Вони, лікарі, нині, в час розгулу пандемії коронавірусу, в центрі загальної уваги. Їх по праву шанують, ними захоплюються, їх люблять, на них моляться. Щоправда, не всі і не завжди. Бо інколи трапляється, що на медиків нарікають і, бува, навіть скаржаться.
Саме ця обставина спонукала лікарку ЦПМСД «Ювілейний» Катерину ПОЧТАР вилити на своїй сторінці в соцмережах все, що накипіло на душі.
Отож, вона з власного прикладу описала один день з життя сімейного лікаря:
«О сьомій виходжу з дому. Годину треба добиратися на роботу. Половина лікарів на лікарняному. Працювати треба за трьох.
Всі місця в електронній черзі розібрані ще тиждень тому. Екстрені випадки приймаємо поза чергою. Вибачайте, хто не зайшов на прийом до мене у чітко визначений час. Коли є загроза для життя та здоров’я, ми мусимо робити винятки з правил.
Весь цей час іде майже безперервний потік дзвінків. Брати трубку не маю права. Людина чекала більше тижня, щоб до мене попасти. вигнати її у коридор та почати відповідати на дзвінки не можна. Це неповага.
Нарешті, прийом закінчено. Переходимо до тих, хто під спостереженням. Це ковідні пацієнти плюс ті, у кого є підозри на коронавірус. А таких 84. Всім, звичайно, не зателефонуєш. Починаємо з найтяжчих (так, тяжких ми теж спостерігаємо, бо вони часто відмовляються від госпіталізації) та тих, хто чекає на результат тестування.
Робочий день давно закінчився. Але треба ще продовжити лікарняні. лікарняних 51. Самі себе вони не продовжать.
Думаєте, можна йти додому? А як же ті 156 пропущених дзвінків? Може, люди потребують допомоги? Треба перетелефонувати…
Хоча слово «треба» тут не зовсім підходить. Згідно з чинним законодавством, лікар має право консультувати пацієнтів по телефону. Право, а не обов’язок. Тому, коли я консультую понад сотню пацієнтів на день у свій вільний час, це МОЯ ДОБРА ВОЛЯ. Бо я маю право замість цього бути вдома з родиною.
Близько восьмої вечора ще залишається декілька номерів, на які ще не дзвонила… Заглядає в кабінет молодша медична сестричка. «Дмитрівно, ще довго будете сидіти? Скоро поліклініка закриється. Ідіть додому». Так. Дійсно.
Дев’ять вечора.
Нарешті вдома… Лежу обличчям в подушку. «Мамо, я вечеряти хочу. Що у нас є?» «Нічого, – чую у відповідь. – Що ти в обід їла, те і поїж».
Думаєте, можна відпочивати? А як же нічні дзвінки?
О-о-ох. Ще забула про сотні повідомлень у всіх месенджерах.
Так ось… Ви вважаєте, що коронавірус не є загрозою та можна продовжувати жити так, як ми жили до нього? Пора знімати рожеві окуляри. Я не знаю, чи вистачає у нас апаратів ШВЛ, але боюся, що персоналу «первинки» може не вистачити.
Перепрошую усіх, кому не так допомогла, як вони хотіли. Я жива людина. І не можу приймати у день мільйон пацієнтів та мільйон дзвінків.
Всім моїм колегам бажаю сил та міцного здоров’я. Тримайтеся!
P.S. Дякую всім, хто написав на мене скаргу. Я скарг не боюся. Я працюю багато та добре. А скарги – це потрібна річ. Вони показують, що щось у нашій роботі йде не так. ТРЕБА ЩОСЬ МІНЯТИ. Впевнена, що спільними зусиллями ми знайдемо вихід із цієї ситуації».
Тепер чимало тих, хто мав якісь претензії до сімейних лікарів, мабуть, змінять своє ставлення до медиків. Адже, як каже відоме англійське прислів’я, перш, ніж судити людину, пройди версту в її черевиках.
Підготувала Надія ПРИШЛЯК