Чи має дерево душу? Чи вмирає вона разом із його гіллям? Хтозна. Дивилася на цей сухий ясен біля церкви в Новій Мощаниці й думала про ясенову душу.
Чи пам’ятає дерево той рік, коли з усіх сил потягнулося його тіло тонкими пагінцями до сонця? Зростав молодий ясен з церквою чи вже біля неї? Був зайвим затінком чи бажаним затишком? Хтозна. Проте хтось знає.
Скільки молитов він вислухав? Скільки вінчань і прощань бачив ясен? Скільки церковних піснеспівів вивчив мимоволі? Скільки людської слабкості і людської любові виміряв своєю душею? Він знає.
Багато дерев на цвинтарі біля храму. Багато душ. У Бога немає мертвих. Навіть якщо твоє листя осипалося… Бог знає.
Ясенове листя осипалося в цю війну, кажуть. Не стверджую, що треба вірити в символи, але в Україні, окрім пісенної душі й скромності, ясен символізував війну… Осипався, щоб сказати ворогові: терпіння українців не безмежне, а сила і дух – незламні! Так було і так буде! І ясени нові рости будуть – не до війни, а для пісні!
Він, ясен, міг би розказати, скільки людських доль переплелося в церкві і з церквою. Чи можна їх роз’єднати? Ні, бо церква не може роз’єднувати, тільки люди. «Не буває безсилим у Бога ніяке Слово»!
От тільки не спитаєш нічого в сухого ясена. А в живих усе можна спитати. Пробачити. Помиритися. Сказати, як любиш. Разом помолитися! Посадити разом молодого ясена на щастя, на мирну долю для наших дітей та внуків! Вірую!
Мирослава ЖОВТАН