Відверто кажучи, написати про відомого на Рівненщині й за її межами журналіста-публіциста, знаного поета Георгія Сербіна мене спонукав головний редактор газети «7 днів», в якій колись працював старійшина обласної журналістики.
– Георгій Павлович належить до тих керівників-журналістів, про якого варто розповісти теперішнім його колегам, оскільки він відкрив двері у цікаву і разом з тим відповідальну професію цілій плеяді рівненських журналістів, – з великою повагою говорив про нього Василь Герус, якому також у свій час довелося пройти «школу Сербіна».
На заслуженому відпочинку не сидиться без діла
Про Георгія Павловича написано й надруковано чимало. До його 70-річного ювілею вийшла книга-нарис, де розповідається про життєвий і творчий шлях літератора, колишнього головного редактора газети «Червоний прапор» (нині «Вільне слово»), публіциста, краєзнавця й поета-пісняра, чиє ім’я відоме широкому загалу громадськості.
Сам автор, як кажуть, теж не сидів склавши руки, написав і видав в останні роки кілька художньо-документальних збірок про себе, родину й близьких йому товаришів-колег. Назву їх – «Роки, події, зустрічі» у двох частинах, «Вогненні рядки», «Земне тяжіння любові», «Щоб любити і жити», «Рушій мистецьких джерел з Погориння» та інші. Тішуся, що на всі ці та інші його книги я писав рецензії в обласних часописах.
Мене найбільше вразила його автобіографічна розповідь «Картаті штани з Америки», довгий час ходив під враженням від прочитаного. Правдиві, інколи навіть саркастичні рядки цієї книги навіяли на мене спогад, пов’язаний з далеким минулим.
Перегорнув останню сторінку і мовби пройшовся з Георгієм Павловичем його нелегкими дорогами життя, поринув у світ авторських роздумів і вражень.
Як пише сам Георгій Сербін, народився він 27 жовтня 1931 року в селищі Сахновщина, що на Слобожанщині. Період дитячого і юнацького зростання припав на часті переїзди батьків, отож доводилося пізнавати багато регіонів. Але з найбільшою теплотою і шаною Георгій Павлович згадує Рівненщину, яка стала для нього рідною. Тут пустив коріння його славний рід Сербіних, про який він, до слова, в минулому році видав фундаментальну працю під аналогічною назвою.
Читаю написане і згадую, як сам пройшов подібний шлях, за яких обставин ми з ним зустрілися.
«Буде потрібна якась допомога, звертайся до Сербіна»
Сталося це у 1973 році, коли я переїхав у Рівне з Буковини. Перед прощанням мій добрий знайомий з чернівецької обласної газети «Радянська Буковина» Іван Фостій, на жаль, уже покійний, який непогано знав Георгія Павловича, сказав напутні слова:
– Буде потрібна якась допомога, звертайся до Сербіна, я про тебе замовлю слівце.
Тоді Георгій Павлович працював, якщо не зраджує пам’ять, завідуючим відділом культури у газеті «Червоний прапор». До нашої зустрічі я вже встиг познайомитися з його чудовою книгою «Ровенщина», з якої почерпнув для себе чимало інформації про історію, культуру та знаменитих людей поліського краю. Прочитати й добірку його сердечних віршів. А одного з вечорів заслухався чарівними піснями, автором, як згодом виявилося, був голова обласного літературного об’єднання Георгій Сербін. Ті мелодії на все життя запали мені в душу, пізніше кілька навіть вивчив напам’ять.
І ось я в кабінеті, де від курива, ледь вловлюю господаря.
Георгій Павлович – невисокого росту, симпатичний чоловік, лагідно посміхається й виправдовується:
– Не знаю, як ви, я перш ніж погомоніти, люблю добряче затягнутися димом.
Спокійно запалює чергову цигарку й старається якнайбільше дізнатися про мене. Розпитує, чим вирішив зайнятися, про плани на майбутнє.
Мій співрозмовник одразу захопив високою професійністю, підкресленою шляхетністю та людяністю. Незважаючи на те, що був старшим, він випромінював молодість, його очі світилися мріями.
Говоримо, згадуємо спільних знайомих. А потім Георгій Павлович пропонує написати статтю про життя молоді, знаючи, що я вже почав робити перші кроки в обкомі комсомолу.
– Знаєте, – ділиться з відвертістю, – я теж колись пройшов цю школу. Щоправда, в самому апараті не працював, очолював молодіжну газету «Зміна».
Уже, піднявшись, порадив:
– Головне – там довго не засиджуйтесь і не поривайте зв’язків з журналістикою.
Відтоді я став постійним автором газети. Був період, що навіть вирішувалося питання про мій перехід у відділ, яким керував маститий журналіст. Одначе життя розпорядилося інакше.
Одна репліка редактора змінила думку бюро
Та ми не полишали продовжувати товариські взаємини, частенько зустрічалися.
На новий рівень вийшли наші стосунки, коли його обрали редактором газети «Червоний прапор», а мене – завідуючим ідеологічним відділом обкому. Тепер бачилися ми дуже часто, оскільки вирішували по суті одні й ті ж самі завдання, тільки різними формами. Я охоче ділився з ним своїми проблемами і не раз отримував ділову пораду, слушні пропозиції. У той час Георгій Павлович був для мене не тільки учителем, а й прискіпливим товаришем, який «збоку» бачив мої промахи і підказував, як їх подолати.
Словом, працювали ми злагоджено, без зайвої офіційності, прагнучи один одного підтримати. Особливо це стосується періоду так званої горбачовської гласності. Тоді газета сміливо почала виступати проти різного роду чинуш, бюрократів, бездушних керівників, які призупиняють поступ уперед, працюють по-старому. Звісно, такі публікації викликали великий спротив у багатьох начальників, в тому числі й апарату обкому партії.
Мені не раз доводилося вислуховувати нарікання на адресу редакції, переконувати керівництво, що новітній час не спинити. Проте на перших порах це вдавалося дуже складно. Дякувати, що мене розумів Георгій Сербін і ми не відступали.
Не буду багато писати про ті роки, це добре всім відомо, а розповім про один епізод, пов’язаний з обговоренням діяльності газети «Червоний прапор» у 1987 році на бюро обкому партії.
Обласні партійні секретарі любили наслідувати своїх столичних колег і взялися докоряти редактору, що він розпустив журналістів, незадовільно керує колективом.
Як ми з ним не старалися відбиватися від необґрунтованих виступів, на жаль, це не діяло. І ось настав час приймати рішення. Звичайно, що всі хвилювались, а найбільше – я. Тоді Георгій Павлович, щоб якось розрядити обстановку, звертається до присутніх з такою пропозицією:
– А ви запишіть у постанову, що редакція не має права виступати з критикою і я буду її виконувати.
У залі запала мертва тиша. Всі дивляться на нього з такою насторогою, наче він на очах усього бюро вчинив протиправне дійство.
Першим зрозумів його натяк секретар обкому Загорулько:
– Киньте свої журналістські штучки, хіба ми проти гласності? Тільки вона має бути зваженою.
– Тоді так у рішенні і запишіть, – ніяк не кориться Сербін.
Чує у відповідь:
– Що ви заладили одне й те ж саме!
– Справді, невже ми проти лінії партії? – розмірковує вголос хтось з членів бюро.
– Критикуйте, але знайте міру, – повчає секретар Луценко. – Скоро до обкому доберетесь.
– Уже добралися, – зітхає один з його колег. – Читали, що газета написала про обласний партактив?
– Та читали, читали…
Георгій Сербін і цього разу не розгубився:
– Така наша робота.
Знову зависла тиша. І охочих виступати більше не знайшлося. Прийняте рішення було розпливчатим, декларативним, яке по суті ні до чого редакцію не зобов’язувало.
Ось так одна репліка Георгія Павловича послужила тим знаком, що бюро чи не вперше відійшло від задуманого, змінило власну думку.
А я чомусь подумав, як ми нерідко недооцінюємо старших товаришів, гадаємо, вони нездатні на вчинки. З тих пір ще з більшою повагою ставився до свого перевіреного колеги, відверто ділився потаємними думками про прийдешній час.
Він не тремтів за своє крісло
Доречно, на мою думку, згадати ще один епізод із його діяльності як керівника. У редакції виникли серйозні проблеми з отриманням житла. Міськвиконком постійно годував колектив обіцянками. До яких дій ми з ним не вдавалися, але справа не рушилася. А тут саме в цей час мали відбутися збори редакції, в яких очікувалася участь першого секретаря обкому.
Скориставшись такою нагодою, Георгій Павлович провів відповідну роботу серед журналістів і вони буквально засипали високого гостя запитаннями, які їх конче тривожили. Тим більше, що редакція відраховувала в партійний бюджет чималеньку суму і вимагала справедливого розподілу коштів на житло. Піднявся з місця і редактор Сербін. Його емоційний і зворушливий виступ поставив остаточну крапку в наболіле питання. Через якийсь період редакції було надано кілька квартир.
Георгій Павлович вмів реалізовувати задумане. Він не боявся труднощів. І не тремтів за своє крісло. Можна навести ще багато яскравих прикладів та фактів, які свідчать про нього не лише як високого професіонала, а й здібного організатора, принципову людину. Однак, гадаю, що й сказане характеризує його вельми позитивно.
Гордився і я, коли мені телефонували колеги з сусідніх областей і просили розповісти, як це нам вдається в такий складний час знаходити порозуміння з партійною газетою. На що їм з усією серйозністю відповідав:
– Маємо мудрого редактора.
Про себе подумав: Сербін належить до тих людей, які не розкидаються словами чи дарують порожні обіцянки, він – чоловік діловий, дипломатичний, знає, як і коли підняти потрібну проблему, а найголовніше – вирішити.
За короткий час здобув поцінування не тільки в рідному колективі, а й в республіці. Йому першому на Рівненщині було присвоєно високе звання Заслужений журналіст України, він нагороджений багатьма державними нагородами і медалями, а газета за часів його керівництва була удостоєна ордена «Дружби народів». Упродовж тривалого часу багаторічний редактор очолював Рівненську обласну організацію журналістів.
Від нудьги рятує улюблене ремесло
Як кожна творча людина, Георгій Сербін не відразу зміг пристосуватися до перемін, які несли з собою дев’яності роки минулого століття. Країна, яку він оспівував, рухнула на його очах, приміщення редакції, в якому пройшло чи не половина трудового життя, силоміць відібрали. Настали важкі часи…
Щоб рятуватися від реальності, Георгій Павлович більше часу віддається улюбленому ремеслу – пише вірші, прозу, іде працювати редактором наукового педагогічного журналу в інститут удосконалення вчителів. А згодом його запрошують на роботу у видавництво «Волинські обереги», де він продовжував удосконалювати свій талант редактора, знайшов однодумців і послідовників. Тут з під управної руки журналіста і митця вийшло десятки нових книжок про відродження української культури, призабуті сторінки історії рідного краю, на літературній мапі Рівненщини з’явилося чимало самобутніх імен. Не лінився і сам друкувати власні збірки, дарувати їх знайомим і незнайомим людям, бібліотекам.
Читач може тільки позаздрити його творчому даруванню. Незважаючи на свій поважний вік, старійшина рівненської журналістики й нині перебуває на хвилі безупинного пізнання світу, прагне бути цікавим, аби не перетворитися на нудного жильця. В цьому переконує хоча б те, що він тривалий час крупинка по крупинці збирав відомості про перебування Тараса Григоровича Шевченка на Рівненщині, а оце днями сповістив, що разом з обдарованим художником-ілюстратором, знаним літератором-фольклористом Валерієм Войтовичем разом видали своїм коштом і коштом небайдужих людей книгу про генія українського народу, яку мають намір подарувати обласним і районним книгозбірням.
Георгій Павлович, маючи аналітичний склад розуму, мислить на кілька кроків уперед. Стежить за історичними датами, непересічними подіями і обов’язково намагається зробити наголос на їх духовних цінностях, по можливості передати все це мудрими за змістом словами у своїх публікаціях у газетах чи новій збірці. Він багато знає про історію, культуру, мистецтво рідного краю і щедро ділиться цією інформацією з колегами, літераторами, журналістами.
Цей мудрий чоловік ніколи не був кар’єристом чи служакою. Доля сама вела його невіданими шляхами, і Георгій Павлович старався їх підкорити, а найголовніше – не зганьбити на них ні себе, ні дітей.
Навіть тепер, коли вже ніде не працює, не може тихо і смирно спочивати, сидіти без діла. З Жорою, як його називають найближчі товариші, цікаво розмовляти, слухати нові твори, сперечатися про епоху, з якої ми вийшли, ділитися думками на майбутнє. Він твердо впевнений, що його внуки й правнуки побачать багату, щасливу європейську Україну, якою пишатимуться не тільки вони, а й світ.
На відстані часу, напередодні 90-ліття відомого журналіста, маємо нагоду ще і ще вдивитися в риси його мудрого обличчя, згадати про його неоцінені справи, зрозуміти, ким є для всіх нас, для нашої культури, для Рівненщини і України скромний трудівник пера Георгій Павлович Сербін.
Горджуся, що він колись зустрівся на моїй дорозі і є справжнім другом, порадником, цікавим співбесідником.
Побажаймо йому наснаги і доброго здоров’я!
Микола КРИВИЙ, член Національної спілки письменників України, заслужений журналіст України.