«Ну да, – я русский писатель, Владимир Короленко. Что ж из этого?»
Триває процес деколонізації рівненської топоніміки. Одним з найбільших подразників у списку представників «руского міра», вшанованих у радянський час назвами вулиць, для окремих містян, які не бажають прощатися з «нашим минулим», виявилось ім’я Владіміра Королєнка. Не думав писати про нього окремо, але дзвінок з «Рівне. Суспільне», зумовлений зверненням до них рівнян щодо виключення вулиці Королєнка зі списку на зміну назви, спонукав до цього допису.
Головне мотто захисників Королєнка (як і багатьох інших представників «руского міра»): «не потрібно віддавати його росії, він наш». В якості аргументів чуємо/читаємо: він навчався в Рівненській гімназії; він писав про Рівне, про Україну; він не міг послуговуватись у творчості українською мовою, бо час був такий, але він хотів її вивчити; Королєнко був демократом, противником самодержавства.
Зумисне не вдаватимусь до аналізу літературної продукції Королєнка (це зроблено і без моєї участі. До того ж творчість, окрім мови (а в Королєнка вона виключно російська), не є лакмусовим папірцем самоідентифікації письменника). У «Трубадурах імперії» Еви Томпсон знаходимо методологічну підказку щодо того, як розкодовувати, дешифрувати дійсну, а не удавану ідентичність автора: через літературу факту – листування, мемуари тощо.
Цитата, винесена в заголовок допису, запозичена з відповіді Королєнка своєму багаторічному адресатові Бєлоконскому. Той інформував Королєнка про відзначення його 50-річного ювілею в Харкові. Причому представники в ювілейному комітеті від української громадськості наполягли, щоб у програмі святкування було зазначено, що Королєнко – російський письменник. Королєнко відписав на це Бєлоконскому (подаю мовою оригіналу): «Не было надобности в повторении того, что и без того известно, но все же я не понимаю, что собственно в этом эпитете такого для меня обидного и что обидного в этом увидел Комитет? Ну да, – я русский писатель, Владимир Короленко. Что ж из этого? Должен сказать, что я уже к этим благоглупостям давно привык и смотрю на них философски».
В іншому листі до Бєлоконского, написаному після приходу більшовиків до влади, Королєнко зазначив (знову мова оригіналу): «Верю, что россия не погибнет, а расцветет, хоть мы последнего и не увидим. Пережить предстоит, конечно, еще очень много. Кризис будет тяжелый и бурный, но россия – страна не только большая, но и с великими возможностями. У нее мало культуры, в том числе особенно нравственной. Но это дело наживное, а натура у русского человека хорошая, хотя пока он еще слишком склонен к порокам и – увы! – особенно к воровству… Но, повторяю: натура у нас здоровая, крепкая. Попадем на некоторое время в изрядную перепалку, наука дается дорого, – но «рассея не пропала!».
Історикиня Тетяна Осташко, упорядниця спогадів і щоденника Євгена Чикаленка, резюмує, що той наводить Королєнка «як приклад обрусіння українців, які одержали «російську університетську освіту» і через те стали «російськими письменниками», а визнаючи себе «московськими демократами», не сприймали українського національно-визвольного руху».
У щоденнику Чикаленко занотував такий випадок. У 1912 р., на судовому процесі в Сумах, адвокат Микола Міхновський виступав як оборонець. Там був і Королєнко, як редактор «русскаго богатства». В кулуарах суду якийсь адвокат звів Міхновського з Королєнком, бажаючи їх познайомити. Королєнко простягнув руку, а Міхновський, заклавши свої руки за спину, відповів:
– Я зрадникам мого народу руки не подаю!
Можна собі уявити, зауважив далі Чикаленко, як Королєнко був вражений і ображений: «Де ж таки! Йому не схотіли потиснути тої руки, яку російське громадянство залюбки готове цілувати». Згодом Євгенові Харламовичу розповіли, що Королєнко опісля інциденту скаржився своїм близьким:
– Який же я зрадник, коли я ніколи українцем не був? Мати моя полька, батько російський урядовець-русифікатор у спольщеному місті Житомирі; весь свій вік я прожив у великоросії та на засланні в сибіру і батьківщиною своєю завжди вважав «русскую літературу».
З того часу Королєнко, як кажуть, почав обминати свідомих українців, боячись наткнутися на другого Міхновського.
То чий Королєнко? І чи потрібна нам у Рівному вулиця, названа його іменем за більшовицької влади? (До більшовицьких меморативних «темників» випадкові імена не потрапляли).
Андрій ЖИВ’ЮК, історик
На фото: Могила Владіміра Королєнка у Полтаві.