Відзначення 28-ї річниці незалежності України на Рівненщині тісно пов’язане із 30-річним ювілеєм Народного Руху України за перебудову. Саме ця організація мала визначальний вплив на створення України як незалежної держави та її становлення.
Рівненські рухівці, ветерани НРУ, відзначаючи цю дату, розгорнули комплекс краєзнавчих заходів, які розповідають про ті буремні роки – кінець 1980-х. Тоді об’єдналися навколо спільної мети сміливі молоді люди, які знали про національно-визвольні змагання українців, про ОУН і УПА, національні символи – тризуб та жовто-блакитний прапор – лиш із книжок і розповідей своїх родичів. Проте під впливом революційних подій, які вже відбувалися в Києві та Львові, вони стали в ряди патріотів, поставили перед собою чітку мету: боротьба за відродження України, як незалежної соборної самостійної держави, безкорисливо й щиро розгорнули просвітницьку роботу.
22 липня 1989 року в приміщенні рівненського кінотеатру «Аврора» відбулась установча конференція Рівненського Руху, почесним гостем якої був дисидент Михайло Горинь. Крім делегатів у залі людей битком, ще сотні стояли навколо кінотеатру і слухали виступи через виведений назовні мікрофон.
Чимало рівнян пам’ятають, як після тієї конференції Руху сотні людей великою колоною під синьо-жовтими національними знаменами прямували вулицями Рівного до парку біля автовокзалу, місця, яке стало своєрідним майданом Руху.
Народний Рух тісно пов’язаний з Товариством української мови «Просвіта». Саме з цієї патріотичної організації вийшли перші рухівці. Це Олекса Новак, Микола Поровський, Іван Дем’янюк, Володимир Ковтунець, Тарас Купрієнко, Валентин Крикунець, Олександр Веремчук, Василь Червоній, Володимир Подлевський, Олег Матківський, Микола Вельгус, Тетяна Редюк, Євгенія Гладунова, Мирослава Косарєва, сім’я Міськових, отець Юрій Велігурський, Василь Василець та багато інших патріотично налаштованих рівнян. Серед цього кола молодих і завзятих виділялися своєю активністю та безкомпромісною рішучістю брати Омельчуки – Роман та Володимир.
Спілкуюся з Романом Омельчуком, який розгортав свою діяльність як ініціатор просвітницької та революційної діяльності в місті енергетиків Кузнецовську, а у вихідні часто приєднувався до рівненських патріотів.
Урочисте винесення прапора 27 липня 1990 року на вулиці Ленінській у Рівному
– Пане Романе, як ви опинилися в самісінькому центрі тих вируючих подій, без яких незалежність в Україні, мабуть, і не настала б?..
– Із 1978 року я працював інженером на Рівненській АЕС, був ключовим спеціалістом при її спорудженні. А після Чорнобильської катастрофи та з початком так званої перебудови, а за тим – зі створенням у режимному місті Кузнецовську «Просвіти», а далі осередку Руху, почалася буремна діяльність. Я мав на той час можливість їздити на мітинги та різні зустрічі до Львова, Києва, в інші міста. Так, у Львові на мітингу познайомився з братами Горинями і В’ячеславом Чорноволом. Привіз на Рівненщину масу потрібної літератури, національної атрибутики. Хоч ходили за нами тоді кадебісти та сексоти назирці. Пригадую, на засіданні Товариства української мови у Кузнецовську завжди сидів представник із райкому партії.
Та це не було перепоною для читання лекцій на патріотичні теми. А брат мій, Володимир Омельчук, який потім став керівником міської управи НРУ, у Рівному теж був серед гущі активістів. Коли я приїздив до нього, ми тільки про Рух і говорили. Були однодумцями. Ми з родини репресованих. Батько наш – активіст «Просвіти» ще в 1930-х роках, член ОУН та УПА, відбув термін у таборах. Тож ми під прицілом тоталітарних каральних органів були завжди.
– Чула ваш патріотичний виступ на майдані в Рівному у День національного прапора. Прапор для вас, ветеранів народного Руху,– це святе. Коли ви вперше побачили український прапор і тризуб? Як і де це було?
– Уперше це сталося на мітингу у Львові. Я став на коліно, нахилився, поцілував стяг. Нам, радянським школярам, представляли цей прапор як атрибут українського буржуазного націоналізму. Може, пригадуєте, у Свято-Воскресенському соборі був у радянські часи Музей атеїзму. Хочете – вірте, а хочете – ні, але там я вперше побачив тризуб. Там було фото арки з тризубом і підпис, що так українські націоналісти фашистів зустрічають. Але ми й тоді читали між рядками. А то якось приїжджаю до Рівного, а мені брат каже: «Наші хлопці по Рівному ходять з пов’язками з тризубом на рукавах». Я був вражений сміливістю рівненських активістів.
– Які верстви населення долучилися до Руху?
