Рівне незаслужено вважається нецікавим містом. Журналістка та фотомитець створили РетроФотоПосиденьки, щоб розповідати не лише про минуле Рівного.
Захоплення історією рідного міста – давнє хобі відомої рівненської журналістки Світлани КАЛЬКО, яка впевнена, що рівне незаслужено вважають нецікавим. Поступово особиста та професійна цікавість переросли у щось більше. З’явився сайт з історичними нарисами про різні події з життя Рівного, відомих людей чи характерні явища. Попри вузьку тематику, матеріали Світлани Калько досить затребувані. Їх цитують, передруковують, коментують, обговорюють. І от наступний крок – дослідниця проводить екскурсії. Нещодавно стала співавтором книги про одного з роду князів Любомирських, які володіли нашим містом близько 200 років – Казимира. Альбом із його музичними творами видала обласна філармонія.
У найближчих планах постійні екскурсії колишнім костелом Святого Антонія, а нині – Органним залом. Ще один крок на шляху популяризації історії Рівного – РетроФотоПосиденьки. Це тематичні зустрічі, які нещодавно разом організували Світлана Калько та відомий рівненський фотохудожник та дослідник історії Олександр ХАРВАТ.
– Пані Світлано, розкажіть, як з’явилася ідея таких тематичних зустрічей?
– Ми давно співпрацюємо з Олександром Харватом. Власне його музей історії фотографії замислювався одночасно як і музей історії Рівного. Отож, поспілкувавшись, ми задумали такий спільний проєкт. Довго думали над форматом та назвою. І зрештою виникли РетроФотоПосиденьки. Гості можуть послухати розповідь на історичну тематику, проілюстровані унікальними давніми світлинами, подивитися виставку цікавих та навіть унікальних старовинних фотоапаратів, поспілкуватися. Є частування, невеличкі подарунки. Уже відбулося дві зустрічі, присвячені костелу святого Антонія та палацу Любомирських. Відгук досить позитивний, тож будемо продовжувати. Звісно ж, формат зустрічей у Музеї фотографії – камерний, адже тут може розміститися близько двох десятків людей. Однак ми сподіваємося, що проєкт стане більш публічним, вийде за рамки музею. Зараз багато людей починають активніше цікавитися історією. Головне – правильно її подати. А розповідати про минуле Рівного можна годинами.
– У місті існує такий стереотип, що Рівне не дуже цікаве. Мовляв, тут нічого не відбувалося. Звичайне невеличке провінційне містечко. Тут немає замків чи історичних руїн, якими можна було б зацікавити туристів. А ви цю думку спростовуєте.
– Рівне незаслужено вважається нецікавим. Є багато історій, які можна і варто розповідати. Щоправда, існує велика проблема – практично немає чого демонструвати. Можемо розказувати, що на цьому місці був палац, а там – щось іще. Кілька років тому у місті зробили тематичні вказівники на важливі історичні об’єкти. На жаль, вони вказують на те, чого давно немає. У радянський час зносилося та нищилося все, що нагадувало про минуле. І зараз ця робота «успішно» продовжується. Шкода, що ми не переймаємо добрих прикладів наших сусідів щодо збереження спадщини. Переконана, що навіть із того мізеру, що у нас залишився, можна зробити більше. Для прикладу, були розкопки на місці палацу Любомирських. Можна було б зробити вітрину, мінімальну експозицію і привести людей на екскурсію. Так, як це роблять в інших містах.
Є й інші локації, куди можна повести туристів. Для прикладу, Грабник. Це наш історичний некрополь. Навіть зараз там є чимало цікавих надгробків відомих родин, які формували історію нашого міста. Колись там був ліс, де влаштовували мисливські лови. Згодом розбили парк, пізніше ж Любомирський виділив частину землі під кладовище. Найдавніші поховання датовані 1820 роком. Зараз уже тих надгробків і не знайдеш. Церква на Грабнику збудована ще 1848 року. Чимало цікаво можна сказати й про Дубенське кладовище. І, звісно ж, історія Рівного – не лише про будівлі і визначні місця, а й про людей, які тут жили. Їхніх цікавих історій теж вистачає
– Ви досліджуєте якийсь невеликий період минулого?
– Цікавлюся тими роками, коли місто було у власності князів Любомирських і до завершення Другої світової війни. Цей період раніше найбільше замовчувався. Особливо цікавим (для мене особисто) є міжвоєнний час. Ми багато чого не знаємо. Так само й про Любомирських. Радянські історики створили про них не дуже добрий стереотип. Між тим саме з ними пов’язано дуже багато. Адже наше місто до 1939 року належало саме їм.
Звісно, були свої мінуси в такому способі існування. Однак власники зробили для міста чимало. Досі збереглися приміщення гімназії, колишньої оранжереї, де зараз люди живуть. Той же парк Шевченка. Усі Любомирські були цікавими особистостями, про яких можна фільми знімати. Серед них було багато талановитих і відомих людей.
– Де ви черпаєте інформацію для своїх нарисів та екскурсій?
– Найперше – це архіви. Наш Рівненський, Житомирський, Волинський, Київський. Звісно ж, фонди місцевого музею. Я дуже вдячна працівникам нашого архіву, музейникам, історикам за співпрацю, підтримку, підказки та допомогу. Так склалося історично, що багато документів про наш край знаходяться в державних архівах росії, до яких нам нині доступу немає. Чимало документів та фото є в польських архівах. Тут велика перевага в тому, що більшість музейних та бібліотечних фондів у Польщі оцифровано, тож отримати цю інформацію нескладно. Головне – не лінуватися і наполегливо шукати. І тут мені дуже допомагає журналістський фах. Зараз я займаюся тим, що вмію і люблю робити – пишу про те, що насправді цікавить. Коли щось вдається знайти, якийсь документ чи фото, почуваюся фантастично. Ніби скарб відшукала! Тем для роботи і досліджень ще маю чимало і вони постійно додаються.
– Це дуже важлива та цінна робота. Однак, переконана, ви стикаєтеся і зі скептиками, які вважають, що нічого цікаво в історії немає. Особливо зараз. Історія під час війни, мовляв, не на часі?
– Є такі люди. Але я з ними категорично не згодна. Історія для багатьох (особливо зараз) є маркером його ставлення до нинішніх подій. Ми маємо розуміти, що нашу державу не Ленін створив і не радянська влада дала Україні державність. Наша держава має багату і давню історію. І Рівне також. Так склалося, що воно було і в складі Російської імперії, і Польщі. Водночас тут зберігали і шанували українське (хоча не можна заперечувати й репресії), поруч із російською, польською і єврейською культурами. І пісні співали українські, і вишиванки носили. Діяло товариство «Просвіта». І клуби функціонували. Звісно ж, коли прийшла радянська влада, то мову негласно заборонили. А з нею і традиції. Руйнували храми, знищували незгодних, паплюжили спогади про минуле. Власне зараз ми стикаємося з тим же самим там, куди ступає нога окупанта. Тому, розказуючи історію Рівного, ми змінюємо мислення і світогляд людей. Ми розповідаємо нашу історію і біженцям зі сходу країни. Змінюємо їхню думку про наш край і про Україну загалом. Про «не на часі» щодо історії кажуть або маніпулятори, або ті, котрі погано ставляться до України.
Спілкувалася Наталія НИРКОВА
Читайте також: