Сезон 2009-10 став для клубу та нашого міста останнім у еліті чоловічого українського баскетболу. Відійшли в історію незабутні поєдинки «Пульсара» з «Львівською політехнікою», «Будівельником», БК «Київ», МБК «Одеса», «Азовмашем», які завжди відзначалися безкомпромісністю суперників та самовіддачею гравців. Чим живуть зараз та як згадують колишні часи баскетболісти БК-93? Хтось тренує дітей у спортшколі (Анатолій Колот, В’ячеслав Ковалевський), хтось працює фізруком у коледжі (Анатолій Дубнюк) чи викладачем у виші (Олег Сотник), хтось організував баскетбольний гурток у школі (Ілля Шемосюк), а дехто досі, як-от Віктор Герасимчук, грає! Натомість найяскравіша зірка рівненського баскетболу Сергій Ліщук став президентом.
Президентом баскетбольного клубу «Рівне», який два роки тому об’єднав дві команди – чоловічу (БК-93) і жіночу («Сузір’я-ОСДЮСШОР»). Сьогодні Сергій Ліщук – гість редакції «7 днів».
«Пульсар» покращував свою гру, а разом з нею і я ріс
– Сергію, пам’ятаєш свій останній матч за «Пульсар»?
– Так, це був поєдинок з «Будівельником» у столиці. Я тоді порвав зв’язки гомілкостопу і після того решту сезону заліковував травму. Тому мені він закарбувався в пам’яті яскраво. Було дуже прикро, адже тоді ми йшли на четвертому місці, а може, навіть вище були… Для нас у тому сезоні авторитетів не було – обігравали всіх. Можливо, якби не моя травма, могли б і за медалі поборотись.
– У сезоні 2000-01 команда вийшла на матч з емблемою клубу, виголеною на потилиці. Хто був ініціатором вашої колективної стрижки?
– Ми тоді лише ввійшли до Суперліги та зазнали шість поразок поспіль: в Одесі, Києві та Львові. Важко пригадати, хто саме запропонував… Однак скажу, що це нас всіх дуже зблизило як команду, можна сказати, зробило сім’єю – всі стояли одне за одного горою. Навіть старше покоління гравців пішло на такий крок. Після цього настав переломний момент – почали здобувати перемогу за перемогою.
– Чим запам’ятався період кар’єри в «Пульсарі»?
– Безперечно, моїм становленням як баскетболіста у професійному спорті, адже я одразу потрапив з юнацької команди до команди майстрів. «Пульсар» покращував свою гру, а разом з нею і я ріс. Це можна порівняти з тим, як дитина вперше починає ходити – те саме було й зі мною. Певні навички мені прищепив Олег Сотник, інші – Сергій Шемосюк, за що я дуже вдячний їм обом. Не знаю, чи могли вони дати ще більше знань і вмінь, однак того вже було достатньо, щоб йти вгору.
– Краща, на твій погляд, стартова п’ятірка «Пульсара».
– Не можу сказати… Неможливо вибрати, адже на кожній позиції грали по два-три чудові гравці. Єдине скажу, чим славився «Пульсар» і чому ми завжди давали хороші результати – ми були командою-сім’єю.
В моїй кар’єрі були лише найкращі тренери
– У «Хіміку» та «Азовмаші» ти тренувався у іноземних фахівців. Це стало поштовхом для подальшого розвитку?
– Мені взагалі, вважаю, дуже поталанило – в моїй кар’єрі були лише найкращі тренери. Починаючи з мого першого тренера Олега Сотника і закінчуючи останнім у моїй професійній кар’єрі тренером Кацикарісом Фотсом (на той час наставник клубу «Мурсія»). Укожного з них я брав те, що давало можливість ставати кращим. І виділяти когось просто неможливо.
Чому я взагалі пішов у Южний – були ж запрошення і з Києва, Маріуполя? Тамтешні команди мали у своєму складі дуже сильних гравців, тому пробитися до основи було б дуже важко. А «Хімік» – молода перспективна команда, котра лише починала «будуватися», і мене запросили на роль лідера. Так, у фінансовому плані вони запропонували менше, ніж інші, однак компенсували це ідеальними умовами для професійного росту молодого гравця. І вже за два роки я став чотириразовим чемпіоном країни з «Азовмашем» та отримав запрошення від іспанської «Валенсії».
– У 2004 на драфті НБА тебе вибрав клуб «Мемфіс Гріззліс». Однак у найсильнішій лізі світу ти так жодного разу і не зіграв… Чому не вдалося спробувати себе за океаном?
– Тут цілком і повністю мій «косяк»… Після драфту (вибору молодих талановитих гравців командами НБА – авт.) влітку 2004 року я готувався з «Мемфісом», отримав запрошення в команду на наступний рік та поїхав додому. А коли настав час їхати до Мемфіса, я собі подумав: «У мене погана англійська, я ще фізично не готовий, там такі висококласні професіонали, куди мені до них…» Тепер дивлюся – в НБА всього три-чотири зірки, а решта – добротні гравці, але нічого космічного в них нема. Думаю, був би я мудріший на той час, міг би закріпитися в якійсь із команд заокеанської ліги… Хоча, зрештою, я ні про що не жалкую.
– Чи легко далося рішення про завершення кар’єри?
– Я спеціально нікому не казав, що роздумую над завершенням кар’єри. Просто витримав паузу і «послухав» своє тіло. Я звик: якщо грати, то лише на найвищому своєму рівні. Якщо ж не вдається, то не мучити ні себе, ні команду. Так само було і зі збірною. Коли я зрозумів, що не в змозі допомогти їй, як я мав би це робити – одразу ж на пресконференції оголосив про завершення кар’єри у збірній. Треба бути чесним перед собою та вболівальниками.
– Продовжуєш тренуватися?
– Закінчив кар’єру називається…(сміється – авт.). Звичайно ж, тренуюся. Граю в нашій аматорській баскетбольній лізі. Одразу після завершення кар’єри, ще коли був у «формі», провів сезон в АБЛ – все класно, ми виграли чемпіонат. Однак розумію, що не можу допомогти команді на всі сто відсотків. Починаємо програвати, а це для мене дуже болючий момент, і я починаю нервувати. Не можу не грати на результат. На нинішній сезон я знову заявлений за одну з команд. Тому, думаю, треба себе якось психологічно переломити, аби пограти суто у своє задоволення.
Як би добре не було за кордоном – я домашня людина, яка любить свою країну та своє місто
– Як з’явилась ідея створення-відновлення баскетбольного клубу в Рівному?
– Напередодні 2017 року я якраз роздумував над завершенням кар’єри гравця. Ідея повернутися до рідного міста, звісно ж, була. Як би добре не було за кордоном – я домашня людина, яка любить свою країну та своє місто. Я завжди знав, що повернуся додому. Мені зателефонували, розповіли, що хочуть створити проєкт «БК Рівне». Скажу чесно, довго не думав, порадився з близькими друзями і прийняв рішення повернутися до України. А далі пішло-поїхало.
– З ким з одноклубників підтримуєш зв’язок?
– Спілкуюся з усіма, хто зараз у Рівному. Звичайно, не щодня, однак доволі часто. У нас є традиція – щороку взимку ми зустрічаємося на «корпоративі» – збирається 15, а то й більше осіб. Коли буваю у Валенсії – спілкуюся з Рафою Мартінесом, Буном Дублєвічем. Люблю живе спілкування, тому не користуюсь телефоном чи месенджерами.
Подобалось займатись спортом, а потім виявилось, що за це ще й платять…
– Пам’ятаєш свою першу зарплату? На що витратив?
– П’ятдесят доларів. На той час для нашої сім’ї це були «космічні» гроші. Половину віддав мамі, а на решту купив подарунки сестрі, мамі. Чесно, поки не заграв у «Пульсарі», я не думав, що буду баскетболістом. Подобалось займатись спортом, а потім виявилось, що за це ще й платять…
– Баскетбол для тебе – спосіб заробітку, хобі, філософія життя?
– Це моє життя. Починаючи від сім’ї і закінчуючи роботою, результатами, стимулом до життя. Все моє життя так чи інакше пов’язане із цим видом спорту.
– Хто з рідних відіграв найбільшу роль у твоєму становленні як баскетболіста і як людини?
– Однозначно – мама, яка приділяла мені дуже багато часу. Був момент, коли я хотів закінчити з баскетболом. Однак вона мене притягувала на тренування ледве не за вуха. Хоча у баскетбольних справах вона мало що розуміла, проте її внесок, як психолога, у мій розвиток просто неоціненний. Це людина номер один, яка відіграла найбільшу роль у моєму становленні і як людини, і як баскетболіста.
– Сергій Ліщук як батько, Сергій Ліщук як баскетболіст і Сергій Ліщук як президент клубу – це одна людина?
– Якщо, скажімо, я, як батько – ніжний та пухнастий зайчик, то як баскетболіст – злий і агресивний. На майданчику в деяких моментах мене навіть мама не впізнавала, адже я йшов до цілі за будь-яку ціну. А ось Сергій Ліщукяк президент – це дипломат, який повинен знаходити спільну мову і з гравцями, і з тренерами, і з суперниками, і з політиками… Тобто щось середнє.
– Баскетбол в Україні і Рівному після початку війни на сході розвивається чи стоїть на місці?
– Що стосується українського баскетболу загалом, то однозначно – він розвивається. Є, звичайно, закиди на адресу федерації про те, що український баскетбол, мовляв, топчеться на місці. Однак це неправда. Взяти, для прикладу, жіночий баскетбол. Коли я їхав грати до Іспанії, в жіночій суперлізі (якщо не помиляюсь) грали 4 команди. Був період, коли чемпіонат взагалі не проводився. В минулому сезоні нараховувалося 9 учасників, цього року мало бути 8, проте дві команди знялися. На додачу в нас майже два десятки команд у Вищій лізі. А це про щось та й говорить. Починає відроджуватись і чоловіча Суперліга – повертаються до України і легіонери. Надзвичайно сильна Вища ліга. Коли ми грали у «вишці», вона не була настільки конкурентною.
Що стосується рівненського баскетболу – він також не стоїть на місці. У нас є багато збірників різних вікових категорій.
Однак мені як президенту хочеться більшого: щоб діти, які випускаються з ОСДЮСШОР, були готові грати в баскетбол. Свого часу в десятому класі я вже був у заявці «Пульсара», а в 11-му повноцінно грав за команду. Зараз ми заявили команду в першу лігу, щоб діти набирались досвіду та не зникали з горизонту. Щоб не було, як кілька років тому: діти закінчують ДЮСШ, розуміють, що до БК «Рівне» не потрапляють, і починають виступати на аматорському рівні. Було, що взагалі «зав’язали» з баскетболом. А так ми даємо їм шанс ще два-три роки виступати в першій лізі. Якщо вони себе проявлять там, ми, звичайно ж, запросимо їх до першої команди.
– Які плани в БК «Рівне» на перспективу?
– Дуже хочеться, щоб швидше добудували Палац спорту на Макарова. І щоб під завершення його будівництва чоловіча команда вийшла б до Суперліги. Ведемо консультації та переговори з ФБУ, зокрема з Михайлом Бродським, який нас чи не щороку запрошує до елітного дивізіону. Однак поки що ми не маємо таких фінансових можливостей. Шукаємо спонсорів, пояснюємо, як працює наша модель розвитку, для чого це все потрібно місту та області. Бо, на мій погляд, якщо не буде хорошої першої команди нагорі піраміди, то все, що робиться внизу – робота з дітьми, студентами – буде неефективним.
– Не думав зібрати «матч поколінь» – між гравцями «Пульсара» і БК «Рівне»?
– Гадаю, це було б цікаво і вболівальникам, і гравцям. Треба над цим подумати. Можна було б зробити свято десь під Новий рік і для себе, і для глядачів. Дякую за підказку…
Спілкувався Микола ПІКУЛА