– Передусім представники технічної інтелігенції, інженери. У Рівному – працівники «Газотрону» та «Азоту», а в Кузнецовську – працівники РАЕС. Повірте, у тому режимному місті, де кожен другий сексот, це було непросто. Років п’ять тому зустрівся мені тодішній другий секретар Володимирецького райкому Яків Сиволап. «Романе Юстиновичу,– каже мені,– зізнаюся вам, що, тільки-но ви появились на атомній і зробили на своєму вагончику надпис українською мовою “Виконробська Західно-українського монтажного управління. Виконроб Роман Омельчук”, наступного ж дня нам був сигнал, щоб над вами взяти контроль».
Я був їм як кістка в горлі, всім муляв. Коли б простим хлопцем був, то заткнули б рота швидко. Тому ми й мали можливість розгортати свою діяльність, що зібралося коло людей середнього достатку, ми мали автомобілі й були мобільними. До нас примкнули лікарі, письменники, менше було вчителів, бо вони були більш заангажовані владою.
– Наскільки великим було протистояння з владою?
– За нами постійно пильнувало КДБ, та й виконком не дрімав. А вже як заснували Рух, то протистояння стало ще агресивнішим. Але ми – ті, котрі займалися по суті експортом революції з Рівного та Кузнецовська в райони нашої області, діяли малими мобільними групами: виходили з мегафонами в місця скупчення людей, на ринки, майдани. Люди побоювалися, але слухали нас із великим інтересом. Всі листівки вихоплювалися з рук і передавалися далі. А ті листівки наші дівчата на друкарських машинках невтомно набирали, писали від руки. Самі провадили велику просвітницьку роботу. Ніхто не чекав, що хтось за це заплатить. Власні кошти, автомобілі, й ніхто не рахувався зі своїм часом, хоч у всіх сім’ї, малі діти. Великий був патріотизм. Всі сили віддавали ми цій боротьбі.
– Сутички були?
– Без цього не обходилося. Пригадую, раз наша мобільна група на трьох чи чотирьох авто їхала на акцію. Під селом Великі Цепцевичі нас зустріла група, озброєна дубинками і налаштована вороже. Нас тоді сильно не побили, ми не далися, але в результаті штовханини акція була зірвана.
«Роман Юстинович! Ты же квалифицированный инженер. Зачем тебе этот Рух? Даю голову на отсечение, что еще лет двадцать Рух к власти не придет»,– такими словами привітав мене Владімір Коровкін, тодішній директор РАЕС, коли я повернувся з Києва з першого з’їзду Народного Руху України, який відбувся 8–10 вересня 1989 року. Але він помилився.
Дуже скоро після виборів 1990 року в Рівненській та Кузнецовській міських радах рухівці стали демократичною більшістю. Мене обрали депутатом Кузнецовської міської ради. Ми порушили соціальні питання. Домоглися статусу 4-ї зони для міста, яке постраждало від аварії на ЧАЕС.
За декілька мітингів усе закипіло. А як я став міським головою Кузнецовська, то за два місяці ми все перевернули з ніг на голову. Перейменували вулиці, познімали комуністичну атрибутику. Пам’ятник Леніну відразу знесли. Школи, садочки, вся документація, інформація – все було переведене з російської на українську мову. Рішення перейменувати Кузнецовськ на Вараш ми прийняли ще тоді. Коли б тільки обласна влада дала на це дозвіл. А так, чекали ще 26 чи 27 років, поки цей дозвіл не отримали від п’ятого президента України Петра Порошенка.
Така ж декомунізація у 1990-91 роках відбулася і в Рівному. Ровно стало Рівним. Були перейменовані вулиці, знесений пам’ятник Леніну та інші атрибути старої тоталітарної держави.
У липні 1990 року вперше у Рівному над міськвиконкому замайорів синьо-жовтий прапор
Хочу ще згадати дуже пам’ятну поїздку в Литву по політичну літературу. Зі мною їздили рівняни Іван Дем’янюк і Сергій Кричильський. Це був 1989 рік. Мене вразило, що на будинку видавництва «Саюдіс» спокійнісінько висів національний прапор. Нам тоді про таке хіба що мріяти можна було. Прапори піднімали то тут то там, але щоб прапор майорів офіційно, ще тоді в нас цього не було. Навантажилися ми літературою, а везти було вкрай небезпечно. Щоб уникнути прикрощів, ми квитки взяли в Білорусь, але у Бресті потрапили в закриту прикордонну зону, мало що не в руки КДБ. Тож пригод вистачало.
– Акції були різні. Це і церкви, й повстанські могили, й стрілецькі та повстанські пісні…
– Так. Пригадується мені спортивна патріотична акція з назвою «На старт – козацький гарт». Це був патріотичний забіг із Кузнецовська до Нетішина під національними прапорами і в національних строях. Я сам біг. Сміливців знайшлося чимало, і яке піднесення було! Ще пригадую, що Ніну Матвієнко в Рівне не пустили після того, як вона в Кузнецовську виступила. На пісню «Хлопці, підемо, боротися будемо за Україну за вольнії права!» зал встав, скандував і співав разом зі співачкою. Ще перший призов до української армії був дуже патріотичним.
– Спасибі вам, пане Романе, за спілкування.
Людмила МАРЧУК