Лікар-легенда Рівненщини навчив десятки хірургів та врятував тисячі людей. Такий слід залишив по собі Іван Костянтинович Марчук.
Лікар-легенда Рівненщини Іван Костянтинович Марчук перебував в операційній фактично до останнього дня, продовжуючи рятувати хворих і передавав неоціненний досвід своїм учням. Ще торік на роботі лікар-хірург Рівненського обласного центру торакальної хірургії Іван Марчук відсвяткував 80-річчя, навіть не думаючи про заслужений відпочинок. А кілька днів тому Івана Костянтиновича не стало. Лікар-легенда, який провів тисячі операцій і виховав десятки хірургів, відійшов у засвіти. Відійшов тихо, смиренно. Як, зрештою, прожив своє, без найменшого перебільшення, видатне життя.
– Тато був для нас незаперечним авторитетом і взірцем людини, яка всього досягла в житті завдяки неймовірній працелюбності, – каже дочка Івана Костянтиновича Людмила Іванівна ДРЕВЕЦЬКА. – Народившись у багатодітній селянській сім’ї у Дроздові Гощанського району, він був єдиним у родині, хто, як кажуть, вибився в люди. Здобувши в Івано-Франківську медичну освіту, став не лише хорошим хірургом, а й по суті засновником торакальної хірургії на Рівненщині.
Після закінчення медінституту за спеціальністю «хірургія» Іван Костянтинович поїхав за направленням у Дубровицьку районну лікарню. Втім, довго там не затримався. Подався вдосконалювати лікарський фах у Санкт-Петербург. По завершенні клінічної ординатури його запросили в Обласну лікарню. Тут, працюючи у відділенні пульмонології лікарем-ординатором, Іван Марчук розпочав кар’єру торакального хірурга. На той час єдиного на всю область.
– Тато практично заснував і почав розвивати на Рівненщині торакальну хірургію, – продовжує свою розповідь Людмила Іванівна. – А коли відкрився фтизіопульмонологічний центр (нині тубдиспансер), він став його завідуючим. Виховав не одну плеяду торакальних хірургів, врятував багатьох людей. Робив дуже складні операції на серці, багато з яких було проведено в Рівненській області вперше. Проникаючі операції були «його коником». А в 1996 році на базі надбаного досвіду захистив кандидатську дисертацію. Написав чимало наукових статей, які високо оцінили не лише вітчизняні, а й іноземні лікарі. В тому числі й медичні світила.
Попри вагомий внесок у розвиток медицини Рівненщини, Іван Костянтинович Марчук завжди залишався «в тіні». Відтак за життя про нього мало писали. Небагатослівний допис був вміщений і на сторінці Рівненської обласної клінічної лікарні ім. Ю. Семенюка. Тут він, маючи вищу кваліфікаційну категорію, працював з 1997 року.
«Хірургічну майстерність Іван Костянтинович Марчук, – йдеться у тексті, – відточував не лише у нашому закладі, але й у передових хірургічних клініках Тернополя та Запоріжжя. Провів тисячі складних операційних втручань при різноманітних тяжких захворюваннях. Навчав мистецтва практичної хірургії молодих спеціалістів та лікарів-інтернів. 1996 року Іванові Костянтиновичу присуджено науковий ступінь кандидата медичних наук. Свою практичну діяльність поєднував з науковою роботою – його авторству належить 116 наукових праць, опублікованих у медичних журналах та збірниках. Не раз брав активну участь у з’їздах, конференціях лікарів-торакальних хірургів. У КП РОКЛ ім. Ю. Семенюка щороку виконував понад 100 оперативних втручань. Трудова діяльність Івана Костянтиновича відзначена багатьма почесними грамотами та подяками. Він нагороджений медаллю «Ветеран праці» 1988 року та значком «Відміннику охорони здоров’я» 1995 року. Користувався заслуженим авторитетом серед медичних працівників та населення області.
У нашій пам’яті Іван Костянтинович назавжди залишиться світлою людиною, доброзичливим колегою та професіоналом своєї справи. Весь колектив РОКЛ імені Юрія Семенюка глибоко сумує з приводу непоправної втрати та висловлює щирі співчуття родині.
Для рідних Івана Костянтиновича Марчука його смерть стала непоправною втратою, біль від якої ще довго нуртуватиме в їхніх зранених серцях. Адже він для них був значно більшим, ніж батько, дідусь і чоловік.
– Він був дуже добрим батьком… – не стримуючи сліз, каже Людмила Іванівна. – Пригадую, як водив мене на бальні танці, до репетиторів. Тато дуже хотів, щоб я стала лікарем. Завжди підтримував, адже я лише з третьої спроби вступила до медичного вузу. Нині працюю дерматологом в Обласній дитячій лікарні. А згодом слідами дідуся пішов його внук Роман, який навчається в медуніверситеті. Ми практично весь час були разом – їздили на відпочинок, відзначали свята, проводили вихідні. Двадцять років тому померла моя мама. Але ми добре зжилися з нинішньою татовою дружиною. У нас так було заведено, що кожної суботи ми йшли в гості до чоловікових батьків, а в неділю – до моїх. А тепер залишилися лише спогади…
Напевне, не лише спогади, а й щира вдячність від людей, яким Іван Костянтинович Марчук свого часу врятував життя. А ще – шана його учнів, яким передав свій досвід і вміння. Та й просто нетлінна пам’ять про лікаря тих, для кого він назавжди залишився просто доброю і чуйною людиною.
Свілана ПІКУЛА