Краківське інтерв’ю

Кордон – це завжди несподіванка. Нема черги – приємна. Є черга – навпаки. Цього разу несподіванка приємна: переді мною якихось десяток машин – так, дрібниця, до того ж металеві ворота КПП «Ягодин» їх на очах усмоктують, то менш як за півгодини показую паспорт прикордоннику. Везе!

Зміна на тій стороні – сама люб’язність.

– Доконд і по цо паньство єдзє? – ввічливо нахиляється митник.

– До Кракова. Зобачими, як вигльонда Вавель, копальня солі в Велічце…

Польська у виконанні українця однозначно подобається митникові, навіть винагороджується приязною посмішкою.

– Цигарети, спиритус?

– Анініц.

Митник бажає шерокей дрогі – все, можна їхати. І я їду, зробивши одну необачність – не помінявши тут, на кордоні, де відділення банку й кантори працюють цілодобово і без вихідних, гроші. Бодай якусь суму на перший початок. Нічого, втішаю себе дорогою, обміняю їх у Кракові.

Осінній суботній вечір тим часом швидко переходить у ніч, а дорога займає навіть частину недільного ранку, бо від кордону до Кракова набереться добрих чотири сотні кілометрів. Але коли Краків починається, і я ще згадую, що пора обміняти гроші, виявляється, зробити це можна… тільки наступного дня.

Проше пана, розводять руками поляки, нєдзєля дзісяй, кантори і банкі нєчинне!

Оце так! Я відчайдушно метикую, як вийти з такого дурного становища. І придумую. Таксист – ось вихід! Якщо є десь у Кракові о цій порі діючий кантор, то таксист обов’язково буде знати про це. до того ж він мене туди і спровадить.



За кільцем, де розвертається трамвай, стоянка таксі, а на ній одна-єдина машина з шаховою трафареткою. Таксі зблизька виявляється далеко не старим «сітроєном», в якому старий поляк зосереджено читає журнал.

– Кантор? Проше пана, тераз чинни тилько на двожцу колєйовим, – пояснює він, відклавши на сидіння справа від себе журнал, і береться викладати, як туди, на залізничний вокзал, добратися. Вулиці, перехрестя, світлофори, назви готелів і ринків, які таксист називає, загинаючи пальці спочатку одної, потім другої руки, змішуються в моїй голові у незрозумілий вінегрет. Я підіймаю руки вгору і пояснюю, що у Кракові зовсім не орієнтуюся. Чи не буде пан таксист такий люб’язний, що завезе мене на вокзал, а я поміняю там гроші і заплачу за дорогу, скільки він скаже. На що той відказує, що єжелі тшеба, то тшеба, заводить мотор, елегантно вирулює на автостраду і питає:

– А сконд пан бендзє?

– З України, з Рувнего.

Дві стрішки кущистих сивих брів на обличчі таксиста здивовано піднімаються вгору, він зупиняє машину, забирає з переднього сидіння журнал і просить, бо я сиджу ззаду, зайняти місце біля нього. Ні, розумію невдовзі, це не боязнь мати за своєю спиною незнайомого дужого українця, а його запрошення до розмови, зручного для нас обох спілкування.

– А знаєте, я люблю українців, – несподівано зізнається мені
українською старий таксист. – І завше буду любити!

Я дещо здивовано дякую у відповідь, сприймаючи ці слова як ознаку його демократичного виховання, а тоді не придумую нічого розумнішого, як запитати пана, чому він таксує у такому поважному віці. В нього, мабуть, мала пенсія, так?

Таксист у відповідь посміхається – мовчки, тільки губами, знову стає підкреслено уважним і пояснює, що насправді він далеко не бідна людина, бо довго працював у Швеції, на автозаводі відомого концерну «Вольво», заробив там грошей, високу пенсію, має розкішний за польськими мірками будинок, крім цього «сітроєна», ще відмінне «вольво» з 25-річною гарантією і круглий банківський рахунок, то єдине, що йому треба на цьому світі, – здрувко. Ото щоб не закиснути перед телевізором, мати хоч якесь заняття, а з ним посильне навантаження заради здоров’я, потроху таксує.

– А звідки пан так гарно розмовляє українською? – питаю знову, бо ми все ще їдемо краківськими вулицями. – І за що українців любить, якщо не секрет?

– О-о, проше пана, то довга історія, варта журналу чи навіть книжки, – хитає головою пан таксист. – Я можу розказати її по-українськи, але пан розуміє польську, то я буду говорити польською, так мені простіше. І так буде швидше. Найперше, я народився в Україні. Ця обставина пояснює, звідки знаю українську. А тепер поясню панові, чого люблю українців і, як уже говорив, буду любити, скільки мені бачити цей світ. Бог знає, мої батьки ніколи не спали за схід сонця, мали гарну господарку, і через те совєти нас вивезли до Сибіру. Як класових ворогів, пан це, певно, розуміє. Бодай не згадувати тих злих часів, але я старий чоловік, я мушу пам’ятати і добре, і зле, щоб не збрехати чого потім Господу нашому. В тому пеклі мої тато і мама скоро пішли на той світ. І мені, сироті, вижити так само не було ніяких шансів. Але я вижив, бо в тому таборі, в тому найстрашнішому, яке я знаю, на світі місці була одна милосердна душа – українка пані Катерина. Вона, слава Богу, ще живе, але про це потім. Я вижив, проше пана, тільки тому, що ця свята для мене жінка обдурила мою смерть. І я скажу панові, у який спосіб. Вона робила на табірній кухні і, шкодуючи малого Гжегоша, а то був я, потай, щоб ніхто не довідався, вночі, коли всі спали, будила мене і підгодовувала вареним картопляним лушпинням. Те лушпиння не так пильнувалося в таборі, бо то були відходи, і вона могла, але дуже обачно, з великою осторогою, щоб не бачили лихі очі, ним скористатися. І в такий спосіб мені врятувала життя. Потім… вибачаюся, ми приїхали, кантор там, по правей стронє од вейсця, нехай пан поміняє гроші, а тоді, якщо буде мати терпіння, я скінчу свою історію.

