Фельдшерка Сарненської швидкої вважає, що до смерті не можливо звикнути

Фельдшерка Сарненської швидкої вважає, що до смерті не можливо звикнути

Загалом Сарненська станція ШМД налічує 23 бригади, там переважно жіночий колектив. Зокрема, в місті Сарни базується 4 бригади.

Лариса Яремчунь – працює в екстреній медичній допомозі 26 років. Розпочинала свій шлях на Волині, нині працює старшою фельдшеркою Сарненської станції ШМД.

Про пані Ларису на своїй сторінці у Фейсбук розповідає Рівненський обласний центр екстреної медичної допомоги.

Я віддаю шану фельдшерам Сарненської станції, які без лікарів їздять на складні випадки. Це колосальна праця та велика відповідальність! Командна робота – це тоді коли водій розуміє фельдшера та лікаря без слів. Водій – це не тільки людина, яка швидко та безпечно транспортує пацієнта до медичного закладу, це – наші руки. Роль водія у роботі екстренки неоціненна. – говорить пані Лариса.

Чому обрали професію фельдшера?

Це мрія мого дитинства. Я точно знала, що буду лікарем у майбутньому. Екстренку обрала тому, що моя сусідка Ганна Петрівна працювала в «швидкій». Я із захопленням дивилася на неї, коли вона приїжджала з роботи у білому халаті (тоді була така форма). Я пішла в медицину за покликом серця і жодного разу не пошкодувала про це. Зараз один з моїх синів теж обрав медичний шлях, щоправда, психіатрію, а невістка лікар-невропатолог. Переконана, в медицині не буває випадкових людей! Фельдшер повинен вміти робити все. Коли я працювала у Клесові — часто люди зверталися одразу ж на пункт постійного базування, бо це було близько і зручно. Доводилося нам робити різне: забирати стороннє тіло з ока, зашивати рани, і не тільки… До найближчої лікарні далеко, тож інколи доводилось робити на місці.

За що ви любите свою професію?

Я можу рятувати життя людям. Останнім часом, вони сподіваються лише на нас. Прикро бачити, коли люди відтерміновують «лікування» тільки через те, що у них нема грошей. А коли вже стане дуже погано, то тоді викликають «швидку», аби ми їх врятували…Часто відмовляються від госпіталізації… Причини різні.

Які виклики для вас найскладніші?

Я досі не можу звикнути до смерті. До цього, напевно, і ніколи не звикну. Найстрашні виклики – виїзди на місця ДТП. Пригадую один з моїх перших викликів – двоє молодих мотоциклістів розбилися на смерть… Їхні травми були несумісні з життям. Врятувати не вдалося. Коли пропускаєш такі події через себе – боляче, але ми не повинні давати волю емоціям. Пишаємось успішними реанімаційними заходами. Коли виводимо пацієнта зі стану коми, або ж коли завдяки оперативно наданій медичній допомозі відповідно до протоколів людині стає краще. Приємно потім зустріти наших пацієнтів у хорошому здоров‘ї та настрої. Часто ми цікавимося подальшим їхнім станом, і раді тоді, коли вони швидко «стають на ноги». Це дуже надихає!

Як часто домедична допомога рятувала життя пацієнтам до приїзду «швидкої»?

В моїй практиці, а це за 26 років, жодного разу не було такого, щоб до нашого приїзду, хтось з оточуючих надавав домедичну допомогу. Люди бувають байдужі… Прикро, оскільки саме у перші хвилини можна врятувати життя… Вміти правильно надавати домедичну допомогу повинні всі! Головне – правильно! Бо вміти, це ще не означає, що ти допоможеш пацієнту, а не навпаки… До прикладу, наші фельдшери завжди готові до таких ситуацій, навіть, у позаробочий час з собою в сумочці мають одноразові рукавички і дихальний клапан, щоб при необхідності можна було зробити штучне дихання.
▫️Зараз є багато тренінгів, де навчають як правильно надавати домедичну допомогу. Чи долучається молодь?
Таких тренінгів чимало. Особисто я проводжу таке навчання у школах. Вчителі просять, щоб показала учням як правильно надавати домедичну допомогу. Молодь активна! Цікавляться і в них виходить! Це дуже тішить!

Як реагуєте на агресію пацієнтів?

Найчастіше агресивні люди – це ті, які у стані алкогольного спяніння. У такі моменти говорить не пацієнт, а його хвороба. Це поведінкові та психічні наслідки внаслідок алкоголю. Це як людина, яка виходить з наркозу – вона не контролює те, що говорить.

Як ковід вплинув на ваше життя та роботу?

Як тільки розпочалася пандемія – я одягала наших працівників у захисні костюми. Ми підтримували один одного. Не впадали у відчай, не боялися. Це наша робота. Я вдячна своєму колективу за розуміння, за те, що вони викладаються на повну. Щодня ми проводимо «п’ятихвилинки», під час яких обговорюємо різні випадки, які трапляються у нашій роботі. Ми мотивуємо один одного і працюємо ще краще!