Диво від святого Миколая

Діліться корисною інформацією з друзями:

Я сиділа біля вікна. Автобус, мов старезний дід, важко дихав та немічно кашляв, наче конав і не міг впокоїтися, бо знав, що ще не виконав своєї місії.

Він повинен був довезти пасажирів до кінцевої точки маршруту.
Старався це зробити з усіх своїх залізних сил, не зважаючи на злість водія, який свою лють раз-по-раз випльовував через вікно, не думаючи про перехожих.
На черговій зупинці, яку в народі називають «біля кожного дерева», до мене підсів чоловік років п’ятдесяти. Його обличчя землистого кольору і сиплуватий кашель, мабуть, набутий давно, викликали у мене асоціації з автобусом, який був так само зношеним і запиленим.
Незабаром чоловік дістав стару «Нокію» і сказав:
– Я все зроблю, не хвилюйся! Люблю тебе і нашу донечку.
Після слів чоловіка «цілую тебе, моє коханяточко» я, нехотя, повернулася і ще раз глянула на свого сусіда. Його блакитно-небесні очі випромінювали таке щастя, що я аж зіщулилася. Він помітив мій погляд і, ніяковіючи, повідомив:
– Дружина донечку народила.
– Вітаю вас! – сказала я, дивлячись на його великі мозолисті руки із зашкарублою шкірою. Потім мій погляд впав на його геть сиву голову і вже зніяковіла я.
– То маєте приємні клопоти, – мовила те, що спало на думку, щоб якось заповнити напружену паузу.
– Ой, клопоти, клопоти! – констатував чоловік.
Він став щось шукати у великій дорожній сумці і дістав звідти фото красивої чорнявки років тридцяти п’яти. Простягнув мені – усміхнувся:
– Це моя Оля. Ой, настраждалася, сердешна. Скільки тих гормонів перепила, по лікарнях та санаторіях набулася. Вона в санаторії – я на зapoбітки. Далеко не кидався, так – Польща, Чехія, а останнім часом в Києві працюю. Робота важка на будові, але платять нормально.
Ми роками усі гроші тратили на лікування, а результату не було. Я бачив, як Оля стpaждає, як мучиться, а вдіяти нічого не міг. Усиновити чужу дитину дружина не хотіла, а лиш марила своєю. Ні традиційна медицина, ні знахарі не допомагали. Прожили ми разом майже двадцять років, їй тридцять вісім минуло, мені сорок вісім. Але я змарнований роботою, а Оля моя – молодесенька, ніжна, як голубочка, а ще добра і душевна, то хоч до рани прикладай.
А якось у ніч на свято Миколая приснилося дружині, що святий може диво зробити і буде воно тоді, коли капличку в селі йому побудують. Я ледве зиму перечекав і ранньої весни взявся за роботу. Сусіди, односельці і всі добрі люди мені допомагали.
А вже як робили скульптуру Чудотворця то і сміх, і грiх був. Майстер її з образа копіював, а моя Олечка все: «Не такий, не такий! зроби такого, як мені приснився». Але якось дійшли згоди. Освятили ми капличку, джерельце біля неї пробилося.
Молилися ми до святого Миколая і він зробив диво. І ось тепер Оля – мама, а я – тато. Аж не віриться. Все життя моє перевернулося. Наче й страшно якось – така відповідальність. А дівчинка – малесенька, пальчики тонесенькі, личенько біленьке, таке щастя нам на старість.
– А як назвете? – запитала я.
– Не знаю, хотілося б на честь Чудотворця, але що буде Миколинка, нема такого імені, то назвемо Олею, так, як дружину. Дві Олюсі буду мати.
Він ще щось казав, а я дивилася на одухотворене обличчя цього чоловіка, бачила, як він увесь світився, та думала: «Є таке щастя в світі, і любов є, і диво від святого Миколая».
https://osoblyva.com/