Мені нечасто доводиться вбувати в центрі Рівного, але щоразу, проїжджаючи повз парк імені Шевченка, рину спогадами в далекий 1965 рік.
…Сутеніло. Людей у парку ставало все менше й менше. Я бачила всіх, хто проходив повз бюст Шевченка, зате мене за розлогими кущами не було видно. Хіба що як іти по доріжці за бюстом, то наткнешся на лавочку, на якій я і думала заночувати. Цю лавочку мені показала Люда. Вона «вилетіла» після другого екзамену, Наталка після третього, а от я, «поліщучка», як вони мене охрестили, здала два на п’ятірки, а один на четвірку. Тож сьогодні мали о 16:00 і списки вивісити. Але щось там, у деканаті, не склалось, і тільки завтра о 10:00, мабуть, таки почеплять ті списки. Мушу чекати отут.
Усе було б добре, якби дівчата не підмовили мене купити сукенку. Бо я була весь час в одній. Мені було байдуже, що вони двічі, а то й тричі на день переодягались. Усе кудись бігали, шепотілись.
А то прибігли і давай мене вмовляти піти в універмаг, просто подивитись. Спочатку я не хотіла, та потім поступилась… І от я вже в примірочній. Сукня як на мене шита і така гарна, весела.
А тепер я в ній сиджу і зовсім не весела. Хазяйка сказала, що за цю ніч треба ще доплатити. Як я її не вмовляла, та куди там. Вона, бачте, вже постіль поміняла, а її знову треба буде прати. Просила, що посиджу просто на стільчику на кухні. «Ні і ні!» Каже: «Треба вчитись копійку берегти».
Так, вона права. Добре, що квиток на поїзд купила заздалегідь, а то пішки йшла б додому в новій сукні. Але не страшно. Ніч он яка буде тепла, і вітру зовсім нема – жоден листочок не ворухнеться. Та у мене ще й кофтина є, прикриюсь. А головне і комарів небагато, не те що вдома. От уже справжня темнота настала.
Мостилась я вже якось зручніше лягти, коли це якісь дві чоловічі фігури попрямували на мене. Отакої! Один такий великий, а другий якийсь малий.
– Що, думаєш тут спати? – спитав Великий.
– Думаю, перечекаю до ранку. Вранці списки вже вивісять про залік до інституту,– з нотками гордості в голосі відповіла.
– І не боїшся тут сама? – поцікавився Малий і сів на лавку поруч, поклавши якісь книжки на коліна.
– А кого мені боятись? Ви ж тут,– уже трохи боязко відповіла, бо Великий сів з іншого боку лавки і теж поклав книжки на коліна.
– І як здала? – сухо спитав Великий.
– Два на «п’ять», а один на «чотири», німецька підвела,– відчеканила я.
– Поступиш,– впевнено сказав Великий.– Але мусиш іти з нами, бо таки трохи страшно залишатись отут на ніч. Заперечення не приймаються. Окремих апартаментів не обіцяємо, але ліжко є і постіль чиста, сьогодні поміняли. Щоправда, далеченько від центру, але давай швидше, то встигнемо ще на автобус.
Не знаю, що я думала тієї миті, але рвучко підвелась разом з ними. Малий узяв мою маленьку валізу, з якою я ходила до школи, і ми дуже швидко вийшли з парку. Майже підбігцем добрались до кафе «Сніжинка», сіли в автобус. Квитки купував Великий. Їхали хвилин 25, а може, й більше, мовчки.
Вийшли на зупинці майже за містом (я так думала), десь внизу стояли хати, а на горбі не дуже велика п’ятиповерхівка.
– Це наш гуртожиток,– прокоментував Малий.– Іди сміливо і не озирайся.
Вахтерки не було, і ми, як миші, прошмигнули в кімнату на другому поверсі. У кімнаті було три ліжка, шафа, стіл і три стільці, зовсім чисто, нічого зайвого. Я сіла на стілець і відчула, як втома обіймає мене з усіх боків.
– Вибач, їсти у нас нема нічого. Ми їмо в їдальні, а вона вже зачинена. Тут нічого не готуємо, нема часу,– звітував Великий.– Оце буде твоє ліжко – Василь поїхав додому. Постіль чиста, ось і рушничок.
Малий приніс у цинковому тазику воду:
– Вмийся, ми вийдемо.
Я швидко хлюпнула водою в обличчя, а витиралась повільно. «А що буде далі?» – застукотіло в голові. Та мені так хотілося всунути ноги у воду, що більше ні про що не думалось. Ноги я помила з милом добре, щоб рушник не забруднити. Скинула із себе ту «гарну і веселу» сукню і залізла в ліжко. Хлопців ще трохи не було, і я вже крізь сон чула їхній шепіт, хоча не розуміла, про що вони перешіптувались, бо сон таки мене подолав.
Прокинулась я, як надворі був «білий день», як казала моя мама. Ліжка хлопців були застелені, на столі стояла тарілка зі злипнутою вермішеллю, дуже підсмажена котлета, склянка з компотом і записка, а на ній один карбованець грошей. У записці йшлося, що до центру я доберусь автобусом, вийду біля універмагу і до інституту прямо по дорозі вверх.
Я проковтнула сніданок. Здалось, що такого смачного ще ніколи не їла. А компот який – зі свіжих фруктів! Великими буквами написала: «Дякую!» і підписалася: «Студентка».
Дуже швидко я доїхала до центру, долетіла без крил до інституту, лев при вході посміхнувся мені, хоча цього ніхто, крім мене, не бачив. У списку зарахованих до інституту на гідромеліоративний факультет я була тринадцята…
З початку занять і до самого нового року я заглядала в кожну аудиторію, на кожного високого і кожного низького хлопця, воліючи побачити в них Великого і Малого, моїх нічних лицарів. Одногрупники жартували, що я не визначилась, який же мені потрібен із тих хлопців – високий чи низький. Не вдаючись у подробиці, я казала, що потрібні зразу обидва.
Тільки після канікул дізналась, що механіки-заочники вчились у «воднику» тільки три роки, а потім переводились у політехнічні інститути Києва і Львова. Отже, «мої механіки» закінчували навчання чи то у Львові, чи то в Києві. Мене тішить, що, в якому б місті вони не вчились, це були хороші люди, з якими було нестрашно, затишно і надійно.
Алла МЕЛЬНИК
м. Рівне