Загалом Сарненська станція ШМД налічує 23 бригади, там переважно жіночий колектив. Зокрема, в місті Сарни базується 4 бригади.
Лариса Яремчунь – працює в екстреній медичній допомозі 26 років. Розпочинала свій шлях на Волині, нині працює старшою фельдшеркою Сарненської станції ШМД.
Про пані Ларису на своїй сторінці у Фейсбук розповідає Рівненський обласний центр екстреної медичної допомоги.
Я віддаю шану фельдшерам Сарненської станції, які без лікарів їздять на складні випадки. Це колосальна праця та велика відповідальність! Командна робота – це тоді коли водій розуміє фельдшера та лікаря без слів. Водій – це не тільки людина, яка швидко та безпечно транспортує пацієнта до медичного закладу, це – наші руки. Роль водія у роботі екстренки неоціненна. – говорить пані Лариса.
Чому обрали професію фельдшера?
Це мрія мого дитинства. Я точно знала, що буду лікарем у майбутньому. Екстренку обрала тому, що моя сусідка Ганна Петрівна працювала в «швидкій». Я із захопленням дивилася на неї, коли вона приїжджала з роботи у білому халаті (тоді була така форма). Я пішла в медицину за покликом серця і жодного разу не пошкодувала про це. Зараз один з моїх синів теж обрав медичний шлях, щоправда, психіатрію, а невістка лікар-невропатолог. Переконана, в медицині не буває випадкових людей! Фельдшер повинен вміти робити все. Коли я працювала у Клесові — часто люди зверталися одразу ж на пункт постійного базування, бо це було близько і зручно. Доводилося нам робити різне: забирати стороннє тіло з ока, зашивати рани, і не тільки… До найближчої лікарні далеко, тож інколи доводилось робити на місці.
За що ви любите свою професію?
Я можу рятувати життя людям. Останнім часом, вони сподіваються лише на нас. Прикро бачити, коли люди відтерміновують «лікування» тільки через те, що у них нема грошей. А коли вже стане дуже погано, то тоді викликають «швидку», аби ми їх врятували…Часто відмовляються від госпіталізації… Причини різні.
Які виклики для вас найскладніші?
Я досі не можу звикнути до смерті. До цього, напевно, і ніколи не звикну. Найстрашні виклики – виїзди на місця ДТП. Пригадую один з моїх перших викликів – двоє молодих мотоциклістів розбилися на смерть… Їхні травми були несумісні з життям. Врятувати не вдалося. Коли пропускаєш такі події через себе – боляче, але ми не повинні давати волю емоціям. Пишаємось успішними реанімаційними заходами. Коли виводимо пацієнта зі стану коми, або ж коли завдяки оперативно наданій медичній допомозі відповідно до протоколів людині стає краще. Приємно потім зустріти наших пацієнтів у хорошому здоров‘ї та настрої. Часто ми цікавимося подальшим їхнім станом, і раді тоді, коли вони швидко «стають на ноги». Це дуже надихає!
Як часто домедична допомога рятувала життя пацієнтам до приїзду «швидкої»?
В моїй практиці, а це за 26 років, жодного разу не було такого, щоб до нашого приїзду, хтось з оточуючих надавав домедичну допомогу. Люди бувають байдужі… Прикро, оскільки саме у перші хвилини можна врятувати життя… Вміти правильно надавати домедичну допомогу повинні всі! Головне – правильно! Бо вміти, це ще не означає, що ти допоможеш пацієнту, а не навпаки… До прикладу, наші фельдшери завжди готові до таких ситуацій, навіть, у позаробочий час з собою в сумочці мають одноразові рукавички і дихальний клапан, щоб при необхідності можна було зробити штучне дихання.
Зараз є багато тренінгів, де навчають як правильно надавати домедичну допомогу. Чи долучається молодь?Таких тренінгів чимало. Особисто я проводжу таке навчання у школах. Вчителі просять, щоб показала учням як правильно надавати домедичну допомогу. Молодь активна! Цікавляться і в них виходить! Це дуже тішить!
Як реагуєте на агресію пацієнтів?
Найчастіше агресивні люди – це ті, які у стані алкогольного спяніння. У такі моменти говорить не пацієнт, а його хвороба. Це поведінкові та психічні наслідки внаслідок алкоголю. Це як людина, яка виходить з наркозу – вона не контролює те, що говорить.
Як ковід вплинув на ваше життя та роботу?
Як тільки розпочалася пандемія – я одягала наших працівників у захисні костюми. Ми підтримували один одного. Не впадали у відчай, не боялися. Це наша робота. Я вдячна своєму колективу за розуміння, за те, що вони викладаються на повну. Щодня ми проводимо «п’ятихвилинки», під час яких обговорюємо різні випадки, які трапляються у нашій роботі. Ми мотивуємо один одного і працюємо ще краще!