Він відчужено сидів в інвалідному візку, в якому завжди заїжджав у віддалений куток церковного подвір’я, і не зводив очей з образа Спасителя над вхідними дверима храму. На відлюдькуватого чоловіка, який, міцно стиснувши худющими руками колеса, щось беззвучно шепотів висохлими до ниток губами, давно ніхто в селі не звертав уваги.
Хоча, коли в його родині одна за одною сталися страшні трагедії, про Степана гула вся округа. У прикутому до візка згорбленому чоловікові годі було впізнати колишнього красеня, на якого заглядалася мало не кожна дівчина. Степан, повернувшись з армії, вирізнявся серед ровесників не лише стрункою статурою, а й серйозними поглядами на життя та амбітними планами на майбутнє. Отож, влаштувавшись у колгоспі трактористом, вступив за направленням до сільгоспінституту вчитися на інженера-механіка. Завзяття хлопця помітило партійне керівництво, яке рекомендувало Степана на секретаря комсомольської первинки. У хлопця наче крила за спиною виросли, він намагався скрізь і всюди бути прикладом, як і належить справжньому ватажкові. А невдовзі йому випала слушна нагода продемонструвати своє лідерство навіть перед районним начальством.
Одного спекотного дня за Степаном просто на поле приїхав «бобик» голови колгоспу, аби негайно доставити до контори, де на нього чекав секретар райкому комсомолу.
– Доки всі на косовиці, береш свого «Білоруса», когось із хлопців на підмогу, чіпляєте дротом і зриваєте хрести з церкви, – перейшов відразу до діла районний гість, щойно Степан переступив поріг кабінету секретаря парткому. – Задача зрозуміла? Тоді до діла!
Запал Степана, який загорівся будь-що відзначитися, дещо згас, коли всі, як один, хлопці відмовилися допомогти йому виконати доручену високопоставленим керівництвом місію. Діватися було нікуди, тож у підсобники зголосився сам парторг.
Зірвавши арматурою замки на дверях церкви, Степан спритно вибрався на центральний купол, підтягнув скинутим донизу шнуром дріт і прив’язав його до хреста. А за якусь мить, уже сидячи в кабіні трактора, натиснув на газ. Дріт натягнувся, наче струна, колеса почали вигрібати під собою землю, а хрест ніяк не піддавався.
– Ти ривками, ривками попробуй! – перекрикував гуркіт двигуна парторг.
Степан подав назад, а потім рвонув уперед, живцем вирвавши хрест із дерев’яного купола. З іншими було простіше, бо вже мав досвід.
Похваливши Степана за сумління, районне керівництво всілося в машину і гайнуло з села. А «герой дня», як йому й було наказано, відволік хрести на колгоспне звалище металобрухту на задвірках тракторної бригади. Щоправда, тієї ж ночі вони звідти зникли. Через багато років односельці довідалися, що їх забрав і надійно заховав на горищі сараю церковний староста.
Коли Степан пізно ввечері повертався з роботи, звістка про зірвані хрести облетіла село. Хлопець ні від кого не почув слів докору, але очі односельців красномовно свідчили про їхній осуд. Та Степанові тоді це було байдуже. Він відмахнувся рукою і від маминого розпачу. Виплакавши усі сльози, вона спромоглася лише простогнати:
– Що ж ти наробив, синку?
З часом у селі почали забувати про глум над храмом, однак про завзятого комсомольця не забули в районі. Вже восени Степана забрали спершу в апарат райкому комсомолу, а за рік він став і секретарем. Стрімкі кар’єрні сходи підняли його до керівника одного з обласних управлінь. Степан не жив, а наче вареник у сметані купався. Перед ним, здавалося, були відкриті двері всіх земних благ. Одружився з дочкою заступника начальника міліції, невдовзі розжилися двома дітками. З’явилася власна хата, машина. Дочку, а згодом і сина Степан прилаштував у престижний столичний інститут.
Біда постукала у двері зненацька. Посеред ночі пролунав дзвінок.
– Це вас з міської лікарні турбують, – почув він у трубці. – До нас доставили ваших сина і дочку, обоє в критичному стані…
Страшна звістка паралізувала Степана. Він стояв, мов укопаний, не реагуючи на шарпання дружини, яка не могла допитатися в нього, що сталося.
