Цей день завжди мав два обличчя – казенно-помпезне та людське, народне, те, що зі сльозами на очах.
Хоча держава в особі срср ніколи по-справжньому не шанувала подвиг народу. А сучасна агресивна росія зробила з Дня Перемоги інструмент пропаганди, перетворивши його на «побєдобєсіє». То чи варто Україні відзначати День Перемоги в один день з державою-агресором?
Цивілізований світ щороку відзначає перемогу над нацизмом у Другій світовій війні 8 травня. Україна досі робить це дев’ятого. Комуністичний режим навмисно встановив окрему від решти Європи дату відзначення перемоги. А сучасні його послідовники в росії довели до абсурду, спричинивши появу терміну «побєдобєсіє». Щоб відмежуватися від цього та, зважаючи на теперішні реалії, українські парламентарі подали на розгляд законопроєкт про перенесення святкування Дня Перемоги з 9 на 8 травня. Хоча поки що його не взяли до розгляду, депутати сподіваються, що це таки буде зроблено ще до 9 травня. Україна має вшановувати пам’ять полеглих і відзначати День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні разом з усім цивілізованим світом 8 травня, вважають нардепи.
Радянська пропаганда десятиліттями цинічно витравлювала з пам’яті народу те, як же насправді «віддячила» фронтовикам радянська влада одразу після завершення війни.
Як Сталін скасував свято Перемоги
День Перемоги як святковий та неробочий запроваджено Указом Президії Верховної Ради СРСР від 8 травня 1945 року «Про оголошення 9 травня святом Перемоги». Того ж року, 24 червня, у Москві відбувся грандіозний парад Перемоги на Червоній площі. Проте, як вважають декотрі з істориків, Сталін не визнавав 9 травня справжнім святом перемоги СРСР у Другій світовій війні, бо його плани завоювання Європи не були реалізовані повністю.
У грудні 1947-го новим указом 9 травня було визнано звичайним робочим днем, що унеможливило паради та урочистості. Так свято Перемоги було зведено до салютів у містах-героях та газетних публікацій. Аргументи про те, що, мовляв, потрібно було відбудовувати країну, тому треба більше робочих днів, видаються дуже сумнівними. Адже тим же указом ввели новий вихідний – перше січня як новорічне свято. Та й такі помпезні радянські свята, як 23 лютого, 7 листопада, 1 травня з велелюдними парадами залишилися.
Лише через 20 років після завершення війни любитель усіляких грандіозних урочистостей генсек Леонід Брежнєв повернув дню 9-го травня святковий, неробочий статус. Почалося творення культу «Великої Перемоги». У 1965-у було проведено помпезний військовий парад у Москві, який за кількістю техніки перевершував парад 1945-го. Такі ж паради наказано було проводити 9-го травня в усіх великих містах СРСР.
«Пасинки» Перемоги
Після війни про фронтовиків (здебільшого ще молодих і здорових) держава воліла зайве не згадувати. Указом 1947 року радянський «генералісімус» Сталін «подякував» колишнім солдатам, скасувавши доплату за ордени та медалі (від 5-10 карбованців за медаль до 50 за Зірку Героя). Під приводом відволікти втомлений війною народ від нагадувань про неї фронтовиків позбавили й інших пільг – безкоштовних проїзду в транспорті та комунальних послуг.
Особливо брутальним і цинічним було ставлення до колишніх полонених та остарбайтерів. На думку Сталіна, полонених слід було ізолювати від суспільства, оскільки вони були свідками величезних поразок Червоної Армії на початку війни й заважали пропаганді вдовбувати в голови людей міф про безгрішність Сталіна та радянського військового керівництва. Полонені та остарбайтери, як ніхто, бачили на власні очі, як насправді живе Європа. За офіційною радянською статистикою лише 20 відсотків військовополонених, які повернулися до СРСР, отримали право повернутися до родин. Решту кинули в табори, заслання як мінімум на 5 років, відправили на примусові роботи.
