила спробу усунути від влади Михайла Горбачова, намагаючись арештувати його в будинку відпочинку в Форосі (Крим).
Тоді на політичну арену вийшов Борис Миколайович Єльцин, на той час перший секретар Московського горкому КПСС (переведений Горбачовим зі Свердловського обкому на місце Гришина), який безстрашно вступив у боротьбу з ГКЧП, звільнив Горбачова, арештувавши учасників ГКЧП і підписавши указ про заборону діяльності КПСС (за спробу узурпації влади) на всій території СРСР. Таким чином комуністи-заколотники (мимоволі своїм бажанням) підштовхнули Україну до проголошення незалежності й далі до прийняття рішення про вихід зі складу СРСР (ця історична подія відбулася 9 грудня 1991 року в Мінську). Всі ці вирішальні для України кроки були здійснені під керівництвом Леоніда Макаровича Кравчука, колишнього ідеолога КПУ, який не спасував перед генералом Варенніковим, посланцем з Москви від ГКЧП, коли вирішувалась доля України, а пізніше обраного першим Президентом незалежної України.
Отака безславна і фатальна кінцівка діяльності КПСС.
Але рецидиви старого мислення в свідомості людей ще даються взнаки. Особливо це стосується оцінки і бачення (трактування) подій Другої світової війни, особливо у висловлюваннях деяких українських політиків, які заслуговують на певний рівень авторитету, до думки яких люди прислухаються.
Так, кілька місяців тому (27.05.2020р.) в телеефірі Україна24 «Час Голованова» мені довелось слухати не зовсім приємну полеміку (а скоріше, сварку) учасників телеефіру: Євгена Червоненка з колишнім керівником Інституту національної пам`яті В. Вятровичем (нещодавно обраний народним депутатом України). Сварка виникла з приводу несприйняття Євгеном Червоненком як самої формації зброї СС – Галичина, так і її символіки. Дискусії не відбулося, як не прикро.
Хоча Є. Червоненко, як політичний діяч і успішний бізнесмен, будучи главою Запорізької облдержадміністрації, заслужив довіру Президента як начальник особистої охорони. Під час помаранчевого Майдану, рятуючи Ющенка від отруєння, разом з Вадимом Рабіновичем організував його доставку літаком в австрійську клініку. Він, як надійна опора Ющенка, повинен би переосмислити ці історичні моменти Другої світової війни, а не повторювати старі вигадки, нав’язані нам комуно-сталінськими пропагандистами.
Для сучасної України проблема оцінки минулого є надзвичайно гострою. Потрібно, щоб Україна, ставши незалежною державою, визволилась з-під московського диктату в оцінці подій своєї і не своєї історії. Щоб дозволила собі для цього свою, суто українську призму бачення. Нам слід осмислювати моменти власної історії.
Хочу дещо додати до порушеної теми.
Дивізія «Галичина» – єдина формація зброї СС серед інших іноземних легіонів, яка витребувала собі священника (капелана). Ним став Василь Лаба. Це говорить про те, що дивізійникам у силу сімейного виховання були далеко не байдужі такі категорії, як віра в Бога, християнська мораль, душа, почуття гріха тощо.
«Галичину» як військову одиницю благословив митрополит Шептицький, загальновідомий праведник світу (під час війни у своєму домі він переховував єврейські родини). То чи міг би він благословляти потенційних злочинців?
Щодо відзнак: воякам заборонялося носити їх у вигляді СС-блискавок (це дозволялося лише німцям – членам нацистської партії). А вояки мали шеврони у вигляді галицького лева і синьо-жовте тло.
Наприкінці війни, виконуючи наказ українського уряду в екзилі, генерал Павло Шандрук привів до присяги вояків дивізії на вірність Україні як 1-у Українську дивізію УНА. Звідси і починається відлік створення і заприсяження Українських Збройних Сил. Вояки пройшли фільтрацію в англо-американській зоні, і ніхто не був визнаний чи засуджений як воєнний злочинець, зокрема, і на Нюрнберзькому процесі. І воювали вони під гаслами боротьби з більшовизмом за самостійну Україну (якій зараз нібито служить Євген Червоненко).
Так що раджу Євгенові Червоненку більш відповідально готуватись до політичної полеміки на телеефірах, а не робити скандально-емоційне шоу.
Згоден з тим, що дискусії на воєнно-патріотичну тематику потребують величезного обсягу інформації, особливо це стосується переоцінки подій розв`язування і подальшого ходу Другої світової війни, з’ясування дійсних винуватців і спільників.
Володимир ОМЕЛЬЧУК, голова міської організації Братства вояків УПА ім. Клима Савура