Повторюймо частіше слова Наполеона: «Війну виграє не генерал, а вчитель»

Діліться корисною інформацією з друзями:

Упродовж кількох років я брала участь у радіопередачі «У дзеркалі слова». Мені було приємно розповідати про багатство рідної мови, синівську любов до неї Тараса Шевченка, читати поезію Лесі Українки, яка рясніє мудрістю, вабить майстерністю.

Сотні наших письменників, мовознавців припадали до українського слова, як до цілющого джерела, називали рідне слово Божим даром.

7 днів у ТелеграміСвіжі новини для тих, у кого мало часу

Новини які не потрапили на сайт ми розміщуємо в Телеграмі

Я старалася підібрати думки про велич нашого слова. Пригадаймо: турецький письменник Назим Хікмет казав:

«Я дуже люблю українську мову. Мені здається, що вона звучить серед слов’янських мов так само, як італійська серед своїх сестер».

Часто закликала молодь бути відповідальною щодо найбагатшого скарбу – мови. Бідкалася, що наш найдорожчий скарб – оту легку, гнучку мову – не охороняють засоби масової інформації. Зокрема, наші рівненські вчені-мовознавці, статей яких у газетах, виступів на радіо вдень зі свічкою не знайти. Із передачі в передачу я несла, як вогник у серці, слова Оксани Пахльовської, дочки геніальної Ліни Костенко: «Раби – це нація, котра не знає мови».

А сьогодні я поведу читачів у світ друкованого слова і назву книги наших українських мовознавців (їх можна взяти для читання в бібліотеці «Просвіти»), зроблю стислі, лаконічні відгуки. Тобто постараюся донести до вас думки авторів про стан української мови як державної та процеси, що в ній відбуваються.

Отже, переді мною книга Олександра Царука «Українська мова серед інших слов’янських мов». Ось що він каже:

«Українська і російська мови мають окремі історії. Протягом певного хронологічного періоду ці дві мови йшли в найвіддаленішому розвитку. Українська мова опиралася на прадавній масив самобутньої української народної лексики. Краса, милозвучність і природність української мови відкрилася світові на початку ХІХ ст., коли з неї спала шкарлупа старослов’янської».

А мовознавець Радевич-Винницький у книзі «Мова і нація» пише:

«Не гріх хвалити свою рідну мову – гріх зневажати інші».

Григорій Півторак у гарно оформленій українським орнаментом праці «Українці: звідки ми і наша мова» висловлює думки, що формування української мови має чимало складних, часом заплутаних проблем, з’ясування яких потребує багато зусиль вчених України і україністів з діаспори.

Цей же автор каже, що діалектні риси нашої мови формувалися протягом багатьох віків на найдавніших східнослов’янських територіях – Наддніпрянщині, Поліссі, Галичині, Прикарпатті. Дуже цікаві проблеми ставить і розв’язує Кочерган у своєму доробку, що носить назву «Загальне мовознавство».

«Втрата мови, – пише він, призводить до дезорганізації суспільства, аморальності, спідлення».

Надто сучасні і потрібні книги Лариси Масенко «Мова і політика», Понамаріва «Культура слова. Мовно-стилістичні поради», Бабича «Основи культури мовлення». Останній каже, що та людина, котра постійно прагне добре володіти мовою, поважає мову і якій не байдуже, яке враження від її мовлення має слухач. Мовна «глухота» є свідком глухоти духовної. Є люди, які не мають права на помилки (актори, лектори, диктори, вчителі). Їхнє слово мусить бути взірцем для решти громадян України.

Перевидана праця незабутнього Б. Антоненка-Давидовича «Як ми говоримо». Прочитайте, шановні, її, опрацюйте і ви дізнаєтеся, як перебороти помилки у слововживанні, позбутися засмічення мови, а також зайвих неприродних, немилозвучних запозичень.

Нам, учителям, потрібно стати на захист дитини і витонченою, досконалою рідною мовою нагадувати їй, що людина, як і дерево, не може жити без правічного ґрунту, без родовідних цінностей, без історичної пам’яті. Без належного розвитку її марно чекати цивілізованої Української держави, розвитку національної свідомості, економіки.

Повторюймо частіше слова Наполеона: «Війну виграє не генерал, а вчитель».

Тетяна ПІЯР, просвітянка