Приїхавши до лікарні, батьки довідалися про деталі нічної пригоди. Повертаючись на батьковому автомобілі з пізніх гулянок, їхній син на шаленій швидкості врізався в електроопору. Лікарям не вдалося врятувати дочку, що сиділа на пасажирському кріслі. Вона померла в реанімаційному відділенні. А за життя сина боролися нейрохірурги. При цьому ніхто не давав жодних гарантій. Адже внаслідок сильного удару мізки хлопця вивалилися через розколотий череп. Отож, якщо, казали хірурги, і виживе, то не знати, чи це на краще.
- Рятувальники розчищали автошляхи внаслідок сильних вітрів
- Рівнянам радять не вживати алкоголь у спеку, бо це може спровокувати серцевий напад
Син таки вижив, навіть став на ноги. Проте це не принесло батькам ніякої радості. Мало того, що він став, як подейкували люди, слабим на голову, то зв’язався з компанією наркоманів. Спершу з хати почали зникати гроші, ювелірні прикраси, цінні речі, а одного дня пропав і сам син. Міліція знайшла його через два дні мертвим у підвалі недобудованого дитсадка.
Пережите горе підкосило дружину. Вона злягла. Поставлений медиками діагноз – рак печінки останньої стадії – зламав її дух. Не допомогли ні кращі лікарі, ні найсучасніші ліки, згоріла за півроку. Величезні борги змусили Степана по суті за безцінь продати будинок, в якому йому все нагадувало про крах їхнього, здавалося колись, непохитного щастя. Проте біди не залишили його навіть тоді, коли повернувся в рідне село.
Поволі почала здавати старенька мама. Невдовзі її не стало. Поховали покійницю, як годиться, відспівавши у храмі. Степан, щоправда, навідріз відмовився йти до церкви, отож, доки правилася заупокійна, перечекав під тополею навпроти. А потім довго простояв біля могили, перебираючи в пам’яті прожите. Додому рушив, коли на шкальному вітрі під проливним дощем промерз до кісток. Дорогою до хати зупинився навпроти церкви, підвів погляд до куполів…
Що було далі, не пам’ятає. Отямився Степан уже в лікарняній палаті після операції. Тоді й довідався з розповіді медсестрички, що, коли стояв біля церкви, на нього впала зламана ураганом гілляка тополі. Внаслідок нещасного випадку Степан зазнав травми хребта, яка назавжди прикувала його до інвалідного візка.
Не бачачи більше сенсу життя, Степан надумав накласти на себе руки. Обмізкувавши, як усе зробити, прив’язав до перил ліжка ремінь, зробив петлю. Та тільки почав всовувати в неї голову, як у дверях з’явився батько.
– Досить, сину, – мовив старенький, – ти і так достатньо вже зробив. Не бери ще один гріх на душу.
…Дорога Степана до храму була важкою. Спершу він багато про що думав, обмірковував, аналізував. А одного дня таки подався на візку до центру села. Заїхати на церковне подвір’я тоді не наважився. Зупинився поблизу тополі, яка зробила його калікою, поринув у спогади і думки. Занурившись у своє, не помітив, як до нього наблизився літній сільський священик.
– Ми всі в Отця нашого Небесного – діти, яких Він однаково любить, – мовив батюшка. – А наймиліший Йому – блудний син, якого Він з радістю приймає в свої обійми. Повертайся до Бога, сину, Господь зцілить твої душевні рани, подарує надію.
– Чи простить Він мені гріхи мої? – з ноткою відчаю в голосі спитав Степан.
– Бог – милостивий і всепрощаючий.
Уже найближчої неділі після зустрічі зі священиком Степан таки переборов страх і сумніви та викликав неабиякий подив односельців, заїхавши на церковне подвір’я. Забившись у куток, подалі від цікавих очей, він довго вдивлявся у лик Господній, а потім несподівано для самого себе заридав. Довго плакав, захлинаючись слізьми. Коли висушив очі, відчув на душі полегшення, наче звалив з плечей непосильну брилу.
Бог простив Степанові гріхи. А люди? Вони ні-ні, та й перешіптуються між собою. Кажуть, що покарано Степана так жорстоко за оті хрести. Колись він осквернив храм, а тепер не може зайти до нього своїми ногами.
Василь БУСЬКО
Постійно бути в курсі новин вам допоможе telegram-канал газети «7 днів»