Як «зачистили незручних» переможців
Після війни міста і села СРСР заполонили скалічені колишні фронтовики-інваліди. Одні намагалися зберегти людську гідність. Інші – тяжко травмовані, покинуті родинами й духовно надломлені – стали жебраками. Вулиці міст, залізничні станції, базари заполонили тисячі прохачів у військовій формі з орденами й медалями. Не прикрашали вони собою міста. Та й проголошену владою турботу про фронтовиків спростовували, породжуючи крамольні думки в головах людей. Коли кількість інвалідів стала критичною, радянська влада вирішила «скоротити» їхнє число шляхом… відбору цього статусу в якнайбільшої частини скалічених під будь-яким приводом. В Україні в 1946-1948 роках цей статус втратили понад 171 тисяча осіб (третина з усіх інвалідів). На базарах і вокзалах міліціонери влаштовували облави на інвалідів-жебраків, відправляючи їх затим до спецінтернатів. Попри постійні «зачистки» вивезені якимось дивом знову поверталися. І раптом, буквально за одну ніч, інваліди зникли з міст. Це була таємна операція НКВД, здійснена у 1947 році одночасно в усіх великих містах СРСР. На початку 50-х років були створені «дома закрытого типа с особым режимом», куди переселяли усіх інвалідів, котрі не мали рідних. Насправді ж вивозили усіх, кого зловили. Нерідко під облави потрапляли й сімейні інваліди, які потім навіть не могли повідомити рідних про своє місцеперебування. У них забирали паспорти та військові квитки. Люди зникали безслідно. З історії відомий так званий Будинок інвалідів Великої Вітчизняної війни на острові Валаам (північна частина Ладозького озера). Там «незручних» солдатів Перемоги, яких звозили мало не з усього союзу, назавжди ховали від сторонніх очей, щоб вони більше не псували картину «щасливого» радянського життя. У цьому інтернаті, як і в інших, підопічні перебували в становищі ув’язнених, не маючи змоги виїхати звідти. Заклади підпорядковувалися МВС. З жебрацьким утриманням, без зв’язку із зовнішнім світом… А померлих часто ховали навіть без могил, закопуючи в безіменних ямах.
Рівне і Перемога
Рівне зустріло звістку про Перемогу радісно-насторожено. Щасливі від того, що нарешті закінчилася війна, рівняни підсвідомо очікували нової біди. Ще свіжими були в пам’яті події «визволення» 1939 року. Найбільш критично налаштовані до радянської влади розуміли, що репресії неминучі. І невдовзі найгірші побоювання справдилися. Будні перших повоєнних років для багатьох рівнян були схожими. Удень працювали на відбудові міста, а вночі здригалися від кожного шурхоту – чи не приїхав по них «чорний воронок». «Енкаведисти» нишпорили по місту, вишукуючи незадоволених радянським ладом і тих, хто допомагав «бандерівцям». Людей хапали вночі, судили заочним судом у Москві й потайки вивозили до сибірських таборів. А до Рівного масово прибували нові партійно-господарські кадри з Росії та сходу України, які часто й оселялися в помешканнях депортованих рівнян. Як розповідають старожили, новоприбулі поводилися нахабно й зверхньо, насміхаючись над патріотично-національними почуттями місцевих і доносячи на них «куди слід».
Влада влаштовувала показові страти українських патріотів у центрі міста для залякування містян, не прибираючи тіла розстріляних по кілька днів. За спогадами старожилів, у перші рік-два після вигнання німців рівняни темної пори доби узагалі побоювалися ходити містом, щоб не наразитися на п’яних червоноармійців, які влаштовували дебоші зі стріляниною на вулицях.
Пам’ятає повоєнне Рівне й кілька військових парадів. Власне парадами їх можна вважати відносно. Це були проходження центральними вулицями міста військових підрозділів, розквартированих у Рівному, та проїзд через місто армійських формувань, які поверталися з фронту на місця дислокації. Такий своєрідний парад Перемоги відбувся першого травня 1945 року. На вулиці міста вийшло майже все населення, вишикувавшись уздовж головної вулиці Сталіна (нині Соборна). Військовиків засипали квітами, вітали вигуками «Ура!». У серпні 1945 року рівняни так же радісно вітали урочистий марш вулицями міста армійських підрозділів, які визволяли обласний центр у лютому 1944-го, які повернулися до місця дислокації в Рівному.
Пересічні рівняни День Перемоги до 1965 року відзначали по-різному. У когось в родині воліли не згадувати про це, в когось накривали столи і збирали фронтових друзів, а хтось мовчки пив горілку і плакав. Після 1965-го почалося масове ходіння на підприємства, у школи і навіть дитсадки ветеранів зі спогадами. Ті, чиє дитинство припало на 60-70 роки, добре пам’ятають, як нудилися під час таких одноманітно-стандартних виступів, де замість правди була гола пропаганда. Щоправда, знаходилися й такі, хто відмовлявся виступати після того, як отримували «інструкції», як не сказати зайвого.
Сучасні українські реалії диктують переосмислення нашої історії та ставлення до багатьох її подій. У реаліях теперішньої російсько-
української війни впізнається чимало аналогій війни тієї, далекої… Чи не там коріння російського «побєдобєсія», від якого Україна має відмежуватися якнайшвидше?
Світлана КАЛЬКО