Кантор, на моє щастя, працював, обмін зайняв якихось п’ять хвилин, і таксист продовжував далі:

– То окрема і довга історія, як я повернувся назад, як перебрався до Польщі – про це не зараз, на це нема часу. Я тільки скажу панові, що на перших початках мені треба було набідуватися і в Польщі. Я тяжко робив на всяких роботах, аж доки не рішився спробувати щастя у Швеції. Там, проше пана, дуже добре, там я жив довго – двадцять два роки. І всі ті роки пам’ятав про пані Катерину, якій завдячую найдорожчим скарбом – своїм життям. Там, у великому добрі, я мучився, я не спав ночами, я все думав: де вона? Чи живе? Якщо живе, то як? Чи має кусок хліба? Чи, може, той кусок хліба мені треба їй дати? Я писав у Червоний Хрест, робив запити, і на те пішли довгі роки, бо пан знає, що Радянський Союз хвалився космосом і парадами, але не таборами, не кривдою. Звідтам мені або мовчали, або заперечували, або розводили руками, і так було доти, доки ця імперія не розвалилася. А як розвалилася, то, проше пана, знайшлися добрі люди з-поміж українських чиновників, сповістили мене, що справді є така пані Катерина, що живе вона в Одеській області, в такому-то районі і такому-то селі. Я пішов у костел Маріацкі, впав на коліна перед Маткою Боскою і навіть не знав, як їй молитися, як дякувати за таку звістку. А тоді все кинув і з Єжи, моїм сином, поїхав у те село. І тепер нехай пан мене вибачить за сльози, бо я завше плачу, коли згадую нашу першу зустріч після цілого життя розлуки.

Він справді заплакав, потому ми плакали удвох, а коли заспокоїлися, пан таксист зітхнув, за розуміння і співчуття вдячно потиснув мою руку і знову взявся за свою історію:

– Тоді, проше пана, не тільки я, всі плакали: і пані Катерина, і її син, і Єжи, і півсела, бо півсела зійшлося на цю оказію.

Пані Катерина віддала свої літа колгоспові, статків не нажила, виглядала марно, але не хотіла від мене брати ні грошей, ні подарунків – нічого! Казала, всі так живуть, вона не гірше, а тепер дуже щаслива, бо я живий, пам’ятаю про неї, приїхав побачити, вже того їй досить. Я не слухав, подарунки лишив, гроші віддав її синові, а через місяць ми приїхали з Єжи ще – на цей раз двома машинами. Я бачив, що в Україні люблять німецькі машини, то одну, «фольксваген», не нову, але й не стару, у перфектному стані, переписав синові пані Катерини, Петрові. Але ми ще не покинули села, як того «фольксвагена» вночі украли. Петро плакав, як мала дитина, а пані Катерина так голосила, аж ми полякалися, але машини нема і все. Була міліція, щось там питала, щось там писала, але, проше пана, я не вірив, що машину їм знайдуть, і думав, що тепер, як їм жити. Довго думав. І придумав. Перед від’їздом я сказав: «Пьотр, зроби закордонний паспорт, приїдеш до мене в гості у Краків». Паспорт він зробив, я лишив на нього гроші, але куди він їздив? Пьотрусь думав, що Краків на краю світу, їхати сам боявся, як дантиста, і ми його не діждалися. То ми з Єжи ще раз приїхали в Україну, забрали Петра і тільки в машині розказали йому про свій план.



Я зараз панові скажу, який. Що ми троє їдемо в Польщу, а звідтам – у Швецію, там його влаштуємо на роботу на автозавод, і він з Єжи, а Єжи дотепер живе у Швеції, буде складати «вольви», щоб заробити добрі гроші. Пьотр був не проти, але дуже боявся. Казав нам, на кордоні розкусять, що він ніякий не поляк, а українець, не має візи, і тоді його, не дай, Боже, посадять чи вивезуть, як колись нас, до Сиберії. І так напудився, аж цокав зубами. Що було з ним робити? Ми проїхали Краків, проїхали всю Польщу, а вже там, перед кордоном, зайшли в реставрацію і гарно пообідали. Петрові за столом налили келіха, потім другого, потім ще, то в машині, проше пана, він уже нічого не боявся, бо спав, як сніп. А коли розтулив очі, ми були у Швеції.

– І де він тепер?

– Вдома, з матір’ю. Має гарну машину, хату нову поставив, і так не без копійки. Бо за три роки, проше пана, у Швеції можна заробити ого які гроші.

– А що пані Катерина?

– Слава Богу, жива-здорова, я до неї недавно дзвонив. А кожного місяця доларів їй посилаю – пенсію від себе. Якби помер, а вона буде жити, то гроші буде посилати Єжи, він мені поклявся на Біблії. Отака моя, проше пана, історія з українцями. Дякую за компанію, ми вже приїхали, он там ваш самохуд, бачите?

– Бачу. Скільки я пану винен?

– Ніскільки. Хай то буде маленький презент панові од мене. Бо я люблю українців.

Володимир КОМАРОВСЬКИЙ

Краків – Рівне

Постійно бути в курсі новин Вам допоможе наш Telegram

Діліться корисною інформацією з друзями: