У Людмили Спиридонової, капітана жіночої команди БК «Рівне», – баскетбольна сім’я. Її чоловік – баскетболіст, а нині тренер жіночої команди. Рідна сестра – тренер із баскетболу. А тепер і син займається цим видом спорту. З Людмилою Спиридоновою, однією з героїнь пам’ятного кубкового матчу, сьогоднішня розмова нашого журналіста.
Все склалося так, як треба
– Чи розуміла ти перед «Фіналом чотирьох» Кубка України, що БК «Рівне» здобуде перемогу?
– Ми знали, що зможемо переграти наших суперниць у півфіналі – столичний «НУБІП України». Якщо чесно, то до фіналу ми готувалися потрапити на «Київ-Баскет». Проте сталося так, що виграла бердянська «Чайка», і ми зрозуміли, що наші шанси на перемогу зросли. Налаштовувалися ще краще. З’явилася ще більша мотивація, оскільки наші команди плюс-мінус рівні за силою. Після матчу в мене була позитивна істерика, сльози радості… Не одразу повірила в те, що ми перемогли. Лише через 2-3 дні заспокоїлася і зрозуміла, що ми все таки перемогли.
– Як розпочались твої заняття баскетболом?
– У п’ятому класі, коли ще навчалася в 27-ій школі, просто прийшла покидати м’яча, сподобалося… Згодом ми переїхала на Північний, довелося змінити навчальний заклад. На уроці фізкультури здавали подвійний крок і, оскільки я вже знала, як це робиться, одразу ж вдалося. Валерій Жартун запросив мене на тренування. З того часу все закрутилося. Тоді я навіть уявити не могла, що моє життя буде так тісно пов’язане з баскетболом. Але (якщо чесно) на підсвідомому рівні мріяла про це.
– На початку твоєї кар’єри була пропозиція виступати за кордоном… Не шкодуєш, що відмовилася?
– Пошкодувала… Однак лише спочатку. З огляду на те, як склалося моє життя, – в мене двоє чудових дітей – все склалося так, як треба.
– Нещодавно ти відкрила із сестрою магазин одягу… Який стиль переважає у твоєму житті та чи впливає він на асортимент магазину?
– Звичайно ж, для себе обираю більш спортивний – обов’язково джинси. Однак коли потрібно, можу вдягнути і сукню. Коли ми наповнювали свій магазин асортиментом одягу, в нас виникла проблемка з вибором суконь. Ми не знали, які вони мають бути, які зараз у тренді. Однак вже за кілька місяців потихеньку з усім розібралися…
Бліц
– Улюблена книга?
– Всі книги Деніела Кіза.
– Фільм?
– Подобаються романтичні фільми, я б навіть сказала – мелодрами.
– Напій?
– Томатний сік.
– Улюблена гра, окрім баскетболу?
– Волейбол.
– Квіти?
– Тюльпани та ромашки.
– Як проводиш вільний час?
– У мене практично немає вільного часу. Коли я нарешті потрапляю додому, то можу днями не виходити з квартири – читаю книги та дивлюся телевізор.
– Яка твоя улюблена страва? І чи любиш куховарити?
– Безперечно, коли є вільний час, готую із задоволенням. Улюблена страва – червоний борщ. Моя молодша дитина – Саша – не їсть перші страви. Та коли чує словосполучення «борщ від мами», відступає від правила.
– Чому віддали доньку на гімнастику, а не на баскетбол?
– По-перше, побачила тренера з гімнастики. А це – подруга мого чоловіка. Вона запропонувала привести доньку, щоб спробувати цей вид спорту. В доньки все вдається і головне – є бажання займатися гімнастикою. Чому не віддали на баскетбол? Все просто. У Франківську, де вона навчається у школі, є певні проблеми з дитячою секцією. Зокрема, немає такого тренера, якого ми б хотіли. Проте коли вона приїжджає до Рівного, то з великим захопленням приходить на тренування до Марини Максимчук або до Валерія Жартуна і там тренується з однолітками.
Якщо жіночий баскетбол розвиватиметься лише у Рівному, то користі від цього буде мало…
– Баскетбол в Україні та, зокрема, у Рівному розвивається?
– Скажу про жіночий. У Рівному – безперечно. Мені подобається, що всі гравчині – рівненські. Лише Вікторія Шматова – «легіонер» (вихованець бердянського баскетболу, – авт.). Але вона з нашим менталітетом. Я бачу, як тренуються дівчата 2005 року народження і погоджуюсь зі словами тренера, що це буде гідна заміна нам. В Україні ж, на мою думку, ні. Нема достойної заміни старшим гравцям. Навіть якщо подивитися на Першу лігу – печаль… Тому якщо жіночий баскетбол розвиватиметься у Рівному, а в інших регіонах країни – ні, то користі від цього буде мало…
– Де ти бачиш себе через 5 років?
– Звичайно ж у Штатах (сміється)… Якщо серйозно, то мене більше тягне до Рівного. Однак ми з чоловіком придбали житло у Франківську, тому якщо не вдасться його переконати переїхати сюди, залишимось там… Хотіла б розширювати наш магазин. Мені пропонували і тренером стати, проте дитячим я себе взагалі не бачу. А от помічником наставника дорослої команди, якщо запросять, я б із задоволенням погодилася. Адже вмію домовлятися зі старшими гравцями. Загалом, хотілося б трішки залишитися у спорті, бо розумію – це моє. Але ким завгодно, лише не тренером дитячої команди (сміється – авт.).
– Невдовзі – 8 Березня… Чи вважаєш ти цей день святом та чи є у вашій сім’ї традиції його святкування?
– Швидше так, ніж ні. Все ж таки хотілося б отримати квіти, подарунки. Сьогодні його вже менше, ніж колись. Мабуть, вже наші діти перестануть його святкувати. Щодо традицій, то нема. Проте цього року вперше за багато часу ми з чоловіком будемо у цей день разом. Він буде грати у Рівному в рамках чемпіонату Першої ліги із сарненською командою.
Микола ПІКУЛА (молодший)
Постійно бути в курсі новин Вам допоможе Telegram-канал газети «7